Архієпархія Бару або Архідієцез Бару (, ) — архідієцезія Римо-католицької церкви, що включає в себе більшу частину території Чорногорії. Веде свою історію з VIII століття. Архієпископ Бару з XV століття носить духовний титул примаса Сербії.

Юрисдикція

Історія

Єпархія Бару Поширення християнства на території сучасної архідієцезії Бару пов'язане з утворенням Діоклейської (Дуклянської) єпархії, перший відомий єпископ Евандр, згадується як учасник Халкедонського собору 451 року (Evandrus episcopus civitatis Diocliae definiens subscipsi). Проте достовірної дати створення Діоклейської єпархії невідомо. У 732 році імператор Лев III Ісавр передав митрополію Діррахія (Східний Іллірік), яка включала в той час у себе територію сучасної Чорногорії, з юрисдикції папи римського у підпорядкування константинопольського патріарха. Цим роком датується перелік 15-ти суфраганів митрополії, що дійшли до нас, серед яких були Діоклейська, Скадарська, Ольциніумська і Барська діоцезії

На початку IX століття на територію Барської діоцезії першими для здійснення місіонерської діяльності серед слов'янських племен, що заселяли адріатичне узбережжя Балкан у VII столітті, прийшли ченці-бенедиктинці. Місіонери заснували тут свої численні монастирі, храми, школи та лікарні (наприклад, Ратацьке абатство (XI століття)) і своєю працею в системі меліорації й обробітку земель сприяли відродженню економічного значення Барського поля. За імператора Василія I Македонянина (867—886) почався процес інтенсивної християнізації слов'янських племен із боку Візантії. У середині X століття на території сучасної Чорногорії виникло слов'янське князівство Дукля, столиця якого спочатку розташовувалася в районі Бару. Дуклянська знать до цього часу була вже в достатній мірі християнізованою. Так князь-архонт Петрислав (правил бл. 970—990) зводив церкви та помістив на свою печатку лик Богородиці, а його син і спадкоємець Йован Володимир, віроломно убитий болгарським царем Іваном Владиславом в 1016 році, незабаром був зарахований до лику святих.

Створення архідієцезії Питання церковної юрисдикції Барської єпископії в IX—X століттях й ідентифікація митрополії, до якої вона належала в той період, залишаються незрозумілими. Ймовірно, в цей час на якийсь термін була створена Діоклейська (Дуклянська) архідіоцезія, до складу якої увійшло Барське єпископство. Після смерті князя Йована Володимира Дуклянська архідіоцезія знову була понижена до статусу діоцезії та разом із Барським єпископством увійшла до складу Салонської архідіоцезії. Очевидно ця зміна не влаштовувала ієрархів Східного Ілліріка та правителів молодої Дуклянської держави, і тому папу римського закидали проханнями про повернення власної митрополії. Однієї з підстав наводився трагічний випадок: між 1030 та 1050 роками чотири місцевих єпископа (Барський, Олциніумський, Которський та Свацький) вирушили разом на одному кораблі на церковний собор у центр митрополії, потрапили в шторм і затонули біля острова Хвар. Існує думка, що одне з подібних прохань було направлено папі дуклянським князем Воїславом (Доброславом), що піднявши повстання проти Візантії, домігся незалежності Дуклі та суттєво розширив її кордони.

У період правління князя Михайла Воїславовича в 1054 році відбувається розкол християнської церкви на православну та католицьку, при цьому Дуклянське князівство залишається в церковній юрисдикції Римо-католицької церкви. Тривале військове протистояння з Візантією сприяло подальшому зближенню Дуклі з Римом і в 1077 році в Барі папа Григорій VII надав Михайлу титул «короля слов'ян» (Sclavorum Rex). Це в свою чергу зробило найбільш актуальним питанням створення в новому королівстві власної церковної митрополії, чого Михайло невпинно домагався. Наступний король Дуклі Костянтин Бодін, скориставшись чварами у римській курії, домігся від антипапи Климента III бажаного рішення. У 1088 році єпископ Бару Петар прибув до Риму та вручив Климентові III прохання про заснування в Дуклі архієпархії. 8 січня 1089 року антипапа Климент своєю буллою заснував Діоклейсько-Барську архієпархію (Arhiepisco Diocliensis atque Antibarensis Ecclesiae). У цьому документі підкреслювалося, що нова архієпархія є правонаступницею колишньої Діоклейської митрополії, а новий архієпископ володіє традиційними правами архієпископів Діоклеї як їх правонаступник. Єпископу Петару були послані архієпископські облачення як символ нового статусу. У церковну юрисдикцію нової митрополії увійшли діоцезії Діоклеї, Бару, Котора, Олциніума, Свача, Скадара, Дриваста, Полата, Рашки, Боснії та Травунії, а також всі монастирі «як далматинців, так і греків і слов'ян» (omnia monasteria tam Dalmatinorum quam Grecorum atque Sclavorum). Архієпископ Петар отримував привілеї «нести перед собою хрест за все королівство Дукля» (crux per omne regnum Diocliae feratur ante te). Кафедральним храмом архієпархії став собор Святого Георгія в Барі.

Спори щодо юрисдикції Створення Барської архідіоцезії з настільки великою церковною юрисдикцією викликало різке невдоволення сусідньої дієцезії Дубровника, яка втратила статус митрополії, отриманий нею в 998 році. Зокрема, дієцезія Котора, єпископ якої з 1078 року був суфраганом архідіоцезії Дубровника, при створенні Барської митрополії перейшла під її юрисдикцію. Протидія Дубровника посилилася після смерті короля Бодина в 1099 році й на розгляд папського трибуналу потоком пішли юрисдикційні спори між Дубровником і Баром. У 1120 році з відродженням архідіоцезії Дубровника Которська діоцезія знову перейшла в її підпорядкування. Правителі Дуклі, розуміючи деяку легітимність створення Барської митрополії антипапою, прагнули отримати визнання цього акту з боку «більш легітимного» папи. Завдяки старанням короля Грубеши, 24 січня 1124 року папа Калікст II своєю буллою підтвердив право митрополії Барського архієпископа Іллі, при цьому включивши до складу архідіоцезії Бару ще й діоцезію Будви.

У 1149 році більшу частину Дуклянської держави захопив рашський жупан Деса Вуканович, під владою дуклянського князя Радослава залишився лише Котор. За підтримки Деси архієпископу Дубровника, принаймні формально, вдалося поширити свою митрополичу юрисдикцію на діоцезії Барського архієпископства. У 1153 році папа Анастасій IV схвалив зміщення архієпископом Дубровника зі своїх кафедр єпископів Олциніума та Дриваста. Це було рівнозначно визнанню папою ліквідації Барської митрополії на користь митрополії Дубровника. У 1160-х роках велика частина території Барської архідіоцезії була завойована Візантією, яка прагнула встановити тут духовну владу константинопольського патріарха. Візантійці підтримали митрополичі домагання архієпископа Бару, суфрагани якого тут же відмовилися визнавати юрисдикцію Дубровника. У результаті архієпископ Дубровника Трибун відлучив від церкви єпископів Бару та Ольциніума, що відмовилися підкорятися йому та звернувся за підтримкою до папи. Підтримавши Трибуна, папа Олександр III в 1167 році направив послання «кліру й народу» обом діоцезіям із вимогою не підкорятися своїм єпископам, доки вони не визнають Дубровницького архієпископа своїм митрополитом. Рішення папи викликало загальне невдоволення, вражений цим вчинком архієпископ Бару незабаром помер, а його престол залишався вакантним кілька років. В 1172 році новим архієпископом був призначений Гргур (Григорій) Гризогоно з Задара (на думку деяких дослідників, автор Літопису попа Дуклянина), який після прибуття в Бар виявив, що архієпископська резиденція була розграбована відразу після смерті попереднього ієрарха. Заручившись підтримкою дуклянського князя Михайла III, Гргур почав відновлення Барської митрополії. Незабаром йому вдалося залучити на свою сторону архієпископа Сплітського Райнерія, що користувався повагою в папській курії. Достовірно невідомо, коли папа змінив своє рішення щодо митрополії Бару, однак в своїх листах від 1179 року Гргур вже використовував титул архієпископа, чого не міг дозволити собі раніше.

У 1180 році Дукля знову почала відчувати військово-політичний тиск з боку князівства Рашка, якому князь Михайло III не міг протистояти. У тому ж році був убитий архієпископ Райнерій. Скориставшись ситуацією, архієпископ Дубровника відновив свою активність в римській курії щодо повернення своєї митрополії над Барською архідіоцезією. Близько 1189 року Дуклянське князівство було повністю поглинене Рашкой, яку очолювала династія Неманичів, а княгиня Десіслава й архієпископ Гргур втекли в Дубровник. Барське архієпископство фактично перестало існувати. У 1195 році Дукля та Травунія були віддані в уділ Вукану Неманичу, який незабаром проголосив себе незалежним «королем Дуклі та Далмації» та звернувся до папи Іннокентія III з проханням про відновлення Барської митрополії. Незважаючи на протидію Дубровника, в 1199 році папа передав мантію архієпископа новообраному предстоятелю Барської архідіоцезії Івану I. Однак юрисдикційні суперечки з Дубровником не вщухли, що вносило розкол у духовенство Барської митрополії. Так, єпископ Олциніума Марко, за згодою свого капітулу та городян, звернувся до короля Джорджа Вукановича та князя Ольциніума Мирослава з проханням про повернення до складу митрополії Дубровника. Протистояння двох архідіоцезій тривало до середини XIII століття. Після смерті архієпископа Івана I в 1247 році Дубровник знову заявив свої претензії на митрополію над діоцезіями Барської архідіоцезії. Папа Інокентій IV, бажаючи покласти край конфлікту, не дозволив барському капітулу обрати нового архієпископа, а призначив свого кандидата, який став архієпископом під ім'ям Івана II. Пристрасті загострилися до такої міри, що почалися збройні сутички між городянами Дубровника та Бару. Розгляд цієї суперечки було передано в папський трибунал, але процес просувався дуже повільно і папа своїм посланням у 1248 році закликав городян до миру, проте між Баром і Дубровником вже розгорілася справжня війна. Архиєпископ Іван II був схоплений і кинутий до в'язниці, після чого він наклав анафему на весь Дубровник. Нарешті, дійшло до того, що в конфлікт втрутився король Стефан Урош I, прийнявши сторону архідіоцезії Бару, що входила до складу королівства. Архієпископа Бару підтримав і брат короля Стефан Владислав, в уділ якого входила територія колишньої Дуклі (нині Зета). Позиція світських властей мала вирішальне значення для папської курії. На початку 1252 року в Перуджі відкрилося засідання папського трибуналу. У серпні помер архієпископ Іван II і судове засідання було призупинено до 1253 року, коли папа призначив новим архієпископом Бару францисканця Готфріда, незважаючи на протести Дубровника. Остаточне вирішення конфлікту на користь Барської митрополії відбулося тільки в 1255 році під час зустрічі делегатів обох архідіоцезії в Римі.

Середньовічний устрій

Кафедральним храмом архідієцезії був собор Святого Георгія в Барі, освячений в честь святого покровителя міста та дієцезії. Архієпископ, як правило, обирався капітулою архідієцезії з числа місцевого духовенства та лише в екстрених випадках призначався папою з Риму. Каноніки та настоятель собору Святого Георгія входили у склад капітули архідієцезії, в якому користувалися найбільшим авторитетом. Крім них, до складу капітула входило по 6 каноніків колегіальних церков Святого Петра, Святого Іллі та Святої Марії. На чолі капітула стояв архідиякон, на чолі трьох колегіальних церков — архіпресвітери. Каноніки проживали в «колегіумах» — спеціальних домах при церквах. П. А. Ровінський, який відвідав Старий Бар в 1880 році, незадовго до його повного зруйнування, помітив на багатьох середньовічних будинках знак «J. H. S.» (Jesus hominum salvatoris), що свідчив про їх належність католицькому духовенству.