Друзи (арабська: درزي, множина, دروز,; ) — релігійна спільнота, розселена перш за все в Лівані, Ізраїлі та Сирії, традиційна релігія якої почала відгалуження від ісмаїлітської секти ісламу, але унікальна в поєднанні гностицизму, неоплатонізму й інших філософій. Теологічно друзи вважають себе «ісламською сектою».Al-Maðhab at-Tawḥīdī ad-Durzī p. 66 by Najib Israwi, cited in Samy Swayd 1998, The Druzes: An Annotated Bibliography, ISBN 0-9662932-0-7 Друзи називають себе Агль Аль-Таухід («Люди єдності») або аль-Муваххідун (прихильники об'єднання).
Релігія друзів відкололася в XI столітті від шиїтської секти ісмаїлітів, але надалі значно змінилася. Друзька віра виникла на початку XI століття під впливом проповіді місіонера Мухаммеда бен Ісмаїла Наштакина (і названа за його іменем) серед ісмаїлітів Єгипту та Південного Лівану. Самі друзи нерідко негативно ставляться до особи Даразі й слова «друзи» як самоназву не вживають (часто сприймають її як образливу) С.Гафуров объяснял это отношение друзов к Дарази по аналогии: «Представьте себе, что существует группа в мировом коммунистическом движении, исторически разделявшая взгляды Григория Зиновьева, но после его самооговора на Московских процессах, осудившая малодушие Зиновьева. Тем не менее, остальные коммунисты называют их „зиновьевцами“, хотя сами они предпочитают называть себя „левыми коммунистами“. Так же и с друзами. Дарази сыграл роль в их становлении, но относятся они к его деятельности негативно и называют себя „объединившимися единобожниками“, хотя для своих врагов они навсегда останутся связанными с Дарази».
Перехід друза в іншу релігію неможливий, оскільки він означав би й утрату національної приналежності. Друзом вважається тільки той, чиї мати й батько — друзи. Прийняти віросповідання друзів неможливо, оскільки не існує інституту переходу в друзьку віру. Самі друзи, вірячи в переселення душ, стверджують, що кожній людській душі була представлена можливість прийняти друзьке віросповідання в період так званих «відчинених брам» (до XV століття християнського літочислення, за деякими іншими відомостями — до XII–XIII століття). Усі душі, які ухвалили рішення про перехід до друзької віри, перероджуються в друзів, решта душ відмовилася від переходу в друзьку віру.
Друзи приймають доктрину такія («второпність», яка може використовуватися для заховання справжніх поглядів), згідно з якою вірний, що живе у ворожому середовищі, може зовні прийняти її умовності, зберігаючи в душі дійсну віру. Брехня та дезінформація іновірців заради вигоди громади не є кепським учинком. Друзьке суспільство є замкнутою організацією, очолюваною уккаль (розумні, знавці, множина від «акиль»), які керують масою вірних (джуххаль — неосвічені, множина від «джахиль»). Вважається, що існує досить складна ієрархія уккаль. С.Гафуров отмечал, что «иерархия уккаль просто обязана существовать, хотя бы потому, что уккаль в исламском (да и колониальном) праве выполняли судебные функции, что порождает необходимость в аппеляционных инстанциях. Очевидно, классификацию уккаль ввел Ас-Саййид Танухи».
Є також вищі духовні авторитети, яких називають «аджавід» (множина від «джеїд») — досконалі. Уккаль можна стати тільки після досягнення 40 років, пройшовши серію спеціальних багаторічних курсів і програм релігійного й філософського навчання. Заведено вважати, що, наприклад, ні Камаль Джумблат, ні Валід Джумблат уккаль не були, та й не могли ними бути. Ряд фахівців відзначає наявність конфліктів між уккаль і світським керівництвом друзької громади.
Мова Близькосхідні друзи говорять сиро-ліванським і палестинсько-йорданським діалектами арабської мови. Чисельність друзів в наш час перевищує три мільйони. Найчисельніша їхня громада у Сирії (район Джебель-аль-Друз, адміністративний центр — місто Ас-Сувейда) — понад 800 тисяч осіб. Понад півмільйона друзів проживає в Лівані, головним чином в гірських районах південної частини країни. Близько 120 тисяч друзів живе в Ізраїлі.
Значна кількість друзів продовжує емігрувати в США, Канаду, Західну Європу, де існують численні друзькі громади. Значна частина друзьких емігрантів забуває рідну мову і вже у другому-третьому поколінні починає розмовляти тільки мовою країни перебування (частіше англійською, французькою, іспанською тощо).
Історія
Найвідоміша з сект шиїтів — ісмаїліти — виникла в VIII столітті. У її основі лежало, за не цілком достовірними даними, вчення про «інкарнацію» (хулул) — «втілення божества в людині», нібито загальне для крайніх сект шиїзму, яких звинувачували в тому, що вони обожнювали пророка Мухаммеда, халіфа Алі як його наступника і наступних імамів з роду Алідів.
У 996–1021 роках в Єгипті керував ісмаїлітський фатимідський халіф Аль-Хакім, який почав великомасштабну програму адміністративних реформ і готував велику кампанію проти візантійців у Сирії і Малій Азії, а також незалежно від неї проти Аббасидів в Месопотамії. Разом з тим, за свідченнями його супротивників, він був ексцентричною і навіть психічно хворою людиною. Загалом, ряд сходознавців вважає, що його правління було відмічене занепадом халіфської влади (наприклад, ця точка зору відображена у Великій радянській енциклопедії).
Опоненти Хакіма стверджували, що він нібито оголосив себе інкарнацією Бога, що не підтверджується листуванням Хакіма, яке збереглося до наших часів. Вірогіднішою здається точка зору, що деякі «надмірно наближені» придворні поширювали це твердження проти волі Аль-Хакіма. Не можна виключати, що найвідомішим пропагандистом цієї точки зору був Даразі.
Очевидно (але строго не доведено), що Даразі зіграв вирішальну роль в оформленні ідеології реформ Хакіма і проведенні цих самих реформ в період найрадикальніших заходів і в знищенні опозиції реформам, щонайменше, в галузі зовнішньої політики, пропаганди ісмаїлізму за кордоном, а також управління завойованими провінціями Фатимідами. С. Гафуров припускав, що опонентами Даразі виступало консервативне керівництво християнських церков, що «вписалися у фатимідський істеблішмент».
Християни різних конфесій і юдеї були основою адміністративного апарату Фатимідів, які, будучи вихідцями з відсталої частини Північної Африки і революційними руйнівниками сунітського державного апарату, були вимушені в частині цивільної адміністрації спиратися на освіченіші християнські і юдейські верстви, при цьому підтримуючи баланс сил між різними християнськими конфесіями: православними, коптами, різними видами несторіан, католиками, а також національними церквами — Вірменською і Ефіопською. Проте до часу правління Хакіма цей баланс був різко порушений на користь коптів і частково православних-мелькитів, які посіли провідні адміністративні посади.
На першому етапі реформ Хакім підтримав Даразі, завдаючи удару по традиційних християнських конфесіях і підтримуючи опозиційні християнські церкви і юдейську громаду, граючи на майнових конфліктах між християнськими конфесіями. Проте, на думку Гафурова, надалі представникам консервативної християнської еліти вдалося взяти верх, що призвело до опали (і, можливо, страти) Даразі.
Поширена (з ісмаїлітських джерел) версія, що Даразі потрапив в немилість після того, як проголосив (очевидно проти волі самого халіфа) Аль-Хакіма інкарнацією Бога. За однією версією він втік до Лівану, де почав проповідувати вчення про божественність Хакіма, за іншою — був страчений.
Його учнем і ймовірно продовжувачем його справи був Хамза Ібн Алі ібн Ахмад, хоча за версією, поширеною серед друзів, Хамза сильно розходився в поглядах з Даразі і фактично був його опонентом. Нарешті є поширена в близьких до друзьких шейхів колах версія, що не Хамза був учнем Даразі, а навпаки — Даразі був учнем Хамзи, що спотворив волю і думки свого вчителя. Ця версія дає незрозумілу картину про нібито існуючий тріумвірат однодумців — Аль-Хакіма, Хамзи і Даразі, яка навряд чи може бути прийнята через відмінність статусу цих трьох діячів і відомі нам більш-менш достовірні факти.
Реформаторська діяльність Аль-Хакіма викликала розкол серед його наближених.
Найрадикальніші ісмаїліти після переходу Аль-Хакіма до більш зваженої політики і імовірної опали і навіть страти Даразі покинули двір Хакіма і сховалися в горах Лівану, де почали активну пропагандистську діяльність. У 1021 році Аль-Хакім зник за таємничих обставин — мабуть, був убитий своїми наближеними, які негайно розпочали кампанію зі звинувачення Хакіма. З урахуванням часу, потрібного для розповсюдження відомостей про смерть халіфа, а також сумнівів у їхній достовірності, протодрузи вірили, що він не помер, а пішов «в заховання» (ховається і готує сили для повернення собі престолу). Пізніше це трансформувалося в релігійне переконання, що Хакім з'явиться в день Страшного суду як Магді. Погляди Даразі прийняли племена і клани, що склали основу друзів.
Базілі відзначає, що разом з ними були і «інші розкольники ісламу, що втекли з Месопотамії», які разом з прихильниками Даразі з Єгипту і Леванту і «склали в Лівані незалежне плем'я друзів». Базілі вважав, що «при самому початку свого політичного існування це плем'я з'являється розділеним на дві партії — єменів і кейсів… Сімейства Танух, Джамаль ед-Дін, Алям ед-Дін були ємені. Еміри Маан були на чолі опозиційної партії кейсів. Вони були утішені прибуттям нових союзників в сусідній Антиліван, бо Шигаби, за походженням з Хіджазу, належали до партії кейсів. Маани з своїх родоводів відкрили старовинні зв'язки і спорідненість свого роду з предками Шигабів в Аравії. Споріднені зв'язки поновилися між двома сімействами, підкріпили політичний союз, що нерозривно існував близько шести століть у боротьбі двох народних партій, а потім узаконили перехід до Шигабів спадщини Маанів після уривання роду останніх в кінці XVII ст.».
У XII і XIII ст. друзи брали діяльну участь в боротьбі з хрестоносцями, а після їх вигнання продовжували складати конфедерації з іншими панівними емірами, вести війни і поширювати свій вплив на інші області Сирії, що визнавали тоді над собою владу єгипетських султанів. При вторгненні монголів під керівництвом Хулагу і при нападі Тимурленга Шигаби, князівство яких знаходилося в Антиліванському хребті по сусідству з Дамаском, було підкорене і розорене дикими завойовниками, і вони шукали притулки на Ліванському хребті, в неприступній місцевості Шуф, де встояли еміри Маани.
«При завоюванні Сирії турками (у 1516 р.) і після розбиття султаном Селімом халебських емірів і військ єгипетського еміра Південного Лівану і Антилівану, між якими особливо славився Фахр ед-Дін Маан, засновник величі друзів, перейшли на бік переможця, допомогли йому своєю зброєю і були ним затверджені в своїх спадкових уділах». Володарі північних відрогів Лівану, еміри Танух і Джамаль ед-Дін залишалися вірними єгипетському правлінню, а тому були вимушені рятуватися втечею від турецького вторгнення.
Таким чином, впродовж середніх століть і нового часу друзи мали свою спадкову землевласницьку аристократію, династії правлячих емірів Маани, яких змінили Шигаби і ін. Найбільшого піднесення влада друзьких емірів в Лівані досягла при Фахр-ад-Діні (Фахраддині) II Маані (правив в 1590—1633 роках) і Баширі II Шигабі (правив від 1788 або 1789 до 1840 року). Основним заняттям населення було землеробство. Ремеслом і торгівлею друзи до початку XX століття майже не займалися.
Турецький уряд систематично розпалював конфлікти між алавітами і друзами для протидії феодальній вольниці, послідовно підтримуючи то одну, то іншу сторони, хоча алавітські шейхи Хамаді і еміри Харфуш з місцевостей Джубейль і Баальбек з власної волі визнавали над собою владу Фахреддіна і домагалися його заступництва. Племена алавітів також займали околиці Сайди і містечко Сур. Алавіти і друзи багато разів об'єднувалися в боротьбі з турками і єгиптянами.
На початку XVIII століття в результаті війни між кланами Джумблатів і Арсланів з одного боку і аль-Атрашів, які були нащадками Фахраддіна Маана, і Хамданів з іншого боку частина друзів (аль-Атраші і Хамдани) переселилася в Хауран (сучасна Сирія), район, що отримав назву Джебель-Друз (гори друзів).