Іва́н Багря́ний (справжнє ім'я: Лозов'яга Іва́н Па́вловичМаксим Балаклицький. «Нова Релігійність» Івана Багряного. Київ: Смолоскип, 2005. 167 стор., також: Лозов'ягін); , ОхтиркаДеякий час батьківщиною Івана Багряного вважали село Куземин біля Охтирки, але, як довів біограф письменника Олександр Шугай, це не так, Харківська губернія, Російська імперія — 25 серпня 1963, Новий Ульм, Баварія, Федеративна республіка Німеччина) — український поет, прозаїк, драматург, публіцист, журналіст та політичний діячІван Павлович Багряний // До 100-річчя від дня народження. Бібліографічний покажчик. Дніпро: Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека, 2005. Голова Української національної ради. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1992, посмертно).
Відповідно до українського законодавства є борцем за незалежність України у XX столітті.
Життєпис
Становлення Народився в сім'ї муляра Павла Петровича Лозов'яги. Мати — Євдокія Іванівна Кривуша — походила із заможного селянського роду із села Куземин біля Охтирки. Іван мав брата Федора й сестер Неонілу та Єлизавету. Лозов'яги є українським родом, який радянська влада намагалася «змоскалити», змінивши на «Лозов'ягіних».
У шестирічному віці почав навчатися в церковнопарафіяльній школі, потім закінчив в Охтирці вищу початкову школу.
1920 року на очах Багряного, просто в саду його будинку, більшовики жорстоко вбили його дідуся, що мав 92 роки, та дядька, що брав участь в Українській революціїhttps://shron1.chtyvo.org.ua/Bahrianyi/Tyhrolovy_vyd_2015.pdf. Того ж року Іван вступив до технічної школи слюсарного ремесла, потім — до Краснопільської школи художньо-керамічного профілю, де навчався малярства та гончарної справи.
1922 року почався період робочої діяльності і активного громадсько-політичного життя: він був то робітником/замполітом на цукроварні, то складачем у друкарні, то вчителем малювання в Охтирській колонії для безпритульних і сиріт, то окружним політінспектором в Охтирській міліції. 1924 року Багряний вступив до Охтирської філії організації селянських письменників «Плуг». 1925 року вийшов із комсомолу. Щоб «збагатитись враженнями» (вислів Івана Багряного), побував на Донбасі, в Криму, на Кубані.
1925 року Іван працював у Кам'янці-Подільському ілюстратором у газеті «Червоний кордон», де й надрукував свої перші віршіЛозовягин («Плуг»). Піонери // Червоний кордон (Кам'янець-Подільський). — 1925. — Число 122 (2 липня). — С. 3..
Того ж року під псевдонімом І. Полярний власними силами видав у Охтирці невелику збірку «Чорні силуети: П'ять оповідань» із враженнями від побаченого й пережитого автором під час поїздки Україною після поразки Української революції та захоплення більшості України більшовиками. Це переважно безрадісні реалістичні картини життя тогочасного суспільства.
З 1926 року до 1930 року Багряний навчався в Київському художньому інституті (КХІ), але закінчити навчання не зміг через брак коштів та упереджене ставлення керівництва. Навчаючись в КХІ, вийшов зі спілки «Плуг», вступивши до опозиційного літературного об'єднання МАРС («Майстерня революційного слова»), там Іван зблизився з вимогливими до своєї праці митцями слова: Валер'яном Підмогильним, Євгеном Плужником, Борисом Антоненком-Давидовичем, Григорієм Косинкою, Тодосем Осьмачкою та іншими. Учасники об'єднання згодом переживатимуть переслідування й нищівну критику з боку радянської влади. Тоді ж Іван Багряний активно писав вірші й друкувався в журналах «Глобус», «Всесвіт», «Життя й революція», «Червоний шлях» та інших. Саме в «Глобусі» вийшла друком перша поезія Івана, вона мала назву «В місто». У цей час, під впливом творів Миколи Хвильового, що любив вживати епітет «багряний», а також у пориві романтизму, юний Лозов'ягін взяв собі псевдонім — БагрянийТигролови, Іван Багряний; післямова та прим. Т. М. Панасенко. Харків: Фоліо, 2015. 299 с. (Шкільна б-ка укр. та світ. літ-ри). ISBN 978-966-03-5461-6.
У 1920-х роках видав низку поетичних творів: збірку віршів «До меж заказаних», поеми «Монголія», «Вандея», «Газават», п'єсу «Бузок» про графоманів. У 1929 році на власний кошт видав віршовану поему «Ave Maria», яку вдалося надрукувати завдячуючи випадку. Багряний був знайомим із завсектором Охтирської наросвіти, завдяки чому й отримав затвердження свого рукопису. Для місцевої друкарні цього було достатньо, тому книгу було швидко надруковано. Місцем друку було вказано вигадану друкарню «САМ», яка насправді не існувала. Кілька пакунків з книгами автор надіслав до книгарень Києва, Харкова, Одеси та інших міст. Після того, як цензори виявили нелегально надруковану книгу, її було заборонено, а залишки накладу було вилучено з книгарень. Разом із тим, автору все ж вдалося продати наклад у кількасот екземплярів.
«Зоряним» часом Багряного вважаються 1928—1930 роки, коли світ побачили його поеми «Батіг», «Собачий бенкет», «Вандея», «Гутенберг» та інші. 1930 року побачив світ історичний роман у віршах «Скелька». У ньому йдеться про повстання в селі Скелька у XVIII ст. проти свавілля московських ченців із монастиря, розташованого поряд. Селяни спалили монастир, протестуючи проти гноблення. Офіційною реакцією на роман стала стаття О. Правдюка «Куркульським шляхом» у журналі «Критика», де автор пише: «…Від самого початку поет став співцем куркульської ідеології і до сьогодні залишається таким…»Правдюк О. Про творчість Багряного // Критика. — 1931. — № 10. — С. 73—83..
Після критики та інтересу з боку НКВС, Багряний почав відчувати небезпеку й 1932 року опублікував книгу «Крокви над табором» з двох нарисів, що в позитивному ключі згадувала про сталінську колективізацію.
Ув'язнення та заслання 16 квітня 1932 року Івана заарештували в Харкові, звинувативши у «контрреволюційній агітації» в літературних творах, таких як поема «Ave Maria», історичний роман «Скелька», поеми «Тінь», «Вандея», «Гутенберг», соціальна сатира «Батіг».
Близько року Багряного тримали в одиночній камері смертників у внутрішній тюрмі ГПУ в Харкові. 25 жовтня 1932 року його засудили до трьох років спецпоселень на Далекому Сході. Про цей період життя Багряного на Далекому Сході протягом 1932—1937 років лишилося мало відомостей: епізодично відомо про життя біля Охотського моря, тайгу, життя серед українців Зеленого Клину. Іванові вдалося втекти з заслання, але на шляху до України його заарештували і засудили на новий термін (3 роки) — тепер вже у таборі БАМТАБу.
Точних даних про час повернення Багряного з заслання немає: 16 червня 1938 року його знову заарештували, він сидів у Харківській в'язниці УДБ—НКВС на Холодній горі. Йому висунули звинувачення в участі або навіть керівництві націоналістичною контрреволюційною організацією. Попри багатоденні знущання та допити, 26 березня 1939 року Багряний відмовився підписувати акт про закінчення слідства з висунутими проти нього обвинуваченнями. У постанові від 1 квітня 1940 року зазначено, що всі свідчення про контрреволюційну діяльність належать до 1928—1932 років, за що Багряного вже було засуджено, а «…інших даних про антирадянську діяльність Багряного-Лозов'яги слідством не добуто». 1940 року хворий, знесилений та з підірваним здоров'ям Багряний повернувся до Охтирки «під нагляд».
Автобіографічні подробиці про ці п'ять років життя — арешт, тортури, втечу з заслання й повернення на Батьківщину — письменник відобразив у романах «Сад Гетсиманський» та «Тигролови». В Охтирці до початку Німецько-радянської війни Багряний працював у місцевому театрі, редагував газету «Голос Охтирщини».
Під час Німецько-радянської війни Німецько-радянська війна застала письменника в Охтирці. Він пішов до українського підпілля, переїхавши до Галичини. Там Багряний працював у референтурі повстанської пропаганди, писав пісні на патріотичні теми, різноманітні статті, створював карикатури й агітаційні плакати. Брав участь у створенні Української головної визвольної ради (УГВР), зокрема, у розробці її програмових документів. 1942 року Багряного мало не розстріляли нацисти, але він випадково врятувався. В лютому 1943 року Охтирку на короткий час було зайнято Червоною армією, а Багряного призвали до її лав. Іван не доїхав до фронту, адже ешелон із призовниками розбомбили нацистські літаки, а ті, хто вцілів, розійшлися по домівках, так і Багряний повернувся до ОхтиркиТигролови, Іван Багряний; післямова та прим. Т. М. Панасенко. Харків: Фоліо, 2015. 299 с. (Шкільна б-ка укр. та світ. літ-ри). ISBN 978-966-03-5461-6.Попри це, Багряний не покинув літературної праці. 1943 року він написав один зі своїх найвизначніших творів — роман «Звіролови», що згодом буде відомим як «Тигролови». Під час спілкування з другом, письменником Аркадієм Любченком, поет Багряний, напівжартома поділився планами написати повість або навіть роман. Любченко взявся відмовляти Багряного від його ідеї, наголошуючи, що його покликання — це поезія, а не проза, але Багряний так захопився, що взявся експромтом розповідати Аркадію про сюжет майбутнього твору. Любченко вважав це жартом і лише сміявся. Згодом Любченка заарештувало Гестапо, а Багряний згадав свою обіцянку й вирішив її виконати. Він написав «Тигроловів» за 14 днів, автор працював майже цілодобово, майже абстрагувавшись від реальності. Згодом Багряний згадував, що не мав нічого вигадувати, а «життя товпилося в душі й виривалося, як Ніагара». Скорочена версія романа під назвою «Звіролови» була надрукована вже 1944 року в часописі «Вечірня година», а розширена й покращена версія твору побачила світ 1946-го під назвою «Тигролови». Крім української, цей роман було видано німецькою, голландською, англійською та французькою мовами. В Україні «Тигроловів» було надруковано лише 1991-го.
У січні 1944 року в Тернополі Багряний написав поему «Гуляй-Поле»Петро Бубній. Багряний Іван / — С. 65. Після того, як цього ж року Охтирку знову зайняли радянські війська, діяльністю Багряного під час окупації зацікавився НКВС. Щоб уникнути в'язниці, Багряний вирушив на Захід.
У березні 1945 року Багряний перебував у Карпатах у селі Доба разом з рештою місії ЗП УГВР. У квітні 1945, коли радянські війська почали наближатися до місця перебування групи українців, частина членів місії ЗП УГВР, що не мандрувала з родинами, виїхала до столиці Незалежної Хорватської Держави Загреба. Дещо пізніше до групи приєднався й Багряний. У столиці Хорватії делегація ЗП УГВР провела весь квітень і ця країна відбилася й на творчості Багряного. Саме протягом цього періоду він писав роман «Люба» про партизанську боротьбу ОУН/УПА, в якій сам безпосередньо й нещодавно брав участь. У тексті уривка, що зберігся, подекуди трапляються хорватські топоніми і явища: м. Вараждин, р. Драва, усташі, четники генерала Драголюба Михайловича, які воювали проти усташів. А назву твору письменник обрав на честь Люби Комар, радистки місії ЗП УГВР, учасниці «Процесу 59-ти» 1941 року. Рукопис роману письменник власноруч знищив, бо «розсердився на героїв цього роману, діячів партизанського резистансу, колишніх моїх друзів, а пізніше — замотеличених героїв „таборових держав“, моїх запеклих ворогів»Ігор Бігун. Іван Багряний і ОУН під час Другої світової війни. — Національний університет «Києво-Могилянська академія», 2014.
В еміграції
1945 року Багряний емігрував до Німеччини, опинившись у місті Новий Ульм. Як свідчить у «Листах до приятелів» Юрій Лавріненко, "в еміграції теж не було свободи. Не менш, ніж заборонами, перешкоджала гітлерівська Німеччина сформуванню політичної еміграції усілякими «розенбергівськими штабами», в яких псувалися та компрометувалися і дуже пристойні люди. Багряний пішов на Захід і в еміграцію через «оунівське підпілля». Завдяки Багряному, Новий Ульм перетворюється на центр українського культурного відродження. 1945 року Іван заснував газету «„Українські вісті“», при якій згодом почали діяти видавництва «Прометей» та «Україна». Там друкують заборонені в СРСР книги українських авторів, українські переклади зарубіжних творів.