Теорія цінності руїн — теорія, розроблена Альбертом Шпеєром; згідно з нею руїни будівель повинні свідчити про велич їх будівників і власниківAbert Speer: Erinnerungen. Frankfurt am Main, 1969, 2. A., S. 69. Згідно з цією теорією будівлі повинні природно руйнуватися впродовж тривалого часу і через тисячі років не поступатися величчю залишкам архітектури давнього Риму. Руїни повинні надихати нові покоління на величні справи. Теорія отримала визнання в Німеччині часів Третього РейхуScobie, Alexander. Hitler's State Architecture: The Impact of Classical Antiquity. Penn State Press, 1990. ISBN 0271006919.

Незважаючи на те, що ця теорія не є загальновизнаною в архітектурі, на практиці важливим елементом архітектури багатьох міст Європи є руїни, наприклад, руїни Колізею в Римі або руїни одного з кварталів міста Вуковар, постраждалого у війні за незалежність Хорватії.

Головні ідеї Руїни справляють відчуття швидкоплинності та нестабільності, але з іншого боку — сталості та безперервності. В позитивному розумінні руїна — це найстійкіша частина споруди, частина культури, яка продовжує існувати попри всі негативні фактори. Таким чином руїна символізує могутність культури, з якої вона походить.

Альберт Шпеєр вважав, що використання «спеціальних матеріалів» та застосування «певних принципів статики» повинно дозволити будівлі простояти тисячі років. Природно руйнуючись, згідно з заздалегідь передбаченим планом, будівлі демонструватимуть велич своїх творців.

Історія

Теорія Шпеєра про руїни продовжує естетизацію руїн, характерну для європейського мистецтва XVIII та XIX ст. Визначними митцями, що виражали захват руїнами, були англійський письменник Горацій Волпол, німецькі художники Каспар Давид Фрідріх та Джон Соун, французький художник Юбер Робер. Останній, знаний під прізвиськом «Робер де Руїн», вивчав живопис у Римі понад десять років. Після повернення до Парижа в 1765 році він написав багато картин із зображенням руїн під великим впливом італійських художників капріччо, таких як Паніні та Піранезі. Капріччо — це архітектурна фантазія, де будівлі, археологічні руїни та інші архітектурні елементи поєднуються у вигаданих комбінаціях. Картина Робера «Уявний вигляд Великої галереї Лувру в руїнах» (1796) є одним із таких капріччо. Роберт і Соун уявляли, що сучасна їм архітектура, яку вони будували, перетвориться на руїни в далекому майбутньому. Їхні малюнки наповнені тривожним відчуттям прийдешніх катастроф, але також виражали ідею, що сучасний їм світ частково залишиться попри всі лиха. Англійські архітектори фальшивих руїн кінця XVIII ст. отримували замовлення на зведення фрагментів монастирів та середньовічних замків у садах. Німецький філософ Георг Зіммель писав у 1905 році, що руїна – це місце, де природа та людство працюють разом, щоб створити спільний твір.

Шпеєр, проєктуючи архітектуру Третього рейху, планував її міцною та постійною. Кожна його споруда — це своєрідний меморіал, незалежно від первісного призначення. Шпеєр вважав, що монументальні творіння повинні природно руйнуватися протягом тривалого терміну, перебуваючи у вічному потоці часу. З огляду на це його бачення руїн протилежне Юберовому. Шпеєр хотів, щоб руїни були не залишками, які пережили раптові катастрофи, а символом того, що все відбувається своїм належним чином, поступово і контрольовано. Ідею цінності руїн він уперше запропонував під час планування літніх Олімпійських ігор 1936 року.

Адольф Гітлер схвально ставився до теорії Шпеєра та в 1938 році стверджував, що «справді великою» архітектура стає з перспективи тисяч років, коли вона витримує численні випробування. Він захоплювався досягненнями греків і римлян і вважав, що їхні руїни символізують велич їхніх цивілізацій. Гітлер хотів досягти того самого для Третього Рейху.

Хоча розробку теорії цінності руїн часто ретроспективно відносять до 1930-х років, таку назву Шпеєр вжив лише в 1969 році у своїх мемуарах. Саме там він детально описав як споруди без будь-якого обслуговування в процесі руйнування залишатимуться привабливими; тоді як за часів Третього Рейху він висловлював лише загальні ідеї.

Реалізації

Деякі урбаністичні проєкти передбачають не зносити чи реконструйовувати занедбані споруди, а лишати їх як частину історичної спадщини. Прикладом слугує стадіон Miami Marine у ​​Маямі, штат Флорида, США. Роберт Смітсон пропонував у 1973 році зберегти покинутий готель «Паленке» як «святилище джунглів». Деякі будівлі, покинуті свого часу, лишаються десятиліттями без догляду та естетизуються, стаючи частиною загальнодоступного краєвиду, як це сталося з семінарією Святого Петра в Кардроссі, Шотландія, збудованою в 1966 році та покинутою в 1981.

Деякі руїни стали туристичними об'єктами і не реставрувалися (за винятком встановлення огорож, сходів, оглядових майданчиків тощо):

Морські форти Монселла, Англія — озброєні вежі, збудовані на Темзі під час Другої світової війни. Мічиганський театр, Детройт, США — збудований в 1926 році на місці першої майстерні Генрі Форда. Після закриття в 1967 році приміщення виконувало кілька функціональних потреб, перш ніж нарешті було перепрофільовано під паркінг наприкінці 1970-х років, але його оздоблення не відновлювали.

Пам'ятник «Бузлуджа», Болгарія — пам'ятник збудований наприкінці Холодної війни болгарським комуністичним режимом як офіційна штаб-квартира Болгарської комуністичної партії. Там відбувалося багато державних заходів, але в 1989 році пам'ятник був покинутий і закритий для публіки. Споруду було введено в експлуатацію повторно у 2013 році.

Місто Вуковар у Хорватії, зруйноване в 1991—1995 роках під час війни Хорватії за незалежність, пропонувалося зберегти для майбутніх поколінь як місто-музей або меморіальний парк. Після відбудови міста, такі його пам'ятки, як водонапірна башта, лишили зумисне зруйнованими.

Своєрідним розвитком теорії цінності руїн є проєкти створення зумисне жахливих і неприємних споруд, які люди не хотітимуть відвідувати і не псуватимуть.

У 1993 році Національні лабораторії Sandia підготували звіт, зосереджений на способах запобігання потраплянню зловмисників до Пілотної установки з ізоляції відходів у Нью-Мексико. Вчені залучили філософів, письменників та художників, щоб розробити способи попередження, які витримали б випробування часом. Розглядалися різні варіанти, включаючи гігантські гранітні шипи авторства Майкла Брілла, а також «чорну діру» — велику базальтову або бетонну плиту чорного кольору, розроблену для того, щоб вселяти жах. Це було частиною «фізичної мови», яку люди розпізнали б як ворожу, незалежно від знань мови та культури.

Міністерство енергетики США в 2002 році пропонувало оточити сховище ядерних відходів усередині горі Юкка, штат Невада, страшними скульптурами, щоб жителі майбутнього не відвідували сховище та не наражалися на небезпеку. Гранітні скульптури, схожі на «Крик» Едварда Мунка, повинні були вистояти близько 10 тис. років.

Див. також Руїни Джентрифікація Ревіталізація

Примітки