Джордж Вільям Кемпбелл Діксон (Дікі; ; 10 грудня 1895, , Тасманія, Британська імперія — 25 травня 1960, Лондон, Велика Британія) — австралійський та британський журналіст, публіцист і драматург. Був співробітником гобартської газети , мельбурнських Арґус і , лондонській Дейлі мейл; від 1931 року і до своєї смерті очолював підрозділ кінокритики газети Дейлі телеграф. 1950 року обіймав посаду президента британського .
П'єси Діксона лягли в основу сценаріїв фільмів «» (1930) режисера , «Секретний агент» (1936) Альфреда Гічкока і, за однією з версій, фільму Ентоні Асквіта «» (1941).
Життєпис
Походження. Молодість в Австралії
Джордж Діксон народився в маєтку Лейнтвордайн за декілька кілометрів від невеликого тасманійского міста Уз 1895 року в сім'ї Вільяма Генрі Діксона (1860—1935) і Джині Луїзи Діксон, уродженої Кемпбелл (1863—1920). Діксон-старший був впливовим місцевим політиком-пасторалістом і пізніше, в період перебування на посаді , обирався до складу (1919—1922), а також головував у Муніципальній асоціації Тасманії (1920—1923). Дідом Вільяма Діксона по материнській лінії був перший генеральний прокурор Землі Ван-Дімена (1792—1837), а двоюрідним братом — військовий діяч (1872—1945).
Джордж закінчив , 1913 року вступив до Університету Тасманії, отримавши літературну стипендію, і закінчив його з відзнакою () за напрямами давньої і сучасної історії.
Під час навчання в школі та університеті Діксон був перспективним гравцем у крикет. В іграх він виступав за Східний Гобарт. Крім того, 1915 року Діксон представляв Південну Тасманію в матчах проти Півночі і грав за цю збірну, а потім і за збірну штату в цілому, в матчах з командою експедиційних сил Австралії, розквартированих у тренувальному таборі в передмісті Гобарта .
Кар'єру журналіста Діксон почав у гобартській газеті Меркурій. 1918 року він влаштувався в штат періодичного видання Арґус, тому переїхав на континент, у Мельбурн. В лютому 1920 року Діксон, як один з двох представників преси Тасманії, взяв участь у 9-й щорічній конференції Федеральної ради . Через деякий час молодий репортер знову змінив місце роботи, перейшовши в теж мельбурнську газету Геральд, спочатку — як автор передової статті.
Подорож через Євразію
Відпливши 2 червня 1924 року з Сіднея на пароплаві Marella судноплавної компанії Burns Philp, що йде через австралійські порти на Яву і Сінгапур, Діксон вирушив у подорож через країни Східної Азії і — далі — весь Радянський Союз у Лондон, почавши її з відвідування адміністративного центру Північної території Австралії Дарвіна. В ході своєї тривалої поїздки він як спеціальний кореспондент публікувався відразу в декількох друкованих виданнях Австралії і Нової Зеландії на тему особливостей життя у відвіданих ним країнах, сприйманих читацькою аудиторією як екзотичні.
Щоб уникнути проблем при в'їзді на територію СРСР, Діксон завчасно отримав у відомого австралійського діяча профспілкового руху, співзасновника Комуністичної партії Австралії адресований московському редактору Тоні Толлагсену Тьєрну рекомендаційний лист, в якому був атестований як «ніяк не комуніст, але добрий чоловік, що має намір розповісти правду про Росію». Як наслідок, в'їзний паспорт, завірений повноважним представником СРСР у Китаї Л. М. Караханом, журналісту оформили всього за три доби, хоча в той період за подібними запитами рішення виносилося зазвичай не раніше, ніж через кілька місяців.
(Пізніше намагалася витребувати у Діксона копію рекомендації, яка трактувалася в антипрофспілковому середовищі як доказ того, що Волш є комуністичним агентом. 20 листопада 1925 року, через два дні після отримання від Діксона листа з розповіддю про це, за підсумками двомісячної роботи Депортаційної ради та прямою вказівкою прем'єр-міністра Австралії Стенлі Брюса, Волша разом з секретарем (що на той моментстрайкувала), де він головував, Джейкоба Йоханссона заарештували за мотивами загрози торгівлі та громадському порядку з метою подальшої депортації. Місяць по тому Верховний суд визнав арешт і можливу висилку незаконними.)
На основі подорожніх нотаток, крім окремих статей у пресі, Діксон також написав книгу «З Мельбурна в Москву» (, 1925), яку схвально зустріли критики і читачі.
Кінцевої точки свого маршруту — столиці Британської імперії, Лондона — журналіст досяг у листопаді 1924 року. До цього моменту він був серйозно хворий і практично позбавлений засобів до існування. Однак незабаром Діксона (який вже не був співробітником Геральд) взяли на роботу на посаду літературного редактора в газету Дейлі мейл, яку він займав до 1931 року (в цей період Діксона також відрядили від видання спецкореспондентом до Північної і Західної Африки).
Робота в Дейлі телеграф. Кінокритика
, що став 1928 року разом з братом і медіамагнатом власником газети Дейлі телеграф, купивши її у , запросив до неї Діксона для консультацій з розвитку, приваблений його досвідом редакторської роботи в Дейлі мейл — одному з найбільших ЗМІ того часу. Відповідальним за кінокритику в Телеграф тоді ж призначили Джорджа Артура Аткінсона, який раніше працював у Сандей експрес, — однак через півтора року сам перейшов на посаду редактора у видання . Тоді Діксон, як співробітник, що найбільше цікавився кінематографом, тимчасово зайняв його місце і через декілька місяців безплідних пошуків редакцією інших претендентів погодився залишитися на цій позиції.
У травні 1937 року журнал World Film News, який займався розбором і узагальненням критичних публікацій, вибрав огляд фільму «» в Дейлі телеграф за авторством Діксона найкращою рецензією місяця.
Колумніст американського тижневика Фред Аєр 1933 року відніс Кемпбелла Діксона поряд із , і Полом Голтом до числа найсильніших критиків Великої Британії (при цьому інших трьох журналістів на відміну від Діксона, Аєр, крім іншого, ще й виділяє як послідовних критиків американського кінематографа). На думку театрального критика , висловлювані Діксоном думки цінні, крім їх прямоти, також і через особистість, яка стоїть за ними. За оцінкою професора історії кінематографа Сью Гарпер, на середину 1930-х років Діксон належав до меншості критиків з ширшими поглядами, ніж прихильники переважної «обивательської», «середньолобої» () позиції, зокрема більш лояльним до відсутності максимальної фактологічної точності в британських костюмних історичних фільмах. Але й він почав приймати цю парадигму до 1937 року, коли вона стала стійкою домінантою.У жовтні 1941 року Діксона послали в піврічне відрядження до США як спеціального кореспондента Дейлі телеграф — першу за все для спостереження за виробництвом фільмів у воєнний період. В ході цієї поїздки він зокрема зустрівся з подружніми парами кінематографіста Александра Корди і актриси Мерль Оберон, акторів Седріка Гардвіка і , коміком Джеком Бенні, кінопродюсером Семюелом Голдвіном, режисером Ернстом Любічем, а також Чарлі Чапліним, з яким у нього відбулася ґрунтовна бесіда. Свої враження про життя в Голлівуді Діксон описав так: У них фантастичні зарплати. Той, хто отримує 500 фунтів на тиждень, — це лише середній клас, а звичайний рівень життя там неймовірно високий. У кожного є велика блискуча машина, і навіть хатні робітники і садівники приїжджають на «Фордах» і «Шевроле».
Діксон входив до складу ради (1933, 1937, 1939, 1942) та виконавчого комітету (1942) британського і в 1934 і 1941 роках обирався головою секції кінематографа. За результатами щорічних виборів 1949 року він став віце-президентом товариства, а наступного року — президентом, змінивши у цій ролі провідного критика The Times Ентоні Кукмана, і 1951 року в свою чергу передав керівництво новообраному президенту — музикознавцю Робіну Галлу.
1954 року голова Кінематографічного товариства Оксфордського університету Р. Г. Гемілтон назвав найбільш неупередженими і непопулістськими критиками Кемпбелла Діксона, і Річарда Меллетта, охарактеризувавши останнього як найчеснішого з усіх, але, таким, що, можливо, підходить до аналізу менш ґрунтовно, ніж інші.
Широкої популярності набуло висловлювання Діксона з його рецензії на фільм жахів студії «Прокляття Франкенштейна» (1957) про те, що для кінокартин з такою кількістю сцен, що демонструють відчленовані органи, слід було б увести, на додачу до , нову рейтингову категорію — «Тільки для садистів». Викладач кінознавства Девід Гакслі наводить цю фразу як приклад найпоширенішої спрямованості критики фільмів жахів, що полягає у вказівці на несмак. Кінознавець Деніс Мейкле використав її як епіграф для своєї книги 2008 року A History of Horrors (). Колишній викладач сучасного кінематографа і теорії кіно в коледжі Єн Купер, коментуючи цитату Діксона, зазначає, що з ретроспективного погляду, з урахуванням прийнятої на теперішній час значущості спадщини студії Гаммер, різко негативна критика її кінострічок у 1950-х роках шокує і в цьому контексті є повчальним фактом.
Останні роки життя Діксон часто хворів, і періодично на робочому посту в Дейлі телеграф його заміняв (1915—2008). Надалі, після раптової смерті Діксона 25 травня 1960 року в лондонській лікарні , Гіббс і був призначений на його місце головного кінокритика газети, пропрацювавши на цій посаді до 1986 року.