Боро́вичі — село в Україні, у Маневицькому районі Волинської області. Входить до складу Колківської селищної територіальної громади. Населення становить понад 1000 осіб з урахуванням ВПО та незареєстрованого населенняhttps://rada.info/upload/users_files/04333247/f1787ffd196e90220a921ad417b0c4f8.ppt. Село Боровичі знаходиться на лівому березі річки Стир.
Походження назви Давні назви села — Туман, Тумин, Нова Четвертня. Припускають, що сучасну назву можна розглядати як похідну від слова «бір» — сосновий ліс.
Історія Під охороною держави перебувають пам'ятки історії, архітектури, археології — пам'ятник землякам, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни, братська могила червоноармійців, церква Різдва Богородиці, братська могила вояків УПА, поселення тшинецько-комарівської культури, поселення ранньослов'янське нашої ери, братська могила 11 вояків УПА, які загинули під час бойових дій.
Перші писемні згадки про Боровичі відносяться до 1558 року:
1558 р., лютого 20. — Віленський воєвода, канцлер Великого Князівства Литовського кн. Микола Радзивілл викликає кн. Богдану Четвертинську до королівської комісії для розгляду справи про захоплення її навозницькими підданими Боровицької землі у Луцькому повіті.
1585 року Яков Андрієвич Святополк-Четвертинський побудував на поселенні замок, назвавши його Нова Четвертня. Але саме село існувало і раніше, бо тривалий період у документах відбувалося розмежування села і замку. Обидві структури виступали також під назвами як Боровичі, так і Нова Четвертня.
З 1626 р. фіксується в документах міський статус Боровичів. Власником містечка був князь Стефан Четвертинський. У документі воно назване (напевно, помилково) новоосадженим. Власник Борович — значима і відома постать в історії України першої половини XVII ст. Він і репрезентант інтересів православного населення Речі Посполитої в сеймі та перед королем, і член Луцького Хрестовоздвиженського братства, і своєрідний посол від польського уряду до запорозьких козаків, військовий полководець, «Нестор і голова» волинської шляхти. На його кошти у Боровичах, в урочищі Тумин зводиться православний монастир. Наприкінці ж життя, під час визвольної війни українського народу, князь переходить на бік козацтва, його підтримують українські гетьмани Іван Виговський та Павло Тетеря.
Містечко Нова Четвертня і Боровичі занесені до подимного реєстру 1629 р., згідно якого у селі було 70 димів (420 чоловік), а у місті-замку — 140 (840 чоловік). Виникнення міста на території села пов'язано із загальною тенденцією урбанізації Волині у XVI—XVII ст. Загалом у цей період на території нашого краю виникає 101 міське поселення. Вигідне розташування замку-міста на торгівельних шляхах до Білорусі сприяло і виникненню у Новій Четвертні митниці. Стир у XVI—XVII ст. виступав важливою торгівельною артерією для перевезення поташу, збіжжя у країни Європи, Балтії. Тому у цей же період виникає ціла сітка митних комор по берегах річки, і одна з них, безперечно — у Боровичах.
У кінці ХІХ століття в Боровичах було 211 будинків і 1241 житель, церква й два млини, гуральня. Ярмарок відбувався на святого Онуфрія. Відносно спокійне життя цього села протягом століть показує типову основу розвитку Волині.
Деякий час село мало назву Нова Четвертня і належало до кн. Четвертинських. Дружина кн. Івана Четвертинського, кн. Марія (до шлюбу Кисіль), в 1577 р. підписала унію Волині з Короною.
В 1570 р. платив податки з Борович останній Четвертинський, а в 1619 р. кн. Степан і Григорій Четвертинські відділяють свою резиденцію Четвертню від Барок. В ХІХ ст. село було вже власністю Тишкевичів, а після польського повстання 1831 р. до Копчерова належить 1219 десятин землі.
Про розвиток міста у той період інформація практично відсутня, невідомо чи мало поселення статус вільного міста — магдебурзьке право. Проте існує інформація про притік населення у Нову Четвертню за князювання Стефана Четвертинського, що свідчить про існування певних привілегій у місті для його мешканців. Так, у 1630 р. до Борович прибули 22 родини селян, які втекли із с. Березно на Холмщині, а у 1637 р. — 7 родин підданих Олександра Красинського із с. Забороль біля Луцька.
Економічні перетворення, які відбувалися в Російській імперії в другій половині ХІХ ст., призвели до змін життєдіяльності й мешканців Боровичів. За статистичними даними 1911 р. в селі проживало 1484 жителі. Велика земельна власність — 962 десятини землі — належали Т.Могильницькому.
У результаті активної реалізації російським урядом у другій половині ХІХ ст. політики «обрусения» в губерніях Південно-Західного краю частина земельних володінь перейшла від польських магнатів і шляхти в руки російських поміщиків. Останнім надавалися всілякі пільги для заохочення їх переїзду в регіон, придбання у власність маєтностей. Так, власником села Боровичі став великий поміщик Неустроєв. Його володіння обіймали 150 га ріллі, понад 500 га лісу.
В 1913 році поміщик побудував винокурний завод. Середній річний прибуток виробництва досяг 7200 руб. На заводі працювало 10 чоловік. Старожили згадують, що підприємство розташовувалось у східній частині села, на пагорбі поблизу річки Стир. Керував виробництвом горілки винокур. Завод переробляв продукцію навколишніх сіл. Горілку виробляли із картоплі і ячмінного солоду. Будівлі заводу знаходилися під землею. За добу на заводі варилося 45 відер горілки-сирцю. В бочках продукція відправлялася в с. Угли на спиртзавод, а звідти надходила на фасувальну фабрику м. Ковеля.
В цей же час поміщик Неустроєв будує в селі чотири водяні млини. В населеному пункті функціонував тартак (40 тис. руб. щорічного прибутку) і кредитне товариство. Отож, як бачимо, зміни, що відбувалися в економічному розвитку Російської імперії, торкнулися і господарської діяльності Боровичів.
Працювали в селі церковнопарафіяльна (однокласна) школа. Грамоти дітей у ній навчала одна вчителька. Російський уряд мало дбав про розвиток освіти і культури в краї. Заборони української мови (закони і укази 1847, 1863, 1876 рр.) зробили свою справу. Не видавалися книжки українською мовою, не було газет рідною мовою. Існуюча система освіти не могла задовольнити духовних запитів населення, тому велике значення у житті українців продовжувала відігравати церква. Саме вона була осередком духовного життя, особливо на селі. На священнослужителів покладалася освітня і виховна робота з місцевими жителями. Активну діяльність в цьому напрямку розгорнув і церковний дяк Боровичів — Допухович. Освічена і здібна людина, він не тільки виконував свої прямі обов'язки, але й популяризував серед селян українську мову, культури. Завдяки його зусиллям при церкві був створений духовний хор, до якого було залучено 38 чоловік. Хор виконував пісні й українською мовою, з виступами їздив навіть до повітового міста Луцька.
На початку ХХ ст. культурне життя в селі пожвавлюється. Молодь частенько збиралась у хаті Василя Мандзюка, де обговорювалися поточні події, читалися книги українських авторів, найулюбленішими були поезії Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка.
В 1914 р. почалася Перша світова війна, яка стала важким випробуванням для людей. Війна викликала господарську розруху, гостру нестачу палива й сировини, поставила у важке становище сільське господарство. Від військових дій постраждали й села Тростянецької волості Луцького повіту. В Боровичі австрійські війська вступили восени 1915 р. Ця подія дуже добре закарбувалася в пам'яті селян. При появі австрійських військ власник винокурного заводу залишив його напризволяще. Жителі села поспішили о вкопаного в землю чану, наповненого горілкою, і почали розбирати спиртне. Випадково, а можливо, навмисне, хтось підпалив спиртне. Горіло все навкруги, навіть спирт на річці Стир, який туди витік.
Австрійські солдати і офіцери були розквартировані по хатах боровичівських селян. Австрійські війська почали підготовку до оборони по лінії річки Стир, російській закріпилися в селах Годомичі і Четвертня, розташованих на правому березі.
15 лютого 1916 р., на свято Стрітення, у зв'язку з розпочатими військовими діями мешканців села вивозять до Австрії. Майно, худобу селян забрано для потреб австрійської армії. Селяни були вивезені до Зальцбурга, де їх розмістили в спеціально побудованих в Альпах таборах. Адміністрація таборів складалася з українців-галичан, які проводили серед людей активну освітню роботу. Тут діяли школи, духовні потреби відправляли священнослужителі.
У школах полонених навчали читати і писати українською мовою. Вивчалися переважно твори Т. Г. Шевченка. Через те багато боровичан після повернення додому напам'ять знали майже весь «Кобзар». З вдячністю згадували вони й вчительку з Галичини — Ганну Твердохліб, яка навчала їх грамоти рідною мовою.
Спочатку умови перебування в таборі були задовільними. Але згодом почався голод, смерть забирала багатьох людей. За спогадами очевидців, у таборі перебувало приблизно 50 тисяч чоловік цивільних із західних губерній імперії і стільки ж військовополонених. Померлих спалювали, але після протесту російського царя почала ховати за християнським звичаєм. Коли полоненим був наданий дозвіл виїжджати в Польщу, селяни почали повертатися додому.
Село зустріло їх суцільною руїною. Із 150 хат вцілілими залишилися 4 будівлі. Земля була зрита окопами і крита дротяними загорожами. В урочищі Стачин після Брусиловського прориву земля біліла від кістяків вбитих солдатів. У ході бойових дій поблизу села було зруйновано польський костел.
Повернувшись додому, не маючи засобів до існування, частина мешканців Борович, як і інших населених пунктів Волині, почала шукати кращої долі за кордоном, виїжджаючи на заробітки в Аргентину, Парагвай. Інші взялися до відбудови рідного села.
У 1919 р., після падіння уряду гетьмана П.Скоропадського, айстро-німецькі війська залишили Україну, а західні повіти Волинської губернії перейшли під контроль петлюрівських військ. У серпні 1919 р. петлюрівська місія у Варшаві заявила про свою згоду на приєднання до Польщі Східної Галичини та Західної Волині. Боровичі зайняли польські війська. У серпні 1920 р. село захопили частини Червоної Армії. Під час цих подій Боровичі істотно постраждали. Було спалено майже половину села.
За Ризьким мирним договором, підписаним у 1921 році, більша частина Волині відійшла до Польської держави. Приєднана територія була виділена у нову адміністративну одиницю — Волинське воєводство. Село Боровичі згідно нового адміністративно-територіального устрою увійшло до Тростянецької гміни Луцького повіту Волинського воєводства. Найближчі поштова станція і телеграф розташовувалися в селі Сокіл, найближча залізнична станція — в містечку Рожище, яке знаходилося від Борович на відстані 29 км.
У 1921 р. в Боровичах налічувалося 960 чоловік, їх кількість порівняно з 1911 р. зменшилася на 36 %. Такі демографічні зміни були пов'язані в першу чергу з світовою і громадянською війнами. Статус населеного пункту змінився. Частину його знову визнано власністю Неустроєва. В 1921 р. В Боровичах рахувалося 2258 га землі, з них 444,39 орної; 3,25 під городиною; 45,8 га луків; 548,45 соснового і 294,26 дубового лісу; 332,12 га луків лісових. Село стало фільварком.