Паан (з , освітлений лист, однорідний з англійським папороттю) — препарат, що поєднує лист бетелю з горіхом ареки. Паан дуже часто вживають у Південній Азії (Індійський субконтинент), Південно-Східній Азії та Східній Азії (переважно Тайвань). Його жують через стимулюючу дію. Після пережовування паан або випльовують, або ковтають. Він має багато варіацій, які відрізняються домішками.

Магів паан вирощують в Гая, Аурангабад і Наландах — районів центральної Біхарі. Він є кращим вибором бетеля, бо солодший, не волокнистий, м'який і смачніший.

Походження та поширення жування бетелю походить від епохи неоліту епохи австронезійських народів. Він був поширений в Індо-Тихому океані у доісторичні часи і досягнув Ближньої Океанії від 3400 до 3000 до н. е.; Південна Індія та Шрі-Ланка на 3500 до н. е.; Материкова Південно-Східна Азія на 3000-2500 до н. е.; Північна Індія на 1500 р. до н.е.; Мадагаскару на 600 до н. е. З Індії він поширився на захід до Персії та Середземного моря.

Паан також споживається в багатьох інших азійських країнах та в інших місцях світу, азійськими емігрантами, з тютюном або без нього. Вживання паану з тютюном може викликати звикання та стимулювання із несприятливим впливом на здоров'я.

Історія

Поширення жування бетеля найсильніше пов'язане з австронезійськими народами. Жувальний бетель — це поєднання горіха ареки (Areca catechu) і листа бетеля (Пайпер бетле). Обидві рослини є вихідцями з регіону між островом Південно-Східна Азія та Австралазією. Вважається, що Areca catechu є вихідцем з Філіппін, де він має найбільшу кількість близьких ендемічних видів. Але коли його поєднали з Пайпер бетле — невідомо, оскільки горіх ареки можна жувати лише за його наркотичні властивості. На сході Індонезії листя дикого кадуцибрактею Piper використовують замість листя бетеля.

Найдавніші докази жування бетеля — з Філіппін. Про це свідчать з кількох осіб, знайдених у могильній ямі на місці печери Дуйонг на острові Палаван, приблизно 4630 ± 250 до н. е. Зубний ряд скелетів забарвлений, типово для жувальних бетелів. Місце поховання в Бохолі, датовані першим тисячоліттям н. е., Також демонструють характерні червонуваті плями, характерні для жування бетеля. Вважається, що Бетель жувальний спочатку розроблений десь на Філіппінах незабаром після початку австронезійської експансії (~ 5000 до н. е.). З Філіппін він поширився назад на Тайвань, а далі на решту Австронезії.

Батель жувальний досягнув Мікронезії приблизно від 3 500 до 3000 до н. е. Раніше він також був присутній у культурі Лапіта, базуючись на археологічних залишках Муссау, датованих приблизно від 3600 до 2500 років до н. е. Але вона не дійшла до Полінезії далі на схід. Вважається, що він зупинився на Соломонових островах. Це сталося через заміну жування бетеля традицією пити каву, приготованої із спорідненого метистикуму Пайпер. В VII столітті воно було поширене в Східну Африку через австронезійське поселення Мадагаскар і Коморські острови.

Практика жування поширилася на культури, з якими австронезійці мали історичний контакт. Вона досягла культури Донг Сон через австронезійську культуру Са Хун у В'єтнамі приблизно на 3000-2500 до н. е. завдяки торговим контактам з Борнео. Тому що саме з цього періоду в материковій частині Південно-Східної Азії починають з'являтися скелети з характерними червоними плямами. До Південного Китаю та Хайнаня воно дійшло приблизно одночасно. У Камбоджі найдавніші дані про жування бетельських горіхів становлять приблизно від 2400 до 2200 до н. е. На Таїланд він поширився 1500 до н. е.

На Індійському субконтиненті жування бетелю було запроваджено завдяки контактам австронезійських торговців із Яви ,Суматри та Малайського півострова з дравідійськими носіями Шрі-Ланки та південної Індії приблизно в 3500 до н. е. Однозначні літературні згадки про бетель починають з'являтися лише після ведичного періоду, у таких творах, як Діпаванса (близько 3 століття н. Е.) Та Махаванса (близько 5 століття). До Північної Індії та Кашміру жування бетелем дійшло лише після 500 р. н. е. Завдяки торгівлі з мовно -кхмерськими народами в Бенгальській затоці. Звідти він прямував Шовковим шляхом до Персії та в Середземне море.

Китайські записи, зокрема Ліньї Джі Дунфан Шо, пов'язують вирощування пальм ареки з першими поселенцями австронезійських держав Чампа на півдні В'єтнаму приблизно від 2100 до 1900 до н. е. Це підтверджується Нанфанг Цао Му Чжуан Джі Ханом (близько 304 р. н. е.), який також описує її значення в культурі Чампа. Він описує як традиційно господарі Чаму пропонують його гостям. Бетель жувальний проник в Китай через торгівлю з Чампа, запозичивши протомалайсько-хамічну назву * pinaŋ. «Горіх ареки» з того часу китайці стали називанти бен бенг що означає «почесний гість» та відображає традиції хаміків. Те саме для альтернативного терміна bin men yao jian, що буквально означає «гість [біля дверей] лікувальне солодощі».

Культура Протягом тисячоліть від Індії до Тихого океану жування суміші горіха ареки та листя бетеля стало історичною традицією, чи ритуалом. Ібн Баттута — арабський мандрівник, описує цю практику в своїх творах так: "Бетель — це дерево, яке культивується так само, як виноградна лоза... Бетель не має плодів і вирощується лише заради його листя… Спосіб його використання полягає в тому, що перед вживанням в їжу береться горіх ареки; це схоже на мускатний горіх, але розпадається до тих пір, поки не перетвориться на дрібні гранули, а один поміщає їх у рот і жує. Потім він бере листя бетеля, накладає на них трохи крейди і намащує їх разом із бетелем".

В Індії, М'янмі, Камбоджі, на Соломонових островах, Таїланді, Філіппінах, Лаосі В'єтнамі та багатьох країнах Азії та Океану жування паану є важливою та популярною культурною діяльністю

У містах жування паану вважається неприємністю, бо деякі жувальники випльовують паан в громадських місцях. Червона пляма, що утворюється при поєднанні інгредієнтів при жуванні, робить барвисту пляму на землі. Це виглядає неприємно хоча багато хто розглядає це як невід'ємну частину індійської культури. Це також характерно для деяких країн Перської затоки, таких як ОАЕ та Катар, де проживає багато індіанців. Нещодавно уряд Дубаю заборонив ввезення та продаж паану.

Жування листа бетеля, згідно з традиційною аюрведичною медициною, є засобом проти неприємного запаху з рота (халітоз). Але це може призвести до раку порожнини рота.

Індія

У Південній Індії та прилеглих регіонах э традиція дарувати гостям (як чоловікам, так і жінкам) два листя бетелю, горіх ареки (шматки або цілий) та кокосовий горіх. Одруженій жінці, яка відвідує будинок, дарують два листочки Бетель, горіх ареки та кокосовий горіх або фрукти разом із ниткою квіток із різьбленням. Це називається тамболамом.

Лист бетелю, з якого виготовляють паан, виробляють у різних частинах Індії. Західна Бенгалія, Біхар, Ассам, Андхра-Прадеш, Уттар-Прадеш також виробляють лист бетелю. У Західній Бенгалії виробляють два типи листя бетеля: «Bangla Pata (Country Leaf)» та Mitha Pata (Sweet Leaf) ". Пату з бангла виробляють переважно в районі Дінаджпур, Мальда, Джалпайгурі та Надія. Mitha пат проводиться в таких місцях, як Midnapur і Південь 24 Парганас. 

Паанвалк — кваліфікований виробник паану в Північній Індії. В інших частинах панвала ще називають панварі або панваді.

У Північній Індії існує традиція жувати паан після Діджапалі пуджі для благословення.

В індійському штаті Махараштра культуру паану критикують через проблеми чистоти. Проблему створюють люди, які плюють у громадських місцях. Один з видатних художників маратхі П. Л. Дешпанде написав комічну історію на тему паанвала (постачальник паану) і виконав телевізійну сесію читання про Доордаршан у 1980-х роках у своєму унікальному стилі.

Через падіння попиту паан втрачає привабливість для фермерів. Споживачі вважають за краще жувати тютюнові склади, такі як гутка, а не паан. Сади бетелів стали менш прибутковими через більші витрати, дефіцит води та непередбачувану погоду.

За даними StraitsResearch, до 2026 року очікується, що ринок пан-масала в Індії досягне 10 365 мільйонів доларів США. Ринок пан-масала в Індії обумовлений значним переходом споживачів з тютюнових виробів на пан-масалу, агресивною рекламою та зручною тарою, а також скасуванням заборони на використання продуктів із пан-масали з боку штату Махараштра.

Ассам В Ассамі, Індія, паан традиційно пропонують як знак поваги та сприятливого початку. Паан-тамул (листя бетелю та сирий горіх ареки) можна запропонувати гостям після чаю або їжі. Подають його в латунній тарілці з підставками, що називається бота. Горіх ареки також виступає символом родючості в релігійних та шлюбних церемоніях. Виявляючи повагу до старших або просячи пробачення, люди, особливо молодята, кладуть пару паан-тамул на хорай.

Гостей запрошують на весілля, запропонувавши кілька горішків ареки з листям бетеля. Під час Bihu, що husori гравцям пропонують Areca горіхи і листя бетеля в той час як запитують їх благословення.

Паан-тамул пропонується гостям після закінчення кожного застілля, щоб освіжити дихання.

Індонезія та Малайзія Традиція Менгінанг або жування бетель-горіха широко поширена серед етнічних груп Індонезії, особливо серед яванців, балійців та малайців ; датується понад 3000 роками. Записи мандрівників з Китаю свідчать, що бетель та арека споживались з II століття до н. е.

На малайському архіпелазі жування менгінангу або бетеля горіха стало шанованою діяльністю у місцевій традиції, як проведений жест вшанування гостей. Набір виготовляється з дерев'яного лакового посуду, латуні або срібних виробів; і складається з:

комболу (контейнери),

bekas sirih (контейнер для листів),

kacip (прес-ніж для різання горіха ареки),

gobek (невеликий товкач та ступка),

ketur (контейнер для коси).

Сіріх Пінанг став символом малайської культури. Малайська усна традиція має такі фрази, як "Бетель відкриває двері до дому " або «Бетель відкриває двері до серця». Менгінанг використовується в офіційних випадках: шлюби, народження, смерть та зцілення.

Філіппіни Паан був частиною культури корінних народів на Філіппінах. Його часто і просто називають ngangà, що буквально означає «жувати / гризти». У наш час він найпопулярніший серед жителів Кордильєр, серед філіппінців Лумада та Мусульмани з Мінданао, а також серед мешканців низинних барріо в інших місцях Філіппін.

М'янма

Кван-я (ကွမ်းယာ [kóːn.jà]) — це слово для paan у М'янмі, колишній Бірмі. Тут для жування використовують лист виноградної лози бетеля (Piper betel), горіх ареки (від Areca catechu), гашене вапно (гідроксид кальцію) та деякі аромати. Багато жувальників бетеля також використовують тютюн.

Жування бетелем має давню традицію в Бірмі. Воно практикувалося ще до початку записаної історії. Його любили як чоловіки так і жінки до 1960 — х років. Кожен будинок мав звичай мати спеціальний Лаковані ящик для Paan кун-це (ကွမ်းအစ်). Він пропонувався будь-якому відвідувачу разом із cheroots, щоб палити та пити зелений чай. Листя зберігаються внизу коробочки з верхнім піддоном для невеликих консервних форм, сріблом у забезпечених будинках з різноманітними іншими інгредієнтами, такими як горіхи бетеля, гашене вапно, різак, насіння анісу та горіхоріз.

Солодка форма (ачо) популярна серед молодих, але дорослі, як правило, віддають перевагу їй з кардамоном, гвоздикою та тютюном. Тому плювальників дуже багато, а таблички з написом «Ніякого плекання паан» є звичними явищами як і безладні червоні сліди на підлозі та стінах. Багато людей демонструють забруднені бетелем зуби за звичкою. Курці, які хочуть відмовитись від цієї звички використовують бетіль-горіх, щоб відучити тютюн.