Козлиничі — село в Україні, у Поворській сільській громаді Ковельського району Волинської області. Населення налічувало 506 осіб (2001 рік).
Географія Через село проходить автошлях європейського значення , що з'єднує Київ з Любліном, в межах України траса має назву , ділянка Сарни — Ковель.
Історія Питання історії села Козлиничі Ковельського району Волинської області є малодослідженим. Є лише декілька історичних праць, у яких згадуються окремі факти з історії даного населеного пункту.
Козлиничі — центр сільської ради; розташоване за 33 км на схід від районного центру Ковеля і за 2 км від залізничної станції Грив'ятки. Як стверджують місцеві краєзнавці, село розташоване в одній з найвищих точок Ковельського району.
В історичних джерелах початку XX ст. с. Козлиничі відноситься до Повурської волості, зазначається, що воно розташоване на рівній місцевості, на відстані 314 верст від Житомира, від Ковеля — найближчої залізничної та телеграфної станції — 23 версти, поштової станції Мельниця — 10, найближчого приходу с. Повурська — 6, с. Пісочне — 3 версти. Місцевість, яка оточувала село, була лісистою. Найбільші дубові діброви розташовувалися на південному сході села. Розложисті дуби та білокорі берези росли на всій території від Козлинич до с. Пісочне. У цій стороні щедрими були і сінокоси. Якщо скошена трава лежала більше тижня, то заростала повністю. На північному сході росли кущі лози, вільха. Місцями були непрохідні купинясті болота. На болоті траву скошували влітку, а готове сіно возили тільки взимку після повного замерзання. На захід від села простягалися великі листяні ліси. Отже, у такій місцевості водилося багато лісових звірів, особливо диких кіз. Ймовірно, саме від цього походить назва села Козлиничі. Підтвердження цієї думки можна знайти на сторінках «Атласу історії культури Волинської області», упорядники якого відносять топонім «Козлиничі» до топонімів тваринного походження, наголошуючи на важливості подібних назв для вивчення історії фауни. Інша версія, згідно з переказами, стверджує, що в дуже давні часи в дану місцевість любив приїжджати вельможний пан на полювання козуль, що, зрештою, послугувало для назви села.
Перша згадка про Козлиничі належить до 1545 р. Село згадується як королівський маєток («имение господарское»). На початку XXI ст. село входило до складу Мельницької волості. В описі Луцького замку від 1545 р. сказано, що на побудову мосту окружного замку «дерево дают и возят из Мельницкой волости люди господарские по имени Козлиничи». Нижче в тому ж описі вказується, що осі й колеса під 10 замкових гармат повинні були бути доставлені з села Козлиничі, звідти ж повинні возити камінь на ядра. У цьому описі можна прочитати про те, що в селі є 5 службових дворищ, у яких поселені замкові слуги, що несуть кінну службу. Шосте дворище — конюшня, у якій повинні виконувати так звану конюшну (стаєнну) службу, доглядаючи за кіньми королівської стайні. На території села в ті часи було ще 10 податкових дворищ, у яких люди повинні виконувати службу з волом, з сокирою, з косою від святого Миколи до святого Дмитра. Вони йдуть на господарський двір виконувати наступні роботи: возити дерево, косити сіно і будувати будинки, худобу з королівського двору « Красного виганяють і зобов'язані її годувати від святого Дмитра до торгу, який буває на Красному за тиждень перед Паскою. Як говорили в ті часи, це було введено при князеві Костянтинові Івановичу Острозькому. Цей князь, будучи державцем волості Козлиницької, випросив (в короля) для себе село Поворськ, а друге село Пісочне випросив для одного старозаконника (ймовірно, єврея).
5 травня 1541 р. при продажі Пісочненського маєтку князю Ф. А. Сангушку необхідно було визначити його межі. В записах того часу згадується „козлинський“ старець на ім'я Остап Свиридович з іншими „козлинськими“ людьми (Іван Дурка, Кац Яшко Маркович, Гринець Супрунович, Тимош Бикович, Малей Палило, Рац Солничич), які підтверджували кордони між селами, враховуючи урочища, дворища та броди.
На 1545 р. ці села держав князь староста Володимирський Федір Андрійович Сангушко. Звідси видно, що королівське село Козлиничі на початку XVI ст. було у володінні князя Костянтина Івановича Острозького — великого гетьмана Литовського, а потім, близько половини 16 ст., перейшло у володіння князя Федора Сангушка — старости Володимирського і маршалка Волинської землі. Обидва володарі рахувались тільки „держателями“ королівського села. В 1577 р. платили з Козлинич від „27 димів на підворках, 6 город, а в 1583 р. від 24 димів і 6 город“.
Острозький Костянтин Іванович (бл. 1460—1530) — брацлавський і луцький староста, маршалок волинський, київський воєвода. Воював проти татар і Московського царства. Брав участь у литовсько-московських війнах 1500—1503 і 1507—1508 рр. 1501 і 1512 рр. козацькі загони, очолювані Острозьким, здійснили вдалі походи проти кримських татар, які здійснювали грабіжницькі походи на південноукраїнські землі. 8 вересня 1514 р. розгромив московське військо під Оршею. Похований у Києво-Печерській лаврі.
Сангушки — волинський князівський рід, які вели свій родовід князя Ольгерда і відносились до вузького кола „головних княжат“ та входили до Великої ради русько-литовської держави. Крім Сангушків, сюди ж входили і князі Острозькі, Заславські та інші. В другій половині XVI століття родину Сангушків прославив князь Роман Федорович — „улюбленець короля Сигізмунда Августа“, польний гетьман литовський. Блискучий полководець часів Лівонської війни, він декілька разів громив російські війська, захопивши в полон немало ворожих воєвод. В 1569 р. Роман Сангушко був присутнім на Люблінському сеймі, котрий юридично закріпив створення об'єднаної польсько-литовської держави — Речі Посполитої.
Село Козлиничі разом з селами Брюховинами та Голобами адміністративно належали до Луцького замку, але прибутками з них користувалась королева Бона. Це видно з акта від 29 вересня 1544 р., у якому вона віддає старості Луцькому князю Андрію Михайловичу Сангушку і його спадкоємцям доходи з війтства Луцького, а взамін бере собі доходи з маєтків Брюхович, Козлинич і Голоб.
Бона Сфорца д'Араґона (2 лютого 1494 — 19 листопада 1557) — дружина Сигізмунда І Старого, польська королева, за походженням міланська герцогиня, неаполітанська принцеса, дочка міланського герцога Джан Галеаццо Сфорца та Ізабели Арагонської.
У 1566 р. великий князь видав привілей господарському дворянину Фронцку Фальчевському на села Луцького ключа Чернче-Городок із присілком Малевичами, Колок, Радуні, Двої, Козлиничі та Бруховичі, дані під заставу у сумі 4 тис. кіп грошів до часу сплати боргу, мотивуючи потребу у грошах тим, що «ку потребе нашой пильной господарской и земской часу вальки з неприятелемъ нашимъ великимъ княземъ московскимъ в року прошломъ тисечном пятсотном шестьдесятомъ взяли есьми обычаемъ позычонымъ»
У XVII ст. село належало князям Заславським, складаючи їхню власність („маетность дедичную“). 14 квітня 1622 р. генеральний возний Волинського воєводства Кирило Островський доніс в Луцький замок про те, що він був в Козлиничах, що належали князю Юрію Янушевичу Заславському, і пересвідчився, що внаслідок гноблення і пограбування селян з боку підсудка Хелмського Фрідріха Підгороденського, селяни разом з сім'ями і майном пішли з села, село опустіло. В документах згадуються 32 домохазяїна, які втекли з села з жінками, дітьми, худобою та всім нажитим майном через великі податки, тяжку працю і знущання (зокрема, Данило, син Харитона, Саць Силазкович, Мох і т. д.).
Згідно з умовами III поділу Польщі в 1795 році село Козлиничі відійшло до складу Російської імперії.
Під час Вітчизняної війни 1812 року Ковельський повіт опинився в театрі воєнних дій правого» флангу французької армії. Влітку ворожі корпуси під командуванням Реньє і Шварценберга окупували Ковельщину (в тому числі с. Козлиничі) і через наші землі вирушили далі.
У другій половині XIX ст. основним заняттям населення було землеробство. У зв'язку з тим, що внаслідок природних умов мало ґрунтів розорювалось, значного розвитку набрало тваринництво. Значна увага приділялась розвитку городництва, бджільництва. Певну підсобну роль у селянському бюджеті відігравало полювання, збирання грибів, ягід, лікарських трав. Вони, використовувалися не тільки для власного споживання, а й продавалися на" ярмарках в Поворську, Мельниці, Ковелі. Але прибутки від власного господарства, були мізерні і люди змушені були шукати заробітків. "Найчастіше селяни йшли на лісові роботи, де займалися заготівлею і вивезенням лісу, виробляли дьоготь, скипидар. Для забезпечення своєї сім'ї одягом повсюдно займались вирощуванням, льону і конопель, виготовленням волокна і пряжі. Майже у кожній хаті стояв, ткацький верстат для виготовлення грубого полотна, сукна, ряден, мішковини тощо. Цією роботою були зайняті всі жінки.
Постійна необхідність селянина у взутті, господарському посуді, знаряддях праці, будівництві житлових приміщень і підсобних споруд спонукала до розвитку різних ремесел. Найпоширенішими з них були: бондарство, гончарство, столярство, обробка шкіри, лозоплетіння, ковальство. Продукція сільських ремісників, у першу чергу, використовувалась у власному господарстві, лишки продавались на місцевих ярмарках, обмінювались на продукти харчування, збувались скупникам. В кінці XIX — на початку XX ст. село належало мировому судді М. Г. Скорнякову. Тоді ж почалось переселення людей на хутори. На кожен хутір відводилось по 14 десятин землі з виплатою на 55 років. За земельні наділи селяни змушені були відробляти на різних роботах. Помістя пана Скорнякова («Шкурнякова») було розташоване на території сучасного саду, яке складалося з житлового будинку, господарських споруд та місця для відпочинку. Пан володів всіма окружними землями.
В роки Першої світової війни (1914—1918 рр.) люди села зазнали великого лиха. Було мобілізовано близько 60 % чоловічого працездатного населення, забрано у населення більшу частину коней, конфісковано корів, свиней, овець. У 1915 році австро-німецькі війська захопили всю навколишню територію. Лінія фронту проходила по річці Стохід, зовсім поблизу села. Село зазнало великих руйнувань, частина населення загинула. Вороже військо зупинилося у сусідньому селі Луківка. Окупанти зруйнували багато житлових і господарських будівель, пограбували населення. Люди, які втратили житло, влаштовувались у землянках по 3-4 сім'ї. Було багато біженців. Населення змушене було виконувати повинності, такі як підводна, шляхова, окопна і т. д. На лінії фронту велись запеклі бої. Внаслідок воєнних дій зменшились посівні площі, відбувалося розорення селянських господарств. Селяни були приречені на злидні і голод. Деякі з них йшли на заробітки в південні губернії.
Жовтневий переворот більшовиків та його вплив на події в нашому селі в наявній історичній літературі майже не показано і, по суті, ці сторінки історії села спираються лише на спогади старожилів.
Згідно з Ризьким договором 18 березня 1921 року, Західна Волинь (в тому числі село Козлиничі) відійшли до складу Польщі. За часів Польщі (1921—1939 рр.) на селі проводилася революційна пропаганда організацією «Сельробєдність», яка перебувала під впливом КПЗУ. На початку 30-х років виник підпільний осередок КПЗУ, який очолювали І. І. Мишко, А. Ф. Шемейко. У 20-30-ті рр. XX ст. в селі Козлиничі діяла філія культурно-освітнього товариства «Просвіта» Ковельського повіту, але рік її відкриття не встановлено. У 20-х рр. на околицях села були побудовані вітряки.
З приходом радянської влади в 1939 р. почали створюватися нові органи влади. На початку грудня 1939 р. було утворено сільську Раду, а 15 грудня відбулися вибори до Рад. Головою сільської Ради було обрано Вовчика Андрія. Згодом почали створюватися колгоспи, у кожному селі — окремий: В с. Шкурат — колгосп імені Чапаєва, перший голова колгоспу — Войтюк Микола Григорович; В с. Луківка — колгосп «Перемога», перший голова колгоспу — Сичук Йосип Йович; В с. Грив'ятки — колгосп «Комунар», перший голова колгоспу — Каштелян Адам Терентійович.