Білорусько-литовські літописи, або Західно-руські літописи чи Литовська хроніка ()Чамярыцкі В. Летапісы беларуска-літоўскія // Вялікае княства Літоўскае: Энцыклапедыя. У 3 т. / рэд. Г. П. Пашкоў і інш. Т. 2: Кадэцкі корпус — Яцкевіч. — Мінск: Беларуская Энцыклапедыя, 2005. — 788 с.: іл. С. 192. ISBN 985-11-0378-0.Назаров В. Д. Летописи белорусско-литовские // Большая советская энциклопедия. — М.: Советская энциклопедия, 1969—1978. — це три редакції літописів, які були написані у Великому князівстві Литовському і розповідають історію цієї держави. Усі редакції були написані старобілоруською мовою та задовольняли потреби литвинського патріотизмуZinkus, Jonas; et al., eds. (1986). «Lietuvos metraščiai». Tarybų Lietuvos enciklopedija. Vilnius: Vyriausioji enciklopedijų redakcija. pp. 584—585.. Перша редакція літописів, складена у 1420-х роках, прославляла Вітовта Великого та підтримувала його претензії на владу у боротьбі за литовський великокняжий стіл. Друга редакція, підготовлена ​​в першій половині XVI ст., започаткувала міф про римське походження литовської еліти: вона дала вигадану генеалогію Палемона, нібито дворянина з Римської імперії, який заснував Литовське князівство. Це шляхетне походження литовців мало важливе значення в культурному суперництві з Королівством Польським. Третя редакція, відома під назвою «Хроніка Биховця», ще більше деталізувала цю легенду, але також надавала корисну інформацію про історію Великого князівства Литовського у другій половині XV ст. Три редакції, перші відомі історичні хроніки, написані у Великому князівстві, започаткували литовську історіографію.Ivinskis, Zenonas (1953—1966). «Metraščiai». Lietuvių enciklopedija. Boston, Massachusetts: Lietuvių enciklopedijos leidykla. pp. 307—310.

Східноєвропейські історики і літописці ранньомодерного часу активно використовували відомості литовських хронік, які збереглися у понад 30 відомих літописах,Garškaitė, Rosita «Lietuvos metraščiai — seniausia mūsų istorija». Lietuvos žinios. як основу для своїх публікацій, а деякі міфи, створені в літописах, зберігаються навіть в сучасній історіографії і на сторінках ВікіпедіїДив. Битва на Ірпені, Володимир Львович.

Наукове вивчення білорусько-литовських літописів розпочалося у XIX ст. Першими дослідниками були Ігнатій Данилович, Теодор Нарбут, , Микола Костомаров. Останній і назвав ці літописи «білоруськими». Білоруський дослідник вважає прийняту назву «Білорусько-литовські літописи» не дуже вдалою, оскільки деякі фрагменти літописів могли бути написані у південних (українських) землях ВКЛ і пропонує натомість більш загальну назву «Літописання Великого князівства Литовського».

Перша або коротка редакція Перша чи коротка редакція (також відома як «Літопис великих князів Литовських») була складена десь у 1420-х роках у Смоленську, коли Вітовт Великий надіявся коронуватися литовським королем. Ця редакція включала найдавніші відомі історичні розповіді, створені у Великому князівстві Литовському: Dis ist Witoldes sache wedir Jagalan und Skargalan, скаргу та пам'ятку написану Вітовтом у 1390 році, під час громадянської війни в Литві (1389—1392).Sužiedėlis, Simas, ed. (1970—1978). «Chronicles, Lithuanian». Encyclopedia Lituanica. I. Boston, Massachusetts: Juozas Kapočius. pp. 519—521. Літопис детально описував боротьбу Вітовта за владу проти двоюрідних братів Ягайла та Скиргайла у 1379—1390 роках та підтверджував його претензії на його вотчину в Троках та титул великого князя литовського. Збереглися два переклади цього документа: латинською мовою — «Origo regis Jagyelo et Witholdi ducum Litnie» з XV ст. та російською — «Литовского роду починок» з XVI ст. Пізніше цей документ було розширено, щоб включити події до 1396 року.

Перша редакція збереглася лише в більш пізніх літописах та збірках. Найдавніша відома збірка була підготовлена ​​у Смоленську близько 1446 року єпископом Герасимом та його писарем Тимофієм. До складу збірки також входили: похвала Вітовту, написана Герасимом; написана в 1431—1435 роках «Повість про Поділля», у якій обґрунтовувались претензії Великого князівства Литовського на даний регіон за який у 1430-х роках тривав конфлікт з полякамми; опис боротьби за владу між Свидригайлом та Сигізмундом Кейстутовичем; короткий підсумок московських хронік 854—1428 років та останніх подій у Смоленську 1431—1445 років. Збірка також не збереглась у своєму первісному стані, а відома з кількох пізніших літописів:Jučas, Mečislovas (2002). Lietuvos metraščiai ir kronikos. Aidai. pp. 11–17. Супрасльський літопис, написаний у кінці XV ст. та збережений у копії 1519 року, знайденій у Супрасльському православному монастирі. Авраамка або Віленський літопис, написаний смоленським ченцем на ім'я Авраамка в 1495 році і знайдений у Вільнюській бібліотеці. Уваровський або Слуцький літопис, написаний при дворі Олельковича, слуцького князя та нащадка Гедиміна у XV ст. Академічний літопис, написаний у першій половині XVI ст., знайдений у Вологді та опублікований у 1903 році, є неповним. Никифорівський літопис, належав до собору Святого Духа в Мінську і був опублікований Сергієм Бєлокуровим у 1898 році, є неповним.

Друга (широка) редакція Друга, більш розширена, редакція (також відома як «Хроніка Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтського») була складена у другій половині XV на початку XVI ст. (остаточна версія, мабуть, виникла навколо 1520-х років при дворі Альбрехта Гаштольда)Gudmantas, Kęstutis (2004). «Vėlyvųjų Lietuvos metraščių veikėjai ir jų prototipai: „Romėnai“ (The personages of the Lithuanian chronicles and their prototypes: The „Romans“)». Senoji Lietuvos literatūra. XVII: 113—139. ISSN 1822-3656.. Літописи широкої редакції виводили литовську державність з І ст. н. е., коли легендарний Палемон втік із Римської імперії і оселився в гирлі Дубіси. Він заснував династію Палемоновичів і став першим правителем Литви. Після цієї легендарної частини було переглянуто перше редагування, в якому детально було сказано про рід Гедиміновичів. Перший король Литви Міндовг був коронований у 1253 році, а інші попередні історично засвідчені князі були проігноровані. Докладна історія про те, що литовці мають шляхетське римське походження, не мала історичної основи, і сучасні історики відкинули її як міф.Rowell, S. C. (1994). Lithuania Ascending: A Pagan Empire Within East-Central Europe, 1295—1345. Cambridge Studies in Medieval Life and Thought: Fourth Series. Cambridge University Press. pp. 41–43.

Хоча багато сучасних істориків вважають, що цей текст є фантазіями, на думку деяких він все ще може надати корисні шматочки та фрагменти історії Литови, оскільки, можливо містить у собі багато перекручених фрагментів попередніх, втрачених тепер документів та хронік. Також, міфічний Палемон є хорошим свідченням політичної напруженості та культурної ідеології литовських вельмож у XVI ​​столітті. Цей міф служив литовським інтересам у конфліктах із Польщею та Москвою. Тоді Польське королівство перебувало в унії з Литвою, і польська еліта стверджувала, що вона принесла цивілізацію на цю варварську язичницьку землю. Створюючи вигадливі генеалогії, пов'язуючи литовців із шляхетними римлянами, литовська знать хотіла протистояти цим вимогам та вимагати політичної незалежності.

Ця редакція рідко включала дати і містила кілька незалежних історій, які плекали націоналісти XIX ст.: легенди про те, як Гедимін заснував Вільнюс через свої мрії про Залізного Вовка, як Кейстут прийняв за дружину язичницьку жрицю Біруту, як Вітовт пишно ставився до своїх гостей на з'їзді європейських монархів у Луцьку 1429 року, тощо. Серед них були фактичні історії, серед яких три облоги Москви Ольгердом. Цей формат значно відрізнявся від інших слов'янських літописів, які мали тенденцію до переліку взаємопов'язаних подій щороку. Друга редакція також суттєво обрізала та роздробила частини про Рутенію та Велике князівство Московське; таким чином текст став передусім про Литву. Хроніка була популярною і часто копіювалася. Це формувало політичну ментальність литовської знаті, лягло в основу литовської історіографії до початку XX ст. і надихнуло на багато літературних творів. Відомо кілька літописів: Літопис Красінського, написаний на початку XVI ст., знайдений у колекції родини Красінських у Варшаві. , написаний на початку XVI ст. , написаний у 1550 році, ймовірно, носієм литовської мови, знайдений у бібліотеці Хомінських в Ольшеві. Рачинський або Познанський літопис, написаний близько 1580 року, подарований Едвардом Рачинським Познанській бібліотеці. , написаний у середині XVI ст. , написаний у XVII ст., вперше опублікований музеєм Рум'янцева в 1902 році.

Третя широка редакція

Третя і найширша редакція відома під назвою «Хроніка Биховця». Рукопис отримав назву на честь власника Олександра Биховця, у бібліотеці якого він був знайдений вчителем Іполітом Клімашевським, який у 1830 надрукував невеликий уривок документа. Хроніка була повністю опублікована Теодором Нарбутом у 1846, а потім оригінал документу зник. Враховуючи обставину, що Нарбут іноді робив посилання на неіснуючі джерела, були підозри, що Теодор підробив його. Втім, наявність публікації Клімашевського та свідчення Олександра Бихівця спростовують версію підробки і нині фахівці не мають сумнівів щодо її автентичності.

Документ був знайдений з нестачею низки аркушів: він не мав початку і кінцівки. Початок був відновлений завдяки порівнянню «Хроніки Биховця» з «Хронікою Стрийковського», які тут збігаються майже дослівно. Первинно документ був написаний старобілоруською мовою у польській транскрипції. Литовський д.і.н. звернув увагу, що у «Хроніці» немає полонізмів і її мова типова для першої половини XVI ст. Втім, історики по-різному визначають час написання рукопису і їхні оцінки варіюються від 1520-х до 1565 року.

Патріотичні мотиви «Хроніки» значно підсилені у порівнянні з літописом другої редакції. Детальніше викладена легенда про римського князя Палемона — для вдосконалення хронології головний герой був перенесений до Риму V ст., спустошеного гуном Аттілою, а в легенду були включені Міндовг та інші історичні правителі Литви. У праці можна помітити свідоме зображення литовських полководців і литовського війська, як єдиних переможців Грюнвальдської битви (1410), неодноразове підкреслення і наголошення на незалежності Литви та політичній самостійності великого князя Вітовта — таким чином автор намагається протистояти польським хроністам XVI ст., які, навпаки, завжди вказують, що Вітовт — лише намісник Ягайла у Литві. Значна увага приділена перехрещуванню великих князів Ягайла та Вітовта з православ'я у католицтво, також простежується явна симпатія до інших Гедиміновичів, які залишилися православними.

Не зважаючи на неточності, документ є цінним джерелом відомостей про українські землі, що були включені до складу ВКЛ, вона дає можливість простежити, як зі змінами в правовому, політичному, і міжнаціональному становищі Литви відбувалися відповідні зміни і на українських теренах; а нотатки сучасника про 1492—1506 роки вважаються найкращими не тільки в самій «Хроніці», але й в усіх литовських літописах, оскільки є найповнішими і найточнішими відомостями про цей період.

Публікація