Коронація імператора Східної Римської імперії — низка заходів та церемоній, які супроводжували вступ на посаду нового імператора Східної Римської імперії. За тисячолітню історію Східної Римської імперії правові норми, що регулювали процес коронацію, змінювались в залежності від доби. Форма та церемоніал коронації істотно відрізнялися в різні історичні періоди.

До середини V століття н. е., тоді ще єдина Римська імперія була «солдатською» й вирішальну роль у проголошенні імператора грали легіони. У зв'язку з цим майбутньому імператору було потрібно в результаті «рітуалізірованих символічних взаємодій» сформувати тісний зв'язок з військом, забезпечивши тим самим їх вірність та стабільність свого правління. Пізніше першість впливу перейшла до Сенату та сенаторів.

Інформація про коронацію імператорів V—VI століть відома з втраченої праці Петра Патрикія, фрагменти якої включив до свого трактату «Про церемонії» імператор Костянтин VII Багрянородний (913—959). Завдяки цьому трактату відомо, що в перші століття існування Східної Римської (Візантійської) імперії церемонія коронації мала, згідно з римськими традиціями, світський характер. На рубежі VI—VII століть церемонія перемістилася з Іподрому і палацу до церкви.

Точно не доведено, коли в церемонію коронації було включено «помазання на правління» імператора Верховним першосвященником, яке з другої половини IX століття цей ритуал став неодмінною умовою легітимного імператора. Відомо, що імператор Юліан (361 р.) коронувався шляхом підняття на щит і увінчаний золотим вінцем, наданим одним із його прапороносців. Пізніше корону на голову майбутнього суверена почали покладати Константинопольські патріархи. Імператор Лев II, який був коронований патріархом Акацієм у 473 р., який читав молитви над короною й урочисто коронував монарха.

У пізній період Східно-Римської (Візантійської) історії сталася теократизація імператорської влади, що вплинуло на появу додаткових рис в обряді коронації.

Римська імперія

Після республіканського періоду, на початках Римської імперії були відсутні чіткі правові норми, пов'язані з передачею вищої влади. Фактично існувало три основні сценарії визначення особи, яка мала зайняти імператорську посаду. Традиційно і формально, основним вважався сценарій, що брав початок з більш ранньої традиції, обрання імператора Сенатом і народом. Також відбувалася передача влади по праву народження, тобто на основі династичного принципу, а також на підставі усиновлення. Останній спосіб передачі влади існував в Римській імперії починаючи з імператорів Нерви і Траяна. Існував також спосіб призначення спадкоємця без усиновлення, що ґрунтувався на системі тетрархії, що пізніше мав поширення й у Східній Римській імперії.

Поряд з монархічною (одноосібною) зберігалася ідея аристократичної форми правління. Така дуальність призводила до низки конфліктів у взаєминах цивільної та військової влади. Спробою попередити виникнення побідних ситуацій існувало правило, відповідно до якого полководець не міг перетнути священні кордони Риму разом зі своєю армією, ні за яких умов, окрім як для участі в тріумфальній ході.

Традиційно наділення вищою владою та нагородження за заслуги здійснювалося відповідно до волевиявлення римського народу і Сенату. Однак на практиці імператор міг бути обраний за межами Риму армією, без участі цивільної влади. Проте й після таких випадків, новому імператору необхідно було досягти консенсусу з усіма провідними силами римського суспільства. Ознаменуванням цієї домовленості слугувала церемонія урочистого в'їзду імператора в місто.

Участь армії у виборі імператорів стає помітною вже в епоху Юліїв-Клавдіїв. В рамках тодішньої політичної системи призначення свого наступника попереднім імператором чи інша форма передача влади була неможлива, й майбутній імператор прагнув зробити свою кандидатуру безальтернативною. Тому проголошення імператора армією в формі акламації було одним з дієвих способів отримати владу й давало додаткову перевагу претенденту.

Починаючи з правління Октавіана Августа (27 р. до н. е.) і до 235 р. н. е. кожен імператор, який протримався при владі понад рік отримав як мінімум одну акламацію. Спочатку такої честі удостоювався полководець на полі бою після великої перемоги. З плином часу зв'язок акламацію з військовими досягненнями зменшувалася, трансформуючись в почесті, що надаються з політичних причин. Для того, щоб убезпечити своє становище, правлячий імператор прагнув отримати більше акламацій, ніж будь-який з потенційних спадкоємців. Політичне значення церемонії підкреслювалося тим фактом, що починаючи з Калігули акламація стала частиною церемонії сходження на престол. Тоді ж в традицію увійшло спочатку звернення до Преторіанської гвардії, а після отримання схвалення від неї, вже проголошення себе імператором. З правління Веспасіана акламацію враховували в титулі: «imperator II» після другої і так далі.

До 235 року передача влади відбувалася, як правило в Римі, тому більшість імператорів задовольнялися при сходженні на престол акламацію римського гарнізону. У ранній період інавгураційна акламація, мабуть, не мала строго церемоніалу, і відбувалася разом з іншими елементами урочистостей: adlocutio, обіцянки донативів та промова sacramentum.

З настанням «кризи III століття» зросла важливість акламацій, оскільки тепер вони частіше відбувалися за межами Риму за участю великих військових формувань і в більшій мірі повинні були відображати згоду армії (consensus militum). Разом з тим єдиний церемоніал обрання імператора так і не склався, і формалізація процедури сходження на престол почалася тільки в період Тетрархії.

Римський імператор Костянтин І (306—337) повернув державу до династичного принципу передачі влади, який в подальшому став основним в усій Середньовічній Європі. З християнізацією Римської імперії виникла політична теологія, що підкреслювала тісний зв'язок імператора з Богом; а наділених владою правителів як богообраних.

Формування церемоніалу З часів правління Діоклетіана, яке завершило період смут, починається процес формування та фіксації церемоніалу коронування імператора. Перший докладний опис імператорської церемонії в нових умовах наводить християнський письменник Лактанцій у книзі «Про смерті переслідувачів», де йдеться про те, як в 305 році Діоклетіан і Максиміан формально відійшли від влади, а Максиміан II і Флавій Север були проголошені цезарями. Згідно з описом церемонії «були скликані збори воїнів», на яких були присутні «воїни, що знаходилися при палаці, а також старші з воїнів, обрані і відкликані з легіонів». Участь спеціально скликаних представників легіонів підкреслює важливість схвалення армією прийнятого Діоклетіаном рішення. Новим елементом в церемонії стало покладання імператором на наступника знятої з себе «пурпурової мантії». Тут, ймовірно, йдеться про імператорський плащ-палудаментум, передача якого символізувала в ідеології Тетрархії зв'язок правителів з військовою доблестю та владою. Цією урочистою церемонією перед представниками війська, Діоклетіан підкреслював збереження «consensus militum» (схвалення армією) нових правителів.

Подальший розвиток церемонії передачі влади відбувся за правління династії Костянтина. З описів проголошення Костянтина І августом в 306 році церковного історика Євсевія Кесарійського відомо, що Констанцій Хлор перед смертю назвав своїм наступником Костянтина. Потім, одягнений в плащ-хламіду (χλαμύς) покійного імператора й оточений його соратниками, Костянтин супроводжував тіло Констанція до місця поховання. Після цього Костянтин був проголошений імператором усіма присутніми. Ця процедура передачі імператорських регалій була покликана позначити легітимність династичних претензій Костянтина і його право прийняти на себе обов'язки свого батька.

Формування традиції передачи влади до нащадків імператора Костянтина Євсевій Кесарійський описує наступним чином:

Історик Зосим, в свою чергу, подає данні, що окрім трьох синів Костянтина августами були проголошені також його племінник Далмацій Старший і Ганібаліан Молодший, син Далмація. Всі п'ятеро були урочисто одягнені в пурпур і золото, та відбулась церемонія їх визнання армією. Проте незабаром Далмацій і Ганнібаліан були вбиті за наказом синів Костянтина. А після цього відбулась боротьба за владу між самими синами Костянтина.

Поділ Римської імперії

Римський історик IV століття Амміан Марцеллін повідомляє, що Флавій Юліан був проголошений в Галлії цезарем своїм двоюрідним братом Констанцієм II (337—361) у листопаді 355 року. Стоячи на трибуналі, Констанцій представив Юліана армії як свого співправителя і поклав на нього пурпуровий одяг. Армія, визнаючи це призначення волею богів, висловила своє схвалення стуком щитів. Потім нового цезаря разом з імператором провели урочистою процесією до палацу.

У наступні роки Юліан домігся помітних військових і внутрішньополітичних успіхів, що призвело до охолодження його відносин з Констанцією. У 360 році імператор зажадав від цезаря передати значну частину армії для війни на Сході. Конфлікт, що виник в результаті невдоволення цією вимогою призвів до того, що в Парижі армія оголосила Юліана августом. Після деяких коливань Юліан погодився прийняти новий титул, після чого був піднятий на щит і увінчаний солдатським намистом (лат. Torques) як діадемою; а кожному солдату був обіцяний донатив. Незабаром Юліан з'явився перед солдатами в повному імператорському вбранні й виголосив інавгураційну промову (adlocutio).

У червні 363 року Юліан раптово помер під час походу в Персію (ходили чутки, що його було вбито). Оскільки в нього не було призначеного спадкоємця, вирішенням питання про престолонаслідника зайнялись полководці. Як пише Амміан, в армії виникло дві фракції, кожна з яких виставила свого кандидата: колишні прихильники Констанція II і соратники Юліана з Галлії. При цьому гостро повстало питання віросповідання кандидатів на трон. Соратники Юліана, який був противником християнства, і якого, за деякими письмовими джерелами вбили змовники-християни, зазнали поразки, після відмови Префекта преторія Сходу Сатурнія Секунда від посади імператора. Після цього «найбільш рішучі солдати» висунули кандидатуру командира primicerius domesticorum християнина Іовіана. Негайно після цього він був одягнений в імператорське вбрання і проголошений «Іовіаном Августом». В хроніках Амміана обрання Іовіана виглядає спірним й таким, що не відображає думку більшості.

7 лютого 364 року, повертаючись з Персії до Константинополя, Іовіан раптово помер, так само не призначивши спадкоємця. Два дні потому військові зібралися в Нікеї. Після повторної відмови Сатурнія зайняти престол імператором був обраний командир гвардійців Валентиніан I (364—375). 25 лютого, прибувши до Нікеї з Анкіри, Валентиніан прийняв владу над імперією після формальної акламації. Валентиніана, одягненого в пурпур і з діадемою на голові, вітала на площі армія. Коли він підняв руку, готуючись виголосити урочисту промову, серед легіонів почалося ремствування і звучали вимоги негайно обрати співправителя.

Тоді, за словами Феодорита Кирського, у своїй промові (adlocutio) Валентиніан сказав наступне: «Коли не було імператора, від вас, воїни, залежало довірити мені кермо влади; але коли я прийняв владу, то вже моя, а не ваша справа — вершити справи державні». Отже, формально Валентиніан був обраний радою військових, при цьому Амміан підкреслює, що в даному випадку армія виступає в якості всього римського народу. Під час акламації й adlocutio, солдати принесли клятву новому імператору.

Прибувши в кінці березня до Константинополя, Валентиніан зібрав раду, де поставив питання про призначення співправителя. 28 березня 364 року, незважаючи на заперечення Дагалайфа й війська, він обирає в якості співправителя свого брата Валента (364—378).