«Чо́рна смерть» (також Чорний мор; ; ) — друга за історичним переліком пандемія чуми, яка почалася зі Східного Китаю та прокотилася Азією, Європою, частиною Африки у середині XIV сторіччя (1347—1353 роки). Збудником чуми є Yersinia pestis. Як вважають, збудником «Чорної смерті» став новий варіант чумної палички — medievalis. До цього у світі був поширений інший варіант anticus, який спричинив першу пандемію чуми (чума Юстиніана). Період від 1353 року до 1894 року не входить до цієї пандемії, хоча за цей час відбувалися окремі епідемії у різних географічних регіонах. 1894 року почалася третя пандемія чуми. Загальна кількість жертв «Чорної смерті» оцінюється від 75 до 200 млн осіб.

Бубонна чума є найпоширенішою клінічною формою чуми, і її не виділяють як окрему хворобу.

Назви Пандемія чуми, яка охопила у середині XIV століття величезні території, найвідоміша як «Чорна смерть» («чорний мор»). Інша поширена назва — «друга пандемія чуми», при цьому першою називають «Юстиніанову чуму», а третьою — пандемію 1894—1930 рр. («Портова чума»).

Сучасники ніколи не називали цю пандемію «Чорною смертю». У хроніках XIV століття зустрічаються вирази «величезна смертність» (сер.-англ. hyge mortalyte), «велика чума» (сер.-в.-нім. grosze Pestilentz) або навіть «велика небезпека» (ст.-ісп. peligro grande). Щодо виникнення сучасної назви висувають таку гіпотезу: коли у 1631 р. історик підшукував назву для пандемії XIV століття, він згадав про латинський вираз «чорна смерть» (), яким у Стародавньому Римі Луцій Анней Сенека і деякі інші латинські автори називали чумні епідемії, і механічно приписав ту ж назву другій пандемії. Помилка полягала у тому, що латинський прикметник atra, який дійсно перекладається як «чорна», позначає не колір, а скоріше кількісне значення. Проте при перекладі європейськими мовами помилку підхопили. Першими це зробили шведи, коли у 1655 р. переклали назву праці Понтана як «Swarta döden», потім данці — «Den sorte Død», і, врешті, уся Європа, де до XVIII ст. назва «Чорна смерть» стала загальновживаною. Остаточно закріпив цей термін , який опублікував монографію під назвою «Die Schwarze Todt». Це видання з'явилось у Німеччині в час, коли там лютувала епідемія холери, і одразу привернуло загальну увагу.

Однак ця гіпотеза не єдина. Назву «Чорна смерть» часто пояснюють темно-багряними і чорними плямами, які досить швидко виступали на тілі хворих на чуму чи вкрай швидко з'являлися на трупі померлого від неї (трупні плями).

Причини поширення чуми і високої летальності

Екологічний фактор XIV століття було часом глобального похолодання, яке прийшло на зміну теплому і вологому малому кліматичному оптимуму VIII—XIII ст. У Євразії зміна клімату була особливо різкою. Причини, які породили це явище, дотепер точно не встановлені, але частіше серед них називають знижену сонячну активність, яка, за припущеннями, досягла мінімуму наприкінці XVII ст., а також складну взаємодію між атмосферною циркуляцією і Гольфстримом у Північній Атлантиці.

Як і при Юстиніановій чумі вісьмома століттями раніше, «Чорній смерті» передували численні катаклізми. Документи і хроніки того часу донесли відомості про посуху і голод у Центральному Китаї, нашестя сарани в провінції Хенань, а потім про урагани і зливи, які вкрили у 1333 р. Ханбалик (нині Пекін). Все це, на думку науковців, призвело до широкомасштабної міграції гризунів ближче до місць проживання людей, а також до їхнього більшого скупчення, що у підсумку стало причиною поширення пандемії.

Клімат Європи став не лише холодним, але й нестійким; періоди підвищеної вологості чергувалися з посухами, скоротився вегетаційний період рослин. Якщо 1300—1309 роки у Європі були теплими і занадто посушливими, то у 1312—1322 рр. погода стала холодною і вологою, зливові дощі з 1314 р. повністю знищували врожай, що спричинило великий голод 1315—1317 рр.. Нестача харчів у Європі відчувалась аж до 1325 р. У 1331 р. по всій Південній і Західній Європі пройшли сильні зливи. У 1333 р. відбулось сильне виверження Етни на Сицилії. У 1342 р. — рясні снігопади взимку і сильні дощі влітку, поля Франції спустошені сильною повінню, а в Німеччині затоплено багато міст. У 1343 р. відзначено постійні дощі й повені. З 1345 р. по всій Європі період особливої вологості, який тривав ще кілька років, постійні неврожаї, нашестя сарани аж до півночі Німеччини та Балтії. В Англії все літо 1347 р. йшов безперервний дощ.

Постійне недоїдання, що призводило до загального ослаблення імунної системи, неминуче сприяло розвитку різних епідемій, у Європі того часу лютували трахома, пелагра і ксерофтальмія. Натуральна віспа, яка прокинулась наприкінці XII ст. після тривалої відсутності, досягла піку поширення незадовго до приходу чуми. У цей період епідемії натуральної віспи охопили Ломбардію, Голландію, Францію і Німеччину. Поширення прокази, яке відбулося у Європі ще з часів перших хрестових походів, набуло настільки катастрофічного розмаху, що церква була вимушена все збільшувати й збільшувати кількість спеціальних притулків, які отримали назву (лепрозорії). Усі ці фактори призвели до загального відчутного зниження імунітету населення, яке невдовзі стало жертвою чуми.

Соціально-економічний фактор Окрім екологічних передумов поширенню чуми сприяла і низка соціально-економічних факторів. До епідемій і голоду додались військові лиха: у Франції вирувала війна, пізніше названа Столітньою. В Італії ворогували між собою ґвельфи і ґібелліни, в Іспанії точилися внутрішні конфлікти і громадянські війни, частина Східної Європи була скорена Золотою Ордою. Бродяжництво, бідність і велику кількість біженців зі зруйнованих війною областей, пересування величезних армій і жваву торгівлю дослідники вважають тими значними факторами, які сприяли швидкому поширенню пандемії. До 1250 р. населення Європи досягло максимуму для тодішнього рівня промислового розвитку, і боротьба за ресурси призвела до величезної різниці між власниками і селянами. Нерівний розподіл багатства між багатими та бідними збільшився. Орендна плата підвищилися, а заробітна плата знизилася. Економічні умови бідних стали настільки тяжкими, що вони призвели до нульового приросту населення ще навіть перед пандемією. Безвихідна бідність населення посилила лиха чуми, тому що бідні з міст не могли тікати у сільську місцевість або сховатися в замку, як це робило дворянство. Бідні жили в переповнених будівлях в антисанітарних умовах і не могли ізолювати заразних хворих.

Необхідною умовою підтримування епідемії є висока щільність населення. У стиснутих зі всіх сторін фортечними мурами містах, за якими під час облоги ховалось також населення передмість, щільність населення була набагато більшою від того мінімуму, який необхідний для підтримування епідемії. Скупчення людей, які були вимушені мешкати в одній кімнаті або, у кращому разі, в одному будинку, при їхній неосвіченості щодо правил профілактики хвороб також було істотним фактором підтримання пандемії.

Що стосується особистої гігієни, за уявленнями того часу дбання про тіло вважали грішним, також існувала загальна думка, що занадто часте миття і пов'язане з ним споглядання власного тіла вводить у спокусу. «Здоровим і особливо молодим за віком слід митися якомога рідше», — попереджував про небезпеку Святий Бенедикт. Свята Агнеса взяла цю пораду настільки близько до серця, що за час свого свідомого життя не милася жодного разу.

Крім того, санітарний стан міст, за теперішніми критеріями, був жахливий. Вузькі вулиці були захаращені сміттям, нечистотами, яке викидали на дороги прямо з будинків. Філіп II Август, король Франції (1180—1223 рр.) одного разу знепритомнів біля розчиненого вікна свого палацу, коли вози, які проїжджали повз, розворушили нечистоти, які покривали поверхню вулиці біля палацу. Коли шар нечистот починав заважати руху, король або місцевий пан наказував його прибрати, чистота підтримувалась кілька днів, після чого все починалось з початку. Помиї виливали з вікон на прориту вздовж вулиці канаву, причому статути деяких міст спеціально зобов'язували господарів тричі попереджувати про це перехожих криком «Стережися!». У ту ж канаву стікала кров з боєнь, і все це потім опинялось у найближчій річці, з якої брали воду для пиття і приготування їжі. Про ступінь захаращеності та бруду, які панували в містах, можна судити вже по тому, що в середньовічному Парижі існували вулиці Лайнішня, Лайнова, вулиця Смердюча Лайном, і просто, без прикрас, вулиця Лайна і поряд з тим вулиця Сечі.(, (хоча перекласти вірно назви вулиць важко)

Без сумніву свою роль зіграла величезна кількість чорних пацюківЗгідно з сучасною класифікацією у зоології назву «щур» використовують для означення іншого роду надряду «Гризуни». Тому правильно для відомих нам чорних та сірих використовувати назву «пацюки».(явно достатня для утворення синантропних вогнищ чуми), а також настільки тісний контакт з ними, що в одному з чумних творів того часу наводиться спеціальний рецепт на випадок, «якщо кому пацюк обличчя вщипне або замочить». Поширенню чорних пацюків сприяли особливості середньовічної архітектури. Оскільки практично до XVIII ст. опорні конструкції для дахів у будинках виготовляли з дерева, а верх горищ — із суміші глини та соломи (саман), то створювалися оптимальні умови для життєдіяльності «хвостатих паразитів». У сільській місцевості в суцільно солом'яних дахах чорні пацюки із задоволенням селилися, тому їх також називали «покрівельними пацюками». Взагалі пацюки відрізняються найвищим ступенем екологічної пластичності, всеїдністю, легким пристосовуванням до різних умов проживання, колосальною плодовитістю. Самиця за рік здатна принести до 4 приплодів по 6—8, але іноді й до 17 пацючків у них. За рік один пацюк з'їдає 7—10 кг продуктів. Гризун здатний з'їсти за один присід їжі у півтора раза більше своєї ваги. Високий рівень обміну речовин дозволяє їм швидко переварювати таку кількість. Живучи поруч з людиною, пацюки харчуються всіма доступними харчовими продуктами, а також відходами, кормами худоби та птиці, часто фекаліями.

Початок пандемії

Друга пандемія чуми почалась, вочевидь, в одному з природних осередків у пустелі Гобі, неподалік від теперішнього монголо-китайського кордону. Тут, через відсутність їжі, зумовлену посухами і посиленням посушливості клімату, бабаки-тарбагани, пискухи та інші представники гризунів і зайцеподібних були вимушені залишити звичайні місця і переміститися ближче до людських помешкань. У скупченнях серед тварин розпочалась епізоотія; ситуація ускладнилась тим, що монголи м'ясо бабака (він мешкає у горах і степах, але відсутній в Гобі) вважають делікатесом, зимове хутро бабака також високо цінують, і тому на цих гризунів вели постійне полювання. У подібних умовах зараження ставало неминучим, і, врешті, маховик епідемії був приведений в дію близько 1320 року. Саме тоді караванники, які пересувались пустельними шляхами, помітили (а це було зафіксовано в літописних китайських джерелах) значний падіж гризунів.

Чуму з собою Великим шовковим шляхом несли війська і торговці. У зв'язку з тим, що шлях через Гобі йшов на Схід, спершу чума завдала удару по Китаю, де у 1331 р., згідно з китайськими джерелами, особливо постраждала провінція Хебей, у якій від неї померло до 90 % її мешканців. Ясніші документальні підтвердження датують також 1330 р., коли у хроніках вже починають згадувати про якусь «морову пошесть». Кристофер Етвуд вважає першим проявом чуми серію епідемій, що охопили Хенань починаючи з 1313 р., а пізніше спалах 1331 р. забрав до 90 % населення.

Вважають, що саме про Монголію розповів арабський історик Аль-Макризі, коли згадував про морову пошесть, «яка лютувала у шести місяцях кінного шляху з Тебриза… і триста племен згинуло без зрозумілої причини у своїх зимових і літніх таборах… і шістнадцять представників ханського роду померло разом з Великим Ханом і шістьма його дітьми. Так Китай зовсім знелюднів, в той час як Індія постраждала значно менше».