Римська поховальна практика містить в себе релігійні ритуали стародавніх римлян щодо похорон і кремації. Поховальні обряди включають в себе суміш найрізноманітніших почуттів і понять: стародавня віра в те, що душа людини після смерті продовжує існування в підземному царстві, подібне до того, що й за життя, бажанням блиснути пишністю похорон, щира безпорадна скорбота й горда свідомість свого нерозривного зв'язку з родом, життя якого було безперервним служінням державі.

У римлян, як і у греків, похорон був неухильним обов'язком, який лежав не тільки на родичах покійного. Перехожий, якому трапилось тіло померлого, повинен був влаштувати символічні похорони, тричі обсипавши тіло землею. Ця вимога була заснована на вірі в те, що душа смертного не знатиме спокою і назавжди блукатиме землею, адже її не допустять до підземного царства. Ті, хто не мав родичів,зазвичай належали до гільдій або колегій, які надавали похоронні послуги своїм членам.

Римські кладовища розташовувалися за межами священного кордону міст (лат. Pomerium). Їх регулярно відвідували з підношенням їжі і вина, а також з особливими церемоніями під час римських свят на честь померлих. Похоронні пам'ятники з'являються по всій території Римської імперії, і їх написи є важливим джерелом інформації для вивчення історії. Римський саркофаг міг бути майстерним витвором мистецтва, прикрашеним рельєфною скульптурою, що зображає алегоричну, міфологічну та історичну сцени.

Турбота за тілом У греко-римську давнину тіла померлих вважалися забруднюючими навколишнього середовища. У той же час, борг по відношенню до своїх предків(лат. Pietas) був фундаментальною частиною давньоримської культури.

Підготовка тіла

Коли людина помирала вдома, члени її сім'ї та близькі друзі збиралися навколо тіла. Відповідно до вірування, яке прирівнювало душу до дихання, найближчий родич прощався з відходом духу із тіла останнім поцілунком. Після цього померлому заплющували очі й голосно кілька разів називали його ім'я. Тіло клали на землю, омивали гарячою водою, як правило це робили родичі померлого або прислуга.

У Стародавньому Римі були професійні бальзамувальники. Труп часто залишався в будинку кілька днів для прощання з покійним і зняття воскової маски, тому іноді його бальзамували, але найчастіше лише натирали тими речовинами, які уповільнювали розкладання; це було кедрова олія, яка, за словами Плінія, «на століття зберігає тіла померлих недоторканими тлінням», сіль або мед. Таким чином, римляни, навіть вміючи консервувати трупи, не прагнули це робити.Померлого одягали відповідно до його соціального положення, наприклад, на громадянина вищого класу - темну тогу (лат. Toga pulla), призначену для похорону. Якщо помирав чоловік на нього покладали гірлянди і вінки із живих та штучних квітів, отримані ним за хоробрість протягом життя, військові подвиги, за перемогу на змаганнях За законами Дванадцяти таблиць: "(Якщо хто-небудь був нагороджений вінком або сам особисто, або за своїх коней і рабів, [виступали на іграх], або якщо вінок був даний йому за його доблесть, то при його смерті не заборонялося покласти вінок на померлого як у нього вдома, так і на форумі, рівним чином його рідним дозволялося бути присутнім на похоронах у вінках)" (Х.7). " А також золота з небіжчиком нехай не кладуть. Але якщо у померлого зуби були скріплені золотом, то не забороняється поховати або спалити його з цим золотом"(Х.8). Вінки також зустрічаються в похованнях присвячених в містичні релігії.

Умащенного й одягненого небіжчика клали в атрії на парадне високе ложе (лат. Lectus funebris), у багатих людей воно було оброблене слоновою кісткою або принаймні з ніжками зі слонової кістки. За словами Плінія: "За законом природи, людина народжується головою вперед, а, згідно зі звичаєм, виносять його після смерті вперед ногами". (VII. 46).

До рота померлому вкладали монетку для сплати Харону при переправі через Стікс. Цей грецький звичай був рано засвоєний римлянами; знахідки показують, що він тримався протягом всієї республіки і імперії. Біля ложа запалювали свічки, курильниці з ароматами і канделябри зі світильниками, ложе обсипали квітами. Перед вхідними дверима на вулиці ставили велику гілку ялини (лат. Picea excelsa Link), яку Пліній називає «траурним деревом» (XVI. 40), або кипариса — «Він присвячений богу підземного царства і його ставлять біля будинку в знак того, що тут хтось помер.» (XVI. 139). Вважали, що ці гілки застерігали тих, хто йшов приносити жертву, а також понтифіків і фламіна Юпітера від входу в будинок, який вважався оскверненим присутністю небіжчика.

Кількість днів, впродовж яких померлий залишався в будинку, не були визначені точно. В деяких сім'ях покійника залишали вдома на більш тривалий час, імператорів хоронили зазвичай через тиждень після смерті. За цей час з мертвого знімали воскову маску, якою було покрито не тільки тіло, а ще й лице.

Арпаги Римляни називали немовлят, які померли в колисці, арпаги (лат. Arpagi). Їм не влаштовували похорону, тіла не кремували і не ховали, а над ними не ставили ніяких пам'ятників або епітафій. Зрештою, немовлята, які прожили 40 або більше днів і у яких були вирізані зуби перед смертю, були відмінні від арпагів; їх називали рапті і вони були кремовані.

Поховальний обряд

Процес захоронення Існувало два способи захоронення: спалення і поховання. Закони Дванадцяти таблиць знають обидві форми поховання: "Нехай мерця не ховають і не спалюють в місті." (X.1). В останні століття республіки і в перше століття імперії трупи зазвичай спалювалися, і поховання в землі почало поширюватися тільки з II ст. н. е., можливо, під впливом християнства, що ставилося до спалення різко негативно.

Урочисті похорони, за якими зазвичай слідували гладіаторські ігри, влаштовувалися найближчими родичами померлого (лат. Funus indictivum). Такі похорони відбувалися, звичайно, вдень, в самий жвавий час, з розрахунком на те, щоб блиснути пишністю похоронної процесії, яка перетворювалася на видовище, що приваблювало натовпи людей. Вже закони Дванадцяти таблиць містять приписи, які обмежували розкіш похорону: "Понад цього нехай не роблять. Дров для [похоронного багаття] нехай сокирою не обтісують." (Х.2), "(Цицерон, про закони, II, 23, 59: обмеживши витрати [на поховання] трьома саванами, однією пурпуровою тунікою і десятьма флейтистами, закон XII таблиць сприйняв також і голосіння [за померлими])." (Х.3). При імперії закони ці втратили свою силу.

Учасників похоронного процесу розставляли за дотриманням певного ладу: за всім стежив один із службовців «похоронного бюро», так званий «розпорядник» (лат. Dissignator) та його пімічники — лікторів, факельщиків з факелами ялинового дерева і з восковими свічками, музикантів (флейтисти, трубачі і сурмачі). За музикантами слідували плакальниці (лат. Praeficae), які за словами Горація «Говорили і робили більше тих, хто сумував від душі» (а. р. 432). Вони обливалися сльозами, голосно волали та рвали на собі волосся. Їх пісні (лат. Neniae), в яких вони оплакували померлого і вихваляли його, були або старовинними заплачками, або спеціально підібраними для даного випадку. В особливих випадках такі співи виспівували цілі хори: на похоронах Августа ці хори складалися з синів і дочок римської знаті. За плакальницями йшли танцюристи та міми. Діонісій Галікарнаський розповідає, що на похоронах знатних людей він бачив хори сатирів, які виконували веселу сікінніду (VII. 72).

Після цього відбувалася найурочистіша і найсерйозніша частина всієї процесії: предки померлого зустрічали члена своєї сім'ї, що сходить в підземну обитель. У кожному знатному будинку, члени якого займали ряд курульних магістратур, зберігалися воскові маски предків, зняті в день смерті з померлого. На масках було написано ім'я померлого, його посади і подвиги. У день похорону ці маски, а вірніше їх дублікати, надягали на себе люди. Одягнувшись в офіційний одяг тієї особи, чия маска була надіта, вони сідали на колісниці або йшли пішки у супроводі лікторів. Чим більше було число цих предків, преторів, консулів, цензорів, тим розкішніше були похорони. Якщо померлий прославився військовими подвигами, здобував перемоги, завойовував міста і землі, то перед ношами, на яких стояло похоронне ложе, несли картини із зображенням його діянь, привезеної здобичі, підкорених народів і країн.

Носилки з ложем, на якому лежав померлий, несли найближчі його родичі, найчастіше сини. За ношами йшли родичі покійного в чорному одязі (жінки в імператорський час в білому одязі) без всіляких прикрас і знаків свого рангу (сенатори без туніки з широкими пурпуровими смугами, вершники без золотого кільця), чоловіки, пониклі, з покритою головою, жінки з розпущеним волоссям і оголеними грудьми, раби, які отримали за заповітом свободу, надягали на знак звільнення повстяний ковпак (лат. Pilleus). Жінки шумно висловлювали свою скорботу: виривали на собі волосся, дряпали щоки, били себе в груди, рвали одяг, голосно вигукували ім'я померлого. Закони Дванадцяти таблиць постановляють: "Нехай [на похоронах] жінки щік не дряпають і за померлими не голосять." (Х.4).

Похорон бідних людей був позбавлений всіляких парадності та пишності, він зазвичай відбувався в нічний час. Померлого виносили або найближчі родичі, або наймані носильники (лат. Vespillones). Труп клали в ящик, на якому були довгі ручки (лат. Sandapila). Кілька свічок і смолоскипів слабо висвітлювали похоронну ходу, не було музики, натовпу та промов.

Людей без роду і племені, так названих "дешевих рабів", ховали в страшних колодязях (лат. Puticuli), куди трупи скидали один на одного. У 70-х роках минулого століття знайдено було близько 75 таких колодязів: це глибокі шахти, стіни яких викладені кам'яними плитами (4 м в довжину і 5 м в ширину).

Похоронна промова При похоронах знатних і видатних осіб процесія прямувала не прямо до місця спалення, а загортала на форум, де і зупинялася перед рострами. Небіжчика на його парадному ложі ставили або на тимчасовому помості, або на ораторську трибуну; «предки» розсідалися навколо на курульних сидіннях. Тоді син або найближчий родич померлого сходив на трибуну і виголошував похвальну промову (лат. Iaudatio finebris), в якій говорив не тільки про заслуги померлого, а й про всі славні діяння його предків: «починаючи з найстаршого, розповідає він про успіхи і справи кожного» (Polib. VI. 53.9). Звичай вимовляти на похоронах похвальні промови на честь покійного був однією з форм історіографічної творчості.

У цих вихваляннях не все було, звичайно, чистою правдою; вже Цицерон писав, що вони внесли в історію багато брехні (Brut. 16.61), тієї ж думки дотримувався і Лівії (VIII. 40.4). Такі виступи іноді мали політичну спрямованість, наприклад мова Цезаря на похоронах його першої дружини Корнелії, дочки Цинни, (проти сулланського режиму) або його ж мова на похоронах його тітки Юлії (про божественне походження роду Юліїв).Перша хвалебна промова була, за словами Плутарха, виголошена Попліколою над тілом Брута (Popl. 9.7). Честю промови наділялися і жінки, але в особливих випадках. За свідченням Цицерона, першою жінкою, якій випала ця честь, була мати Катула (de or. II, 11.44). Після закінчення хвалебної мови процесія слідувала до місця поховання або до місця спалення тіла.

Похоронна церемонія