Мильці́ — село в Україні, у Сереховичівській сільській громаді Ковельського району Волинської області. Населення становить 190 осіб.
Поруч з селом розташований гідрологічний заказник місцевого значення Турський.
Історія Колишнє містечко над річкою Турією — притокою Прип'яті. 1542 року дідич містечка з роду князів Сангушків надав фундуш для Милецького монастиря та церкви св. Миколая.
Станом на 1885 рік у колишньому власницькому містечку Ницівської волості Ковельського повіту Волинської губернії мешкало 89 осіб, налічувалось 17 дворових господарств, існували чоловічий православний монастир з 2 православними церквами, будинкова православна церква, каплиця та 3 постоялих будинки, відбувалось 3 ярмарки.
1906 року кількість дворів зросла до 20, а мешканців — до 121.
На початку 16 століття містечко належало князям Сангушкам. Відоме насамперед завдяки Свято Миколаївському монастирю. За народними переказами перші ченці прийшли сюди з Вербківської обителі (околиці Ковеля, на р. Турії). Спускаючись вниз по течії на риболовлю вони часто допливали до того місця де тепер стоїть монастир. Чудове розташування, віковічні ліси, зачарували ченців, які інакше це місце як милим не називали. Звідси й пішла назва урочища, а пізніше села Мильці, або Мільці. Ченці вирішили назавжди поселитись в цьому місці, яке більше підходило для монашого життя ніж Вербівська обитель (до нашого часу не збереглась) . Це й стало початком існування Милецього монастиря. Один з монастирських актів свідчить, що князь Василь Сангушко Ковельський у 1532 році провів заміну своїх сіл селами цього монастиря. Це і підтверджує, що він уже існував.
Біля 1540 року князь Федір Андрійович Сангушко, староста Володимирський і маршалок землі Волинської перебуваючи на полюванні біля Мильців завітав у монастир. Він боляче відреагував на вбогість монастиря, який знаходився серед заростей і боліт. Одночасно був дуже враженим подвигом милецьких ченців. Тому, зворушений до глибини, князь Федір дав обіцянку збудувати кам’яну церкву замість дерев’яної. у 1542 році розпочинає будівництво церкви в пам’ять святителя Миколая, яка повернута алтарем на схід і збудована в готичному стилі. Одночасно наділяючи монастир фундушем (даром) на вічні часи, який складався з 6 населених сіл з усіма їх землями, сінокосами і озерами. Тому князь Федір Андрійович Сангушко і вважається фундатором Милецького Свято Миколаївського монастиряТеодорович Н. И. Историко-статистическое описание Волынской епархии. – Т. 5: Ковельский уезд. – Почаев, 1903. – 583 с. – (Волынь в описании городов, местечек и сел: в церковно-историческом, географическом, этнографическом, археологическом и других отношениях) http://resource.history.org.ua/item/0007747.
Фундушева запис зроблена ним на св .Євангелії. що зберігалась в монастирі. Ось ця запис: «Я раб Божий Федір Андрійович Сангушко, староста Володимирський, маршалок землі Волинської, вчиняю цим письмом: щоб збудувати церкву в Мильцях, монастир на ріці Турія великому Господу Богу. В Трійці славімому, хвалі Його і пречистій Його матері і всім святим Його і небесним Його силам на закладення храму святого, великого, чудотворного Миколая у Мильцях і спільне життя в монастирі залишив і в євангеліє святе написав при ігумену Арсенію і при братії його спільній і передаю до церкви Божої, до цього монастиря мого в Мильцях помістя мої навічно і непорушно, зі всім майном . не лишаючи собі нічого, тобто: двір мій Пісоченський, з людьми і роботою до цього двору, з пашнею, чиншем грошовим, з даниною медовою; до того двір мій Задибський з людьми, з пашнею двірною, з чиншем грошовим, з даниною медовою, з млинами Задибськими; до того ще Комарово, Соловйово, Ниці, Синово і Підсинівка, також і з роботою, з чиншем грошовим, з даниною медовою, з млином, який є під монастирем і з усіма повинностями. А якщо б хтось захотів це надане мною від церкви Божої забрати, або в чомусь скривдити, так і жона моя, син мій , або якийсь мій ближній, тому анафема, нехай буде проклятий від милостивого Бога, Ісуса Хреста, сина Його єдиного і пречистої Його матері і від всіх святих. І від мене чоловіка гршного на цей вік і майбутній, в якому будуть судити живих і мертвих у другому Його святому пришесті і воздасть кожному по ділах наших. Амінь. Писано в Мильцях в святому євангелії. Року Божого народження Ісуса Христа від втілення Спасу нашого тисячу п’ятсот чотиридесять другого місяця травня двадцять і третього дняСтара Волинь і Волинське Полісся. Том 2. Олександр Цинкаловський https://chtyvo.org.ua/authors/Tsynkalovskyi_Oleksandr/Stara_Volyn_i_Volynske_Polissia_Tom_2/».
У 1593 році спадкоємці князя Федора Сангушка князі Олександр Пронський і Януш Сангушко Заславський при поділі між собою спадкового майна підтвердили права монастиря, оголосили себе наступниками -фундаторами й оберігаючи від зазіхань сусідів у судовому порядку закріпили за монастирем майно і землі. Крім того надали для монастиря пожертвування для оздоблення храму. Князь Януш Заславський закріпивши власність Милецького монастиря забрав з собою всі оригінали документів і передав їх щоб зняти копії, своїй довіреній особі, власнику села Телижинець Заславського повіту Малишку. В цей час на Південну Русь вдерлись татари, знищили багато сіл, в тому числі й Теліженці й всі документи монастиря були втрачені.
В 1636 році, коли на Волині тривала боротьба між православними та уніатами, які відкрито зазіхали на Милецький монастир і його землі, Владислав Домінік, князь Острозький і Заславський, родич князів Сангушків, став на захист інтересів монастиря і щедро обдарував його. В наданій ним грамоті підтверджувалося, що села Ниці, Пісочне, Солов’ї, Комарове, Соколище, Шкроби, Підсинівка і містечко Мільці, з усіма їх землями, угіддями, доходами, заводами, будівлями і прибутками належать і надалі Милецькому монастирю. Вважаючи заповіт своїх предків священним, а церковне майно, принесене ними у власність монастирю, недоторканим, він своєю грамотою підтвердив всі попередні права і дарчі записи фундаторів монастиря – князів Сангушків – як особисто від себе, так і своїх синів Костянтина та Ісидора, князів Заславських. У березні 1637 року Милецький монастир відвідав Петро Могила і поставив настоятелем монастиря Йосифа Чаплиць-Шпаковського, возвівши його в сан архімандрита. Це засвідчує те, що Милецький монастир був вагомим не лише на теренах Волині, але й у всій Речі Посполитій. Та вже у другій половині ХVII ст. обставини для монастиря змінилися на гірше. Благодійники і покровителі обителі, нащадки князів Сангушків прийняли католицизм. До 1707 року Милецький монастир був православним, а з цього року в ньому насильно запанувала унія. У 1713 році він був перейменований вищою церковною владою уніатів у Милецьке опатство. Католики називали свої багаті монастирі абатствами, а настоятелів абатами, по – місцевому – «опатами». Тепер уже настоятелі монастиря стали називатися не архімандритам, а опатами, що підносило їхнє становище серед інших уніатських монастирів. Саме в цей період відбулася важлива подія: один хресний хід ішов з монастиря (уніати), другий - навпроти (православні). Вперше така зустріч, на диво, пройшла мирно. Уніати, на радощах, що вже нібито пройшло примирення з православними, спорудили хрест-пам’ятник. Недоброю пам’яттю залишився Леон Шептицький , єпископ Львівський опат Милецький. Керуючи монастирем у сорокових роках вісімнадцятого століття він вивіз у Львів кращу церковну оздобу, хрести, підсвічники, монастирське срібло, столові прибори, гроші й на довершення всього наказав зняти з монастирської церкви білу бляху й покрити тією бляхою свій Львівський палац. Не кращим був і наступник Шептицького Йосип Моргулець.
Чеснішим і добросовіснішим був опат Флоріан Шашкевич, який управляв монастирем в кінці 18, початку 19 століття. При ньому побудований двоповерховий братський корпус. На Милецькому кладовищі побудована кам’яна церква пр.Онуфрія. Біля західних дверей центральної церкви облаштовано портик-ганок з фронтоном, який підтримує 6 колон.При архієпискому Варламу Яскульському у 1833 році відкрито народне і духовне училища.
У 1839 році Милецький монастир був приєднаний до Православної Церкви. У 1842 році все майно Мильцівського монастиря перейшло до казни, а сам монастир утримувався за казенний рахунок. За штатним розписом 1842 року він був возведений у першокласний, і в ньому належало бути: настоятелю (архімандриту), наміснику-ієромонаху, восьми ієромонахам, чотирьом ієродияконам, трьом монахам, п’яти послушникам і 24 служителям.
Станом на 1885 рік у колишньому власницькому містечку Ницівської волості Ковельського повіту Волинської губернії мешкало 89 осіб, налічувалось 17 дворових господарств, існували чоловічий православний монастир з 2 православними церквами, будинкова православна церква, каплиця та 3 постоялих будинки, відбувалось 2 ярмарки в Мильцях (Онуфріївська - 12 червня, Дмитрівська - 26 жовтня). Загалом ярмарки мали незначний товарообіг і проходили протягом одного дня з періодичністю три-сім ярмарок на рік В 1914 році тут було братії 42 чоловіки. Під час першої світової війни в 1915 році Село було окуповане, а монастир був евакуйований до міста Ізюм Харківської губернії. Тільки (за спогадами старожилів) залишилось декілька чоловік монастирської братії для охорони монастиря. Місцеве населення, скориставшись нагодою під час айстро-німецької окупації, самочинно засівали монастирські землі, виловлювали рибу, розбирали монастирське майно. В історії України відома Столипінська аграрна реформа. Люди переселяються на хутори, які були порозкидані по всій навколишній території. До цього часу збереглася їх назва:Макара, Мазурове, Тимошове, Фанасеве.
В 1939 році в селі встановлено радянську владу. За спогадами старожилів в селі це проходило святково. У першому монастирському корпусі влаштували бенкет, куди запросили жителів села. Ченців витіснили до одного корпусу, а в звільнених приміщеннях відкрили будинок для дітей-сиріт. З приходом радянської влади у селі було створено сільську раду, головою обрано Боярчука Антона Івановича. 30 червня 1941 року , з початком Великої Вітчизняної війни село було окуповане німцями. Багато поневірянь зазнали селяни в роки окупації. Так у вересні1943 року сталась велика трагедія. Дізнавшись, що вояки УПА мають в тут опорний пункт, німці підпалили село, загнавши жителів і мешканців монастиря в монастирський хлів. На цьому місці всім загиблим встановлено пам’ятник.
28 жовтня 1947 року постановою Московського патріархату Милецький монастир було закрито, а на території засновано спеціальне сільськогосподарське училище. Воно проіснувало в Мильцях недовго, бо з 1 вересня 1948 року переведене до Старої Вижівки, а на місці його організовано будинок-інтернат для інвалідів. Сталося це 19 березня 1948 року. У 1948 році в селі засновано колективне господарство «Зоря», перейменоване пізніше в «Зоря комунізму» . У 1976 році розпочалося будівництво нової школи. На той час в тут діє магазин, ФАП, школа. Р-393 опис 1 справа 3 Дело о регистрации мужского монастыря в с. Мыльци, Старовыжевского района за 1944 – 47 годы 59
Вже при незалежній Україні, 17 серпня 1993 року в село приїхало два монахи: отець Віктор (Денисюк) – у подальшому архімандрит Сергій, та послушник Тарасій (Черенюк) – пізніше архімандрит Феодосій. У саду на стовбурі груші поставили іконку святителя Миколая Чудотворця і вранці та ввечері під відкритим небом підносили свої молитви до Бога. У перші роки відродження старовинної обителі ніхто й не підозрював, що зовсім скоро братія втратить свого намісника архімандрита Сергія, а через сімнадцять літ не стане і його брата, який також загине в аваріїНаталія ЛЕГКА Відродження монастиря та смерть через аварію: неймовірна історія братів-монахів з Волині