Роки́та (у XIX ст. — Кадницеве) — село в Україні, в Білоцерківській сільській громаді Миргородського району Полтавської області. Населення станом на 2001 рік становило 932 особи.
Назва Назва села Рокита походить від українського слова «Рокита», що означає «верба». Це тому, що колишні хутірські поселення були розташовані в мальовничих долинах, береги яких були зарослі вербами та лозами. Жителі хуторів займалися землеробством і скотарством.
Географія
Розташування Село Рокита знаходиться в урочищі Безштанне, по селу протікає пересихаюча річечка із загатами, яка через 8 км впадає в річку Псел. На відстані до 1,5 км розташовані села Шпирни, Бондусі та Говори. Через село проходить автомобільна дорога .
Розташована за 35 км від селища Велика Багачка. Залізнична станція Хорол — за 46 км, Сагайдак — за 39 км, до автомагістралі (Київ—Харків) — 10 км.
На території села знаходяться 6 ставків та одне озеро, які використовуються для господарських потреб. Знаходяться вони в межах, на жаль, уже зниклих хуторів: Полтавці, Малищина, а також існуючих, але вимираючих сіл: Говори, Андрущина, Кравченки. В ставах мешкає карась, короп, окунь, товстолоб, раки і щуки.
Ґрунти, корисні копалини Населений пункт розміщений на Придніпровській, злегка хвилястій рівнині. Вся місцевість розташована в зоні лісостепу з чорноземними ґрунтами, які є родючі, дають багаті врожаї таких культур: озимої пшениці, кукурудзи, цукрових буряків, соняшнику, картоплі та ін. Лісів у даній місцевості немає, але село потопає в квітучих садах, особливо на присадибних ділянках. Село прикрашають декоративні дерева сільського центрального парку.
Місцевість села Рокита не багата на корисні копалини, лише в зниклому хуторі Полтавці є глина.
Історія Виникло село в другій половині XVIII століття як група Рокитянських хуторів.
Як свідчать архівні документи, на території сучасного села Рокита виникли окремі поселення (хутори), малочисельні за населенням:
хутір Велика Рокита мав 84 господарства, з них 82 козацьких господарства привілейованих. В усіх господарствах було 708 десятин землі, 552 особи жителів (з них: шевців — 3, тесляр — 1, ткач — 1, чоботар — 1).
хутір Полтавці мав 19 господарств, з них 12 господарств козацьких, 3 господарства привілейованих, решта — міщани. Земельних угідь було 124 десятини.
хутір Лайли (Настюченки) складався з 17 господарств, з них 16 господарств козацьких та одне привілейоване. Всього земельних угідь 180 десятин.
Історія хуторів пов'язана з історією містечка Остап'є, яке вперше згадується у документах XVII ст.
У 1763 році існувала Остапівська сотня, до складу якої входили хутори Велика Рокита, Полтавці, Лайли і дрібніші хутори.
Як відомо, перші переселенці на землях Рокити були жителі з Остап'я та навколишніх місцевостей. Особливо багато було втікачів з Правобережної України, яка в той час перебувала під гнітом польської шляхти.
Крім родових зв'язків між жителями села Остап'є, які є і до цього часу, прив'язувала і належність до однієї парафії — остапівської, яка відігравала значну роль у духовному житті тодішніх селян.
В кінці XVIII ст. Остап'є було перетворено в волосний центр Хорольського повіту, до складу якого увійшли Велика Рокита, Полтавці, Лайли.
В першій половині ХІХ ст. відбулося значне майнове розшарування. Частина селян-козаків втратили землю і, щоб не загинути з голоду, займалися ремеслами: були ткачі, теслярі, шевці тощо.
Земельні наділи були мізерними: 15 господарств — мали лише садиби; 14 господарств — до 2 десятин; 21 господарство — до 3 десятин 33 господарства — від 5 до 9 десятин; 15 господарств — більше 20 десятин; 3 господарства — 50 і більше десятин. З цих даних видно, що значна частина жителів хуторів були безземельні і малоземельні.
Найкращі землі, ставки і луки були в руках дворянина Раковича В. і відставного царського полковника Захарія Гречки (300 десятин), багатіїв Музиченка Антона, Настиченка Михайла. Навколишні землі належали графині Капніст М. В. та поміщикам Базилевським. Тому значна частина селян в середині XIX ст. змушена була працювати на поміщиків і заможних селян на становищі батраків, жити за рахунок посезонних заробітків, а взимку займатися ремеслом.
Заможні селяни і місцеві багатії, крім прямої експлуатації, проводили лихварські операції: вони давали біднякам грошову позику під майбутній відробіток улітку, вносили за них казенні податі, одержуючи за рік з селян великий процент (30—40 %).
В цей час селяни були масово неписьменними. Та й звідки вони могли навчитися грамоти, коли на хуторах Рокити не було навіть початкової школи. Лише декілька осіб із заможних селян і дворян могли здобути освіту в школі містечка Остап'є та в Хорольській гімназії. Жінки зовсім не навчалися грамоти. Тим дівчатам, які прагнули освіти, була одна відповідь: гребінь, прядка, кочерга — вся грамота твоя.
За переписом 1859 року в Рокитянських хуторах налічувалось 75 дворів, 723 жителі.
У найбільшому з хуторів (Великій Рокиті) у 1860 році за кошти підпоручика Ф. Ф. Кодинця була побудована Дмитрівська церква з дзвіницею, при якій діяли бібліотека та церковнопарафіяльна школа.
На карті 1869 року хутори були позначені як Старорокитянські.
В 60-х роках 19 ст. селяни Рокити, які були в більшості за походженням козаками, були перетворені царським урядом в державних селян. Вони були обкладені тяжкими грошовими податками, натуральними повинностями. Державні селяни розорялися, зростало число бездомних, які втрачали своє майно і перетворювались у наймитів. В цей час царський уряд щедро роздавав казенні землі на півдні України і генералам, і великим чиновникам.
Малоземельні і розорені селяни Рокити та навколишніх хуторів, ранньою весною напівбосі, слабо одягнуті з порожніми мішками за плечима, групами брели під дощ і негоду в Таврію, на Катеринославщину, до з надією знайти роботу продати свої руки за мізерний заробіток в панських економіях. Пізньої осені поверталися вони із заробітків до своїх домівок з тяжкими думами про те, як прогодувати сім'ю. Траплялося, що і зовсім не поверталися до своїх сімей заробітчани. Гинули від хвороб і недоїдання в наймах та на довгих тяжких дорогах.
Не покращало становище селянської бідноти і після реформи 1861 року. З розвитком капіталізму на селі зростає сільська верхівка — куркулі. Це приводить до появи величезної кількості батраків. Селяни, що розорялися в цей період, працювали і далі в поміщицьких маєтках, на бурякових плантаціях, в куркульських господарствах жали за сніп (7-8 снопів від накошеного). Ставали чорноробочими, виїжджали зовсім у промислові міста.
Не дивлячись на розвиток капіталістичних відносин, в селі продовжувало існувати натуральне господарство. Щоб виготовити одяг — сіряк, кожух, свитку, запаску, потрібно було тримати в господарстві овець, а для виготовлення спіднього одягу вирощували коноплі, льон. Отже, більше одягу було знову ж у тих, хто мав більше землі. Взуття носили лише на великі свята і взимку, решту часу дорослі і діти ходили босі.
В цей час виникає в хуторі Рокита перша крамничка, власник якої був Шполянський, що торгував товарами, привезеними з міста: дьоготь, сукно, риба, дерев'яний і глиняний посуд. На міждоріжжі стояв шинок, його ще називали «монопольська», де селяни витрачали з горя останні копійки.
У 1885 році колишнє власницьке село мало 39 дворів, 288 жителів, волосне управління, православну церкву, 2 постоялих двори, лавку, 2 вітряних млини. Рокита була волосним центром.
У 1900 році з'явилася Успенська церква.
За переписом 1900 року у селі Рокита Рокитянської волості Хорольського повіту було 64 двори, 375 жителів, земська школа, відбувалося 3 ярмарки на рік.
У 1910 році в селі працювали 2 парових млини.
Багато нещасть і жертв селянам Рокити принесла перша світова війна — учасниками якої були Козленко Т. П., Сокіл Т. Г., Штанько Г. М..
У січні 1918 року в селі розпочалась радянська окупація.
У березні 1918 року село було звільнене німецькими військами від більшовиків.
Навесні 1919 року більшовики знову окупували село.
За переписом 1926 року у селі Мала Рокита Рокитянської сільської ради Остапівського району Лубенської округи було 69 дворів, 321 житель.
У 1927-1928 роках в селі було побудовано цегляне приміщення — семирічну школу, в якій діти могли здобувати освіту.
Перше колективне господарство на території с. Рокита утворилося в 1930 році і дістало назву «Червоний колос». Воно складалося з 32 господарств, артіль очолив Сидоренко Яків Федорович.
У 1931 році на території села було чотири колективні господарства: «Червоний колос», «Червоний партизан», «Краще життя», «Червоний промінь», земельна площа яких становила 550 га.
З розвитком індустріалізації в країні, як наслідок виконання другої п'ятирічки, сільське господарство отримало передову сільськогосподарську техніку: трактори, комбайни, причіпний інвентар.
У 1932–1933 роках внаслідок Голодомору, проведеного радянським урядом, у селі загинуло 48 мешканців, в тому числі встановлено імена 37 загиблих. Збереглися свідчення про Голодомор місцевих жителів, серед яких Адаменко Г. М. (1919 р. н.), Дем'яненко Г. Г. (1925 р. н.), Сологуб М. М. (1916 р. н.).Національна книга пам'яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні. Полтавська область/ Упорядн. О. А. Білоусько, Ю. М. Варченко, В. О. Мокляк, Т. П. Пустовіт — Полтава: Оріяна, 2008.— С. 39 Для увіковічення жертв голодомору на околиці села на місці масових поховань померлих було встановлено пам'ятний хрест як знак народної скорботи.
У 1934 році відбувається укрупнення колгоспів. На території села з чотирьох колгоспів утворюється два: ім. Постишева, який пізніше перейменували в колгосп ім. Фрунзе, та «Червоний партизан». В колгоспах переважало земельне господарство. Тваринництво було малорозвинене. Із зернових культур вирощували жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо. З технічних культур вирощували буряк, коноплі.
У 1935 році перестала діяти сільська церква, перетворена на сільський клуб, де демонструвалися фільми і відбувалися художні вечори. Перед війною церкву було зовсім розібрано на потреби колгоспу, а на місці церкви було закладено фундамент сільського клубу. Війна перешкодила завершенню будівництва клубу і лише в 1953 році в центрі села виріс один з найкращих у районі Рокитянський сільський клуб на 500 місць.
Рокита в роки Другої світової війни Напад 22 червня 1941 року нацистської Німеччини на Радянський Союз перервав мирну працю радянського народу. В перші дні війни пішли на фронт і жителі с. Рокита. Лише в перший день війни до військкомату прибуло 120 військовозобов'язаних, а до 14 вересня 1941 року, коли німецьким загарбникам тимчасово вдалося окупувати Полтавщину, в тім числі і с. Рокиту, жодного жителя, здатного воювати, в селі не залишилося — всі пішли на фронт. Настали чорні дні окупації.
Нацисти розграбували колгоспне майно, познищували будівлі, фруктові сади повирубували на паливо. Полювали вони і на юнаків та дівчат, щоб відправити їх на роботи до Німеччини. Молодь не бажала працювати на своїх ворогів, тікала з села, під час перевезень переховувалися, де могли, а окремі шукали підпільні організації, партизанські загони, як Полтавець Григорій Михайлович, Жербина Іван Васильович та ін.
Ворогу вдалося насильно забрати в Німеччину 101 юнаків і дівчат, частина яких загинула на каторжних роботах: Олійник Катерина Іванівна, Похилець Катерина.
Після розгрому німецьких військ на Курській дузі влітку 1943 року радянська армія широким фронтом йшла до Дніпра. Після вигнання німецьких окупантів 23 вересня 1943 року з села Рокита селяни приступили до відбудови, було відбудовано спалені будівлі, школу. З фронту не повернулося 287 осіб.
Повоєнні роки Відсвяткувавши перемогу над фашистськими загарбниками, жителі села Рокита і навколишніх сіл, приступили до відновлення колгоспів.
У 1947 році в селі було два колгоспи: ім. Фрунзе — голова Полтавець Петро Михайлович і «Червоний партизан» — голова Семука Андрій Іванович.
У 1957 році в селі було встановлено пам'ятник воїнам-односельцям, що полягли (148 чол.) на фронтах Німецько-радянської війни.