Усти́виця (до середини XVII ст. також називалось Зигмунтове) — село, що входить до складу Гоголівської територіальної громади Миргородського району Полтавської області України. Населення станом на 2001 рік становило 2150 осіб. Орган місцевого самоврядування — Гоголівська селищна рада.
Географія Село Устивиця знаходиться на березі річки Вовнянка, яка через 1 км впадає в річку Псел. Віддаль до селища Велика Багачка — 12 км, найближчі залізничні станції: Матяшівка — за 7 км, Гоголеве — за 6 км, до траси (Київ — Харків) — 30 км.
Ландшафтний заказник місцевого значення «Тухівський» розташовано в 2 км на південь від села.
Населення
Мова Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року: МоваКількістьВідсотокукраїнська207696.56%російська33.30%румунська10.05%інші/не вказали10.09%Усього2150100%
Історія Устивиця (Уцтивиця) — це поселення, в якому живуть нащадки українських козаків.
Існує багато версій щодо походження назви села. На думку деяких істориків, вона походить від його розміщення біля гирла (устя) річки Вовнянки. На думку інших вчених, воно було засноване козаком Устимом, на честь якого і було назване. Утім, перша офіційна назва містечка була Зигмунтів (напевно, на честь польського короля Сигізмунда (Зигмунта) ІІІ Вази, за королювання якого закладено цей населений пункт). Утім, уже в середині XVII ст. місцева назва (Уцтивиця) містечка витіснила офіційну (Зигмунтів).
На території сільської ради поблизу с. Грянчихи виявлено раннє слов'янське поселення Черняхівської культури (II—VI століття н. е.).
Перша згадка Зигмунтова датована 1625 р. На карті відомого французького військового інженера Гійома Боплана на місці Устивиці показано село Жигмонтове (Зигмунтове), це свідчило про тривалу тут польську колонізацію. У 1646 році польський магнат Ієремія Вишневецький захопив на Полтавщині багато міст і сіл, в тому числі і село Зигмунтове, яке стало його власністю.
Після визволення Лівобережної України від польсько-шляхетського поневолення відновлено стару назву села — Устивиця. В період полкового устрою Устивиця була сотенним містечком Миргородського полку.
У 1648 році козаки місцевої Устивицької (чи Уцтивицької) сотні Миргородського полку одними з перших підхопили заклик Богдана Хмельницького визволити рідну землю від поневолювачів і стали активними учасниками національно-визвольних змагань 1648-1654 років.
Під час повстання під проводом Мартина Пушкаря проти старшинсько-шляхетської верхівки, яка хотіла відокремити Україну від Росії, татари захопили Устивицю разом з багатьма містами і селами України. У 1658 році село було пограбоване і спалене, багато його мешканців татари захопили в полон.
У 1726 році тут налічувалось 286 дворів посполитих людей. По ревізії 1729 року село значилось як «свободное и за роздачею оставшееся», воно мало 312 дворів.
Мешканці Устивиці козакували навіть після знищення Катериною ІІ Запорозької Січі у 1775 році. Тут діяли три козацькі громади, одна з яких нараховувала понад 750 дворів. До Устивицької козацької громади належали і козацькі хутори Бутів, Гирчин, Гончарі, Марченки, тепер селище Гоголеве, Широка Долина.
Але після запровадження кріпацтва в Україні (грамотами Катерини II) козацька старшина, спираючись на царські власті, закріпачила частину устивицьких селян. Та населення чинило опір. У квітні 1782 року жителі Устивиці і сусіднього села Матяшівки відмовилися виконувати повинності на користь їхнього власника Аврама Гришкова, який належав до козацької старшини. Ця боротьба тривала весь рік. Частина селян втекла на вільні землі, а ті, які залишилися, доводили, що вони козаки, і тому не повинні виконувати повинності на користь Гришкова.
Та закріпачення селян Устивиці продовжувалось. У 1846 році ревізьких душ було вже 308. Решта 1806 чол. вважалась козаками.
Дві визначні події відбулись у духовному і культурному житті села наприкінці XVIII і в першій половині XIX століть. Тут у збіднілій дворянській сім'ї народився і жив український російськомовний письменник В. Т. Наріжний (1780—1825 рр.). Звідси багато вражень виніс він, щоб потім у своїх кращих творах змалювати картини життя дворянсько-кріпосницького суспільства. Звідси пішли герої його творів української тематики, народного побуту («Багатий бідняк», «Запорожець», «Бурсак»), творів, де виразно звучали симпатії до трудящих верств суспільства. До гострої антикріпосницької проблематики Наріжний звернувся в незакінченому романі «Гаркуша..» (1825 р.) про ватажка народного повстання в Україні у 18 столітті. Прототипом одного з героїв роману «Російський Жілблаз» був відомий український філософ і байкар Г. С. Сковорода, притчі якого добре знав письменник.
Друга значна подія в історії цього села — приїзд сюди під час своєї другої подорожі до України у жовтні 1845 року із сусіднього села Мар'янського великого українського поета-революціонера Т. Г. Шевченка, який зупинявся у сільського фельдшера Терещенка. Тарас Шевченко на запрошення предводителя дворянства Миргородського повіту О. А. Лук'яновича поїхав до с. Мар'янське, де мав малювати портрети членів родини поміщика. Літо Шевченко провів у роз'їздах по містечках і селах Полтавщини, виконуючи завдання Київської археографічної комісії. Під час поїздки побував у Решетилівці, Шедієвому на Орелі, Василівці (Хорольського повіту),Старих Санжарах, Устивиці, Ромнах. А на початку липня 1845 він вже був у Полтаві .
Саме в ті дні, спостерігаючи жахливе навколишнє життя знедоленого люду, поет з глибоким болем і співчуттям писав у поемі «Сліпий».
Цікаво, що в тому ж Мар'янському поет написав також закінчення поеми «Єретик» і вірш «Стоїть в селі Суботові».
У 1847 році в Устивиці діяла вже церковно-парафіяльна школа, але навчалось у ній всього 24 учні. Що це була за школа, і як у ній навчали, розповідав колишній її учень: «Учились ми в конюшні у попа… Сидимо на колодах… читаємо: „Єдин бог во святой троице“. Раптом піп вихопить у кого-небудь з рук книжку і звелить відповідати напам'ять. А хоч трохи помилився — лінійкою по щоці. От з такими мордами й ходили».
Напередодні селянської реформи, у 1859 році в селі вже було 754 двори з 4251 жителем, 2 православні церкви, працював селітровий завод, щороку відбувалось три ярмарки. Закріпачене населення займалося землеробством та ремеслами місцевого значення.
Після реформи 1861 року грабування селян продовжувалось. Поміщикам відійшла частина селянської землі, т. зв. «відрізки». Загалом «відрізки» в Устивиці становили понад 35 % селянської землі.
Крім того, за наділи селяни змушені були платити великі гроші, а до прийняття Уставної грамоти — ходити на панщину. Петро Черкас, який мав садибу площею 720 кв. сажнів, а також 2 десятини 1764 кв. сажні польової землі, повинен був відробляти поміщикові влітку 35, а взимку 21 чоловічий робочий день.
На той час, у 1864 році в Устивиці вже містилась волосна управа, якій підпорядковані були населені пункти: Горбані, Грянчиха, Забузи, Злодіївка, Коломийці, Кульбашне, Кутівщина, Ляхи, Макаренки, Маляренки, Мар'янське, Марченки і Суржки.
Наприкінці XIX століття особливо посилилось класове розшарування селян. Так, у 1883 році господарств у селі, що мали тільки садибу, було 106, а таких, які мали садибу та до 2 десятин орної землі, — 90 родин.
У 1885 році колишнє державне і власницьке містечко при річках Псел і Вовнянка мало 780 дворів і 4300 жителів, волосне управління, 2 православні церкви, єврейський молитовний будинок, 7 постоялих дворів, 4 лавки, ринок, проводилось 4 ярмарки на рік, діяли 6 кузень, 20 вітряних млинів, 9 маслобійних, цегельний і селітровий заводи.
За даними подвірного перепису 1900 року Устивицька волость мала 1477 дворів і 9166 десятин орної землі. Десяти поміщикам належало 2042 десятини, тоді як 300 бідняцьких родин зовсім не мали орної землі. 71 господарство мало по 1 десятині, від 1 до 2 десятин мало 171 господарство, від 2 до 3 — 161, а від 3 до 6 — 327 господарств. Близько 200 бідняцьких дворів зовсім не мало худоби, а 267 — мали лише овець або свиней.
Земельний «голод» і злидні змушували багатьох селян іти на далекі заробітки. Близько 70 родин щороку посилали туди своїх робітників. Деяка частина селян виїздила на поселення у східні райони країни.
Малоземелля і матеріальні нестатки, напівголодне життя і культурна відсталість, все це робило становище селян нестерпним. У 1895 році в Устивицькій волості на одного лікаря припадало 20 357 жителів. На кошти сільської громади 1868 року в Устивиці побудовано початкову народну школу, в якій 1906 року працювало 4 вчителі і навчалось 185 учнів. З них закінчило школу лише 25 учнів. За статистичними даними 1883 року, в селі було письменних лише 36 чоловіків і 2 жінки.
Все це викликало гостре незадоволення трудящих, створювало умови для поширення серед них революційних настроїв. У 1904 році в Устивиці з'явились агітатори з Полтави та з інших робітничих центрів. Серед них особливо близьким селянській бідноті став М. М. Пижов (партійне ім'я — «Микола»). На зборах сільських бідняків було обрано комітет, на чолі його стали Андрій Решетинченко, Свирид Лутай, Денис Бакало й інші. Створено також напівлегальну хату-читальню. В селі ширилась нелегальна література, революційні листівки, відозви тощо.
В листопаді 1905 року в селі відбувся великий мітинг, на який прибули також селяни і з навколишніх сіл. На мітингу М. Пижов закликав не платити податків, підтримувати революційні виступи робітників. Тут же співали «Варшав'янку» та інші революційні пісні, а потім з червоним прапором на чолі колони учасники мітингу пройшли вулицями села.
Революційно настроєні селяни Устивиці налагоджували зв'язки з революційним комітетом Великих Сорочинців. Місцеві власті, знаючи настрої селян, на початку грудня 1905 року викликали з Миргорода загін козаків. Дізнавшись про це, селяни виставили на шляхах свої дозори. При наближенні війська в селі вдарили у дзвони. Озброївшись чим попало — мисливськими рушницями, косами, вилами — селяни сходились на сільський майдан. Коли загін увійшов у село, вся громада зібралась і готова була дати відсіч. Козаки змушені були виїхати з села.
Про революційні заворушення в селах Миргородського повіту, в тому числі і в Устивиці, було негайно донесено в Петербург. В донесенні говорилось, що населення В. Сорочинців і Устивиці «під впливом революційної агітації заявило про відмову платити податки і давати новобранців, закрило казенні винні крамниці…».
Після жахливих насильств над повсталими великосорочинськими селянами 19 грудня 1905 року статський радник Філонов з каральним загоном козаків виїхав до Устивиці і 23 грудня 1905 року вчинив нову жорстоку розправу. Зігнавши мешканців села на майдан, він звелів усім стати навколішки, на сніг, побив сільського старосту, писаря й кількох селян, а потім наказав бити всіх підряд нагаями. Озвірілі козаки чинили ганебні насильства над жінками.
Антиурядові виступи селян у 1905 році царські власті придушили, але причини, що піднімали селян на боротьбу, залишились. Найогидніші засоби насильства і терору царських властей лише загострювали ненависть і гнів бідноти, гартували її сили і волю до боротьби з царизмом і поміщиками.
Щодалі більше загострювалась класова диференціація селянства. У 1910 році в Устивиці вже було 930 дворів з 5081 жителем. Переважна більшість їх — малоземельна біднота, 133 чол. працювали наймитами в багатіїв і робітниками в поміщицькій економії.
Тяжке економічне становище трудящих супроводжувалось політичним безправ'ям і культурно-освітньою відсталістю. У 1911—1912 рр. в Устивиці в трьох початкових школах навчалось не більше 200 учнів, переважно дітей заможних батьків.
В перші роки Першої світової війни економіка села ще дуже підупала. Особливо терпіли від матеріальних нестатків бідняки і середняки. Майже всі працездатні чоловіки були мобілізовані до армії, у селян забирали коні на воєнні потреби. Зменшувались посіви зернових культур, у більшості селян не вистачало хліба до нового врожаю. Ненависть до царизму, який привів країну до катастрофи, наростала з кожним днем.