Зоря́ (до 1964 — Пузів) — село в Україні, в Устилузькій міській територіальній громаді Володимирського району Волинської області.
Населення становить 338 осіб. Розташоване на лівому березі річки Золотуха. У серпні 2015 року село увійшло до складу новоствореної Устилузької міської громади.
Історія Пузів (Пузов – рос., Puzów – пол.; з 1964 р. с. Зоря Володимир-Волинського району Волинської області) – населений пункт, що ймовірно був заснований шляхтичами Пузовськими і знаходився на території Великого князівства Литовського (після 1569 р. – Речі Посполитої). З XVI ст. вони як власники цих земельних наділів залишили чимало епізодів про свою родину. Інформація зафіксована в актових книгах Володимирського ґродського суду, які хронологічно охоплюють період 1566–1570 рр., а також зберігаються у фонді 28 Центрального державного історичного архіву України м. Київ. Це книги з трьома блоками (декретові, записові й поточні), зшиті в одну. У них вказані всі ті правопорушення, які пізніше могли стати підставою до судового процесу. Декретові записи містили судові рішення в цивільних і кримінальних справах; записові – акти продажу, оренди, застави, інвентарі тощо; поточні – скарги позивачів, показання свідків, свідчення і заяви возних. Так 26 січня 1568 р. в оповіді Володимирського ґроду власник м-ка Верба Дубенського повіту Василь Мировицький повідомив про напад Семена Пузовського на його підданих, зокрема із зазначенням їхнього побиття і пограбування. Наступна оповідь мала взаємний характер щодо шляхтича Семена Пузовського. Цього разу возний Юхно Оранський оглянув коня з возом і сіном, який був вкрадений вербським підданим Василем Мировицьким Мицею у землевласника Семена Пузовського. Це були не єдині скарги, що стосувалися побиття членами Пузовських інших представників землян. До прикладу, в одному з рішень суду вказувалася відстрочка розгляду справи за скаргою міщан Василя й Семена Радковичів на Богдана Пузовського про побиття й пограбування їхнього брата Сави. Цьому запису передувало замирення ув’язнення перед братами Радковичами. Проте, наступне зізнання возного Івана Літинського свідчить, що Тиміш Пузовський отримав судовий позов на сина Богдана. Рішення суду в справі за скаргою володимирського міщанина Сави Радковича на Богдана Пузовського про побиття й пограбування на дорозі з Вербської діброви винесли 28 грудня 1568 р.
У XVI ст. найважливішою категорією судових кримінальних справ, які входили до компетенції судів, були крадіжки. Наведемо кілька ситуацій, які відбулися у житті шляхтичів Пузовських. У 1579 р. місцем конфлікту стала церква с. Пузів. Семен і Аврам Пузовські скаржилися на Михайла Пузовського, який «пошедши до церкви, тамь дей не видаю якимъ обычаемъ у церковъ уломився, и тамъ што хотел, то броилъ». Оглянувши церкву возний засвідчив, що «есмо на замъку знакъ рубаный, половица прибою отломлена, а въ церкви видели есмо крилос порубаный, и стены на колконадцатъ местцахъ порубаны, и образы на земли лежачые, и скрипица подданого пана Тимоша Пузовского Назарковича тамъ же в той церкви нашли.» Також його розповідь доповнив отець церкви: «за такимъ кгвалтованымъ нахоженемъ, не знашол есми в церкви сванелия зо срибломъ и рыз двоих: одных коленских белыхъ, в которых на плечах и на подолку окладки отъласу чирвоного и шнуркованя в одное из золота а крижи два перлы сажоные, которые дей коштовали шести копъ грошей, а другихъ выбойковыхъ чирвоных, штихар из зарукавемъ. И моих дей власныхъ пенезей на жертовънику грошей двадцать взято, яко дей уже, слышал есми, признаваютъ двадцать грошей».
Інший випадок стосувався порубки восьмирічної бортної сосни та спалення іншої, а також викрадення меду. Засідання копного суду відбулося у Пузівському лісі за Білинським полем 20 квітня 1608 р. У ньому брали участь жителі сс. Велика Вербка, Руда, Овлучим, генеральні возні Наум Кузьминський і Стефан Ковалевський. Підозру отримали шляхтичі: Василина Вербська, Семен Русальський, Мартин Андрузький і Павло Дахнович, жителі сс. Вербне (ред. авт. – нині Верба) та Вохновичі (ред. авт. – нині Охнівка). На засідання суду вони не з’явилися. З цієї причини розгляд справи перенесли на другу копу, призначену на тому ж місці 27 квітня. Але, обвинувачені і цю копу проігнорували, як і третю – 4 травня. Тому суд ухвалив рішення, яким визнав цих суб’єктів винними у вчиненні злочину, зобов’язавши відшкодувати збитки потерпілій Магдалині Аврамівній Пузовській.
Окрім типових кримінальних справ, копні суди розглядали справи про чари, ворожіння та вбивства. Останні стосувалися майнових суперечок родини Пузовських. Перший випадок був лише словесним залякуванням і вторгненням уночі Івана Пузовського до будинку рідного брата Аврама. Причини ворожнечі неодноразово звучали про його намір: «О том ведай, иж тебе забивши, як пса, за ноги зъволоку с того двора, або тебе спалю з домом и зо въсею маетносью твоею, бо, дей, где мешкаеш, теды то мое, водно ми то палити». Друга подія інформувала про вбивство Семена Богушевича Пузовського Тимошем і його синами Павлом, Михайлом Пузовськими 27 вересня 1579 р., а третя – змову Анастасії Пузовської з рідним братом на вбивство власного чоловіка Карпа.
Щодо другого та третього випадків, то особи, які вчинили злочини мали б відбувати ув’язнення у замку відповідно до судового вироку чи приятельських домовленостей. Так, Тиміш і його сини Павло, Михайло Пузовські були зобов’язані перед братами вбитого за приятельською угодою прийняти ув’язнення своїм коштом: учасники бійки – у горішній частині вежі на замку у відповідності зі статутом рік і шість тижнів, а вбивця – внизу у Кременецькій вежі два роки «кром вшелякое прозбы и милосерьдья»... Однак, не відомо чи винуватець відбув цю кару.
Після смерті Семена Пузовського його дружина Марина Іванівна з Підгороденських «взявши тело мужа своего, тут до вряду при мне, возном, привезши, поволане […] вчинила». Зазвичай «волання» над тілом відбувалося у замку – місці досудових процедур.
Проте, сумувати вдові небіжчика довелося недовго. У 1580 р. землевласники Аврам, Богдан та Іван Пузовські позивалися зі своєю невісткою, яка «не заховавшися водле права и повинности своее хрестянское, скоро по забитью небожчика брата нашего Семена а мужа своего, и тела его небожчиковского не поховавши до земли, и права о голову мужа своего на вряде не доведши, за пана Касперского замуж пошедши…».
Шлюб Марини Пузовської і Яна Касперського відбувся у церкві св. Юрія м. Устилуг Володимирського повіту Волинського воєводства. За словами братів діти від першого шлюбу були відправлені у невідомому напрямку, а спільно нажите майно (золото, срібло, військова зброя, коні, зернові культури тощо) розтрачене з наступним чоловіком.
У 1601 р. ще одна представниця із родини Пузовських Анастасія Михайлівна з Шабановських змовилася з рідним братом Василем Шабановичем проти чоловіка Карпа Пузовського у його ж маєтку, де чоловіка «на смерть забили, замордовали и тело его небожчиковское, вложивши на сани, оттол з дому его и з села Пузова вывезши под Ворчином, маетностью пашою, на дороге покинули…». Вбивство відбулося 7 лютого цього ж року. Через чотири дні батько Анастасії Михайло Шабан-Гноєнський заніс до суду зустрічну скаргу на братів Пузовських, які спіймали його дочку, нанісши тілесні ушкодження. Також пограбували її майно, сумою у 300 злотих. На цю ситуацію, яка відбулася у родині Пузовських возний підтвердив, що Анастасія «в Пузове вь везенью окрутнымь, то есть за шию вь ланцуху всажоную у двори небожчика Карпа и в пута, албо в кайданы, за ноги окованую», и что ее затемь «в томь же ланцуху и с путомь у замку Володимерскомь осажоно», откуда 14 марта она была взята на поруки». Таким чином, у Володимирському ґродському суді одночасно виникало дві справи: перша – за звинуваченням Анастасії Михайлівни у вбивстві чоловіка, друга – братів Пузовських у протизаконному арешті невістки. Протягом 1601 і 1602 рр. було назначено кілька судових процесів, але їхній розгляд припинили у зв’язку з примиренням братів з Анастасією Михайлівною у березні 1602 р. Брати Пузовські були задоволенні вирішенням позовних умов, оскільки отримали в користування частину майна у с. Пузів.
Починаючи з середини XVI ст. і до початку XX ст., с. Пузів перебувало не лише у власності Пузовських, а й дідича Станіслава Козики, Кристини Вольської (орендар Зофія Вольська). Також вдалося віднайти прізвища інших представників земельних володінь: Богдана Туминського (1587 р.), Максима Людовича (1609 р.), Станіслава Вольського (1620-ті рр.), Дмитра Грознова (1811–1819 рр.), Фоми Жигодуського і Михайла Рудковського (1824–1828 рр.), Христофора Мясковського (1833–1844 рр.), Вікентія Скибнєвського (1836–1846 рр.), Зенона і Адольфа Врублєвських (1846–1862 рр.), Еміліана Врублєвського і Петра Виноградського, Христофора Корбєна (1913 р.).
Серед вище перелічених осіб більш детально зупинимося на двох поміщиках – Скибнєвському та Врублєвському, про яких можна дізнатися з документу, збереженого у Державному архіві Волинської області. Зокрема, в ньому вказано, що у грудні 1836 р. під час публічних торгів у Волинському губернському правлінні поміщик з Ковельського повіту Вікентій Скибнєвський придбав земельні наділи у сс. Ворчин і Пузів (отримав по останньому восьмому народному перепису сімдесят п’ять селян чоловічої статі; орної землі 217 дес. 1920 саж.; сінокосної – 84 дес. 1680 саж.; по селянам, які вибули з села: орної землі 30 дес. 600 саж.; городної – 4 дес. 2016 саж.; сінокосної – 118 дес. 992 саж. тощо), які згодом продав своєму племіннику поміщику з Мінської губернії Пінського повіту Адольфу Зеноничу Врублевському за 750 руб. сріблом.
Цікавим є «Инвентарь поезуитского имения Деревни Ворчина и Части Села Пузова Волынской Губерніи Владимирского уезда Приобретателю Помещику Викентию Скибневскому по силе указа Волынской Казенной Палаты на Грунте 1838 Года Месяца апреля 22 дня», який входить до цієї справи. Інвентарна інформація має графи, у яких зазначені імена і прізвиська селян, кількість тварин (вказані: свині, вівці, телята, корови, лошаки, воли, коні) у господарстві голів сімей, їхня придатність чи непридатність до роботи, повинність селян, господарський інвентар (плуги, мотики, каплуни й ін.) і т. д. У окремій графі навпроти прізвиська особи інколи фіксували прізвище, сімейний статус, переселення або його тимчасове місцезнаходження в іншому селі.
Щодо повинностей селян, то крім «барщины … отбывають крестьяне Ворчинскіе и Пузовскіе сторожу по очереди Суточную и Варту ночную, двора и фольвареныхь строеніи, до Копанія Огродов, Полотья, и поливанія Карусты, мазанія фольварковь и Корчемь безь Панщины употребляются Панщина Челядная вь Графахь означена употребляется только вь Летнее время чрезь Шесть месяцевь вь тоже время прядуть мотки со дворскаго прядива которое тоже за даремщыну дочиста выдемо ... по десять сь каждой хаты :/: какь вь графахь показано. На Барщину выходять о всходе, а сь оной сходять озаходе Солнца Вымолотывають озимины по Сорокь сноповь а Ярины по копе одной Выжинають озимины Копу одну, Ярины …. вяжуть копь три за день Панщины вь Случае Транспортовьь беруть на подводу озимино по пять а Ярины по Шесть Копцовь. Шарварки вь Графахь означенные употребляются до подгребель и дороге…». Церковний староста та його сім’я були відсторонені від примусових обов’язків, які виконували залежні селяни . Проте, серед останніх були й такі, які пиячили та не відробляли панщини, зокрема, один з них Мартин Максимович Охринюк (він же Грицюк). Поміщик Адольф Врублєвський неодноразово засівав й обробляв його ґрунт, а також намагався виправити селянина, відправивши його у 1852 р. на один рік (у археографічному збірнику зафіксовано шість місяців) до арештантських рот за пияцтво та волоцюзтво. Однак, у ревізькій казці запис про Мартина Максимовича свідчить, що до власного дому він так і не повернувся.
Наступна частина справи стосується дворових будівель сс. Ворчин і Пузів, реєстру господарського інвентаря, судових позовів поміщика на зменшення податку з його маєтку й ін.