Коронація імператора Священної Римської імперії — низка заходів та церемоній, які супроводжували вступ на посаду нового імператора Священної Римської імперії. За майже тисячолітню історію Священної Римської імперії правові норми та традиції коронації змінювались в залежності від доби.
Церемонія коронації, на якій правитель найбільшого на той час політичного утворення в Західній Європі отримував імператорські клейноди та корону від Папи Римського символізувало, з одного боку право Папи коронувати християнських монархів, а з другого — роль імператора як опори та захисника християнської церкви.
Коронації правителів Священної Римської імперії, тобто римських королів, німецьких королів, Імператорів Священної Римської імперії та їхніх дружин, відбувались протягом усього існування Священної Римської імперії. Першим монархом, якого Папа Римський св. Лев III коронував на імператора, був Карл Великий 800 року. Однак першим правителем Священної Римської імперії вважається імператор Оттон I, коронований 962 р.
Папська коронація була обов'язковою для отримання імператорського титулу до 1508 р., коли Папа Юлій II визнав право німецьких монархів, обраних князями-виборцями, використовувати імператорський титул, без церемонії коронації Папою. Карл V став останнім імператором Священної Римської імперії, якого коронував Папа Римський Климент VII у Болоньї 1530 р.
Пізніші правителі просто проголошували себе імператором «Electus Romanorum» тобто Обраним імператором римлян, після їх обрання та коронації як німецького короля, без урочистої офіційної імператорської коронації Папою Римським. До скасування Священної Римської імперії 1806 р. церемонії коронації відбувались в Аахенському соборі та палаці за участю архієпископів Кельна та Майнца.
Остання коронація Римського імператора відбулася 1792 року, коли Франциск II був коронований як імператор Священної Римської імперії. Відбувались також і церемонії коронації імператриць Священної Римської імперії, як окремо від імператорів, так і спільно з ним.
Історія Ритуал коронації імператорів Священної Римської імперії формувався протягом низки століть на основі церемоніалів коронації в Римській імперії, в Східній Римській імперії та німецько-франкських традицій. Хоча, за свідченням Ісидора Севільського, голови вестготських і ломбардських монархів VII століття вінчали золоті корони, точно невідомо були в той час окремі церемонії коронації чи ні.
Джерела часів Піпіна Короткого, який як мажордом отримав владу над імперією Франків від Папи Римського, також не дуже інформативні щодо власне опису ритуалу коронації. Читаємо у Ейнхарда: Він отримав цю високу гідність через помазання рукою архієпископа і мученика Боніфація, […], і за звичаєм франків був зведений на королівський трон в Суассоні.
Однак, це є перше зафіксоване джерело опису факту помазання правителя Франкського держави. Помазання майбутнього монарха надалі залишалося одним з центральних актів коронації та слугувало головним ритуалом сакральності. За допомогою цього таїнства до нової династії — Каролінгів, мало перейти так зване королівське благословення (Königsheil), яке ще з часів, які не залишили письмових джерел, легітимізувало й освячувало владу Меровінгів. Поняття королівського благословення включало в себе уявлення про те, що життя правителя безпосередньо впливало на добробут народу та військову удачу, гарну погоду, родючість, тощо. Ці традиції частково також виходять з «божественності» правителів Римської імперії дохристиянських часів.
В письмових джерелах того часу не збереглось опису церемонії коронації ранніх королів, можливо ця церемонія проводилася як частина загального обряду. Центральне місце церемоніалу займало підняття на щиті. Така ситуація зберігалася і при синах Піпіна, Карла і Карломана, які зійшли на трон в Нуайоні і Суассоні в 754 році.
Проте відомо, що 781 року Карл Великий, спільно зі своїми синами Людовиком I Благочестивим та Піпіном Горбатим отримав від Папи Римського Адріана II «королівську діадему».
Ключовим елементом церемонії коронації імператора у Римі 800 року, стала церемонія покладання корони Папою Левом III. Ейнхард оповідає про подію так:
Через тринадцять років син Карла Людовик І коронував себе сам як наступник свого батька. Ця самокоронація сталася за безпосередньою вказівкою Карла Великого. Церква і трон, сидячи на якому Карл взяв участь в цій церемонії, надалі набули важливе значення для середньовічної церемонії коронації в Священній Римській імперії. Розпорядок церковної частини королівської коронації (Krönungsordo) містить свідчення про те, як проходила процедура процедура коронації монарха.
Королівський трон Карла Великого, що знаходився в Соборі Богоматері в Аахені, з 936 року й до останньої імператорської коронації в 1531 році, слугував одної з імператорських регалій; на ньому після своєї коронації сиділо бл. 30 імператорів.
Так само як в Римській та Східній Римській імперії, в державі франків відомі випадки коронації і помазання дружини монарха. 862 року Лотар II звів на престол і повелів покласти королівську корону на свою дружину Вальдраду. Найраніший зі збережених текстів про коронацію королеви датується 866 роком і являє собою опис коронації королеви західних франків Ірмінтруди, дружини Карла Лисого.
Вважається, що Священна Римська імперія виникла 800 року за Карла Великого. Хоча і його, і його наступників до 915 р. коронували як «Римських імператорів» або «імператорів Заходу». Офіційно нова держава була створена за Оттона І — засновника і першого імператора Священної Римської імперії (962—973).
При цьому слід розрізняти коронацію німецьких королів, коронацію королів інших частин імперії, таких як Італія чи Бургундія, та коронацію імператора. Попри схожість церемоній, коронація імператора була набагато важливішою з точки зору теологічного і державного символічного змісту. Хоча, починаючи з пізнього Середньовіччя, з виборами римсько-німецького короля були пов'язані й претензії на імператорський трон; що, починаючи з правління Оттонів, підкріплювалось титулом «Rex Romanorum», але ця мета не завжди була досяжна.
З іншого боку, королівський титул робив легітимним панування тільки над однією з частин імперії. І лише імператорський титул був заявкою на правління над усією державою, включаючи здійснення найвищих прав в Бургундії і підконтрольній Італії та іншими королівствами й князівствами; а також було претензією на владу універсалиського роду над всією Ойкуменою. Як зазначає історик В. Гольцман ідеологія Священної Римської імперії ґрунтувалась, як на переосмисленні та продовженні античних ідей Римської імперії, так і на появі нових, породжених західноєвропейським середньовіччям. Таким чином, традиції універсальної Римської держави з'єдналися з концепцією світового християнської єдності. До відтворення імперії, тобто в період від часу від занепаду Риму, через правління Карла Великого до правління Оттона I, світову єдність християн уособлював тільки Папський престол. З проголошенням Священної Римської імперії імператор встав на чолі західного християнського світу поряд з Папою, і навіть на час набув більшого значення, підпорядкувавши Ватиканський престол інтересам своєї світової політики.
Після виникнення в Східній Римській імперії традиції коронування імператора патріархом Константипольським (473 р.), Папа Римський та інші архієпископи також починають брати участь в церемонія коронації. Відомо, що 672 р. король Вамба був першим (не римським) сувереном, якого на королівство помазав первосвященник — архієпископ Толедо. Після розколу церкви, починаючи з XI століття Папи Римські уважно стежили за тим, щоб зберегти панівне становище в церемонії коронації і тим самим демонструвати свою владу над імператорами та королями Європи. Імператорська коронація (за винятком трьох разів) відбувалася в Римі і проводилася особисто Папою. Цей порядок був порушений тільки під час коронації Генріха VII, яку здійснили уповноважені Папою кардинали-легати. Коронаційна церква раніше стояла на місці римської базиліки святого Петра. Однак, в низці випадків використовувався інший храм, наприклад, Лотар III і Генріх VII були короновані в Латеранському соборі.
Перші імператори, протягом кількох століть, короновались в Римі, де вони отримали імператорську корону у соборі Святому Петрі від Папи. Залізна корона Лангобардів (з титулом короля Італії або короля Лангобардів) вінчалась в церкві Святого Амвросія в Мілані або в Соборі Монці, або в Бургундії в Арлі. Німецька корона, що з часом стала найпрестижнішою з усіх в імперії, зазвичай надавалась в Аахені з 1562 р. А обрані імператори були короновані королями Німеччини у Франкфуртському соборі, який вже в 1356 р. також стає загальноприйнятим місцем для імператорських виборів.
Процедурі коронації в Римі могли передувати місяці (і навіть роки) переговорів між римсько-німецьким королем і Папою на тему умов, які зроблять її можливою. Прикладом тому є навколо-коронаціона дипломатія Фрідріха I, його онука Фрідріха II, Генріха VII і його онука Карла IV. Коли призначалася точна дата коронації, король у супроводі суверенних князів і кліриків вирушав через Альпи до Риму. Одночасно це могли бути й військові походи для повернення під владу імператора відпалих областей Італії. Так Конрад II під час походу в Рим повернув під свій контроль кілька горішніх італійських міст, які намагалися здобути незалежність від імперії. Аналогічно діяли Фрідріх I і Генріх VII.
Місто Аахен, як місце коронації для зведення на трон німецьких королів, стає таким вже після смерті короля східних франків Генріха I. За винятком чотирьох коронаций, які відбулися в Майнці, Кельні та Бонні, до 1531 р. всі коронації римсько-німецьких королів відбувались в Аахені.
Починаючи з 1147 року більша частина королівських виборів відбувається у Франкфурті-на-Майні. Протягом XIII століття процедура, що проходить саме в цьому місці, стає традиційною.
В результаті Четвертого хрестового походу 1204 року, за сприяння венеційського дожа Енріко Дандоло, графа Балдуїна Фландрського, маркіза Боніфація Монферратського та інших ватажків хрестоносців, було утворено державу Римська Латинська імперія (Imperium Romaniae).
9 травня 1204 року особлива колегія, до складу якої входили порівну венеційці й хрестоносці, обрала Римським Латинським імператором графа Балдуїна, над яким в Соборі Святої Софії провели церемонії помазання і коронування за традицією Східної Римської імперії та за присутності константинопольських ієрархів. Після цього Константинопольським латинським патріархом було обрано венеційця Фому Морозіні, попри заперечення з боку Папи Римського Інокентія III.
За час латинського правління в Константинополі встановлена до цього державна структура не зазнала суттєвих змін. Титулатура Східної Римської імперії активно використовувалася і при новій владі. Наприклад, венеційському дожеві Енріко Дандоло був дарований титул деспот. Імператор Балдуїн I прийняв знаки імператорської гідності: носив одяг Східних Римських імператорів, підписував грамоти червоним чорнилом, а також скріплював їх печаткою, на одній стороні якої використовувався титул: «Балдуїн, християнський імператор милістю Божою, правитель римлян, вічний Август».
20 серпня 1206 р. патріарх Морозіні коронував в Константинополі нового імператора Генріха I Фландрського.
1216 року, після імператора Генріха, корона Римської латинської імперії була запропонована П'єру де Куртене. Вирушивши на Схід через Рим, він побажав бути коронованим Папою Гонорієм III. Той виявився в незручному становищі, оскільки не хотів порушувати права Константинопольського патріарха, а крім того побоювався, що коронація створить прецедент для можливих претензій Римських латинських імператорів на Рим і Священну імперію. Хитромудрий Папа знайшов вихід: 9 квітня 1217 року він коронував П'єра та Іоланду, але не в соборі Святого Петра, а в церкві Святого Лаврентія, яка перебувала за межами міста.
Останнім Римським Латинським імператором, який був коронований в Константинополі 1231 року, став імператор Балдуїн.