Е́льфи (однина: чол. ельф, жін. е́льфа) — істоти в міфології германців, а пізніше персонажі фентезі. Ельфи з'являються зокрема у північногерманській міфології, згадуючись в ісландській Старшій Едді та Молодшій Едді.
У середньовічних германомовних культурах ельфів вважали істотами з магічними силами та надприродною красою, неоднозначними щодо звичайних людей і здатними як допомагати, так і заважати їм.Для обговорення попередньої формулювання цього речення див. . Вірування значно змінювалися з часом і простором і процвітали як у дохристиянській, так і в християнській культурах. Слово «ельф» зустрічається в усіх германських мовах. Спочатку воно, здається, означало «біла істота». Однак реконструкція ранньої концепції значною мірою залежить від текстів, написаних християнами давньоанглійською та середньовічною англійською, середньовічною німецькою та давньоскандинавською мовами. У них ельфи по-різному асоціюються з богами скандинавської міфології, з тим, що спричиняють хвороби, з магією, а також з красою та спокусою.
Після середньовіччя слово «ельф» стало менш поширеним у германських мовах, поступившись таким термінам, як Zwerg («карлик») у німецькій мові та huldra («прихована істота») у північногерманських мовах, а також запозиченим словам, таким як fairy (запозичене з французької). Проте віра в ельфів зберігалася і на початку сучасного періоду, особливо в Шотландії та Скандинавії, де ельфів вважали магічно могутніми людьми, які жили, зазвичай невидимо, поряд з людськими спільнотами. Їх продовжували асоціювати з тим, що вони спричиняли хвороби та сексуальні загрози. Наприклад, кілька ранньосучасних балад на Британських островах та у Скандинавії, що походять із середньовіччя, описують ельфів, які намагаються спокусити або викрасти людських персонажів.
Серед англійців ельфи зберегли образ, ближчий до первісного, в якому можуть бути й прихильними до людей. За романтизму ельфи злилися з феями, стали більш піднесеними і до сучасності їхній образ трансформувався під впливом міфів про плем'я Туата Де Дананн.
Зі сучасною урбанізацією та індустріалізацією віра в ельфів швидко зменшилася, хоча Ісландія має певні підстави вважати, що її вірування збереглися. Ельфи почали займати чільне місце в літературі та мистецтві освічених еліт, починаючи з раннього модерного періоду. Ці літературні ельфи уявлялися як крихітні, грайливі істоти, а «Сон літньої ночі» Вільяма Шекспіра став ключовим розвитком цієї ідеї. У XVIII столітті німецькі письменники-романтики перебували під впливом цього уявлення про ельфа та повторно імпортували англійське слово elf у німецьку мову. З романтичного уявлення виникли ельфи сучасної популярної культури. Різдвяні ельфи — це відносно недавнє творіння, популяризоване наприкінці ХІХ століття у Сполучених Штатах. Ельфи увійшли до жанру високого фентезі ХХ століття після творів Дж. Р. Р. Толкіна; вони знову популяризували ідею ельфів як істот людського розміру та людиноподібних. Ельфи залишаються важливою рисою фентезійних медіа й сьогодні.
Етимологія
Слово «ельф» походить із давньоанглійської мови. Слова, поширені в різних регіонах, такі як elf (Мерсія, Кентіш), ælf (Нортумбрія), ylfe (у західних саксів) означали цілий ряд духів: спрайтів, фей, гоблінів, інкубів, або й духів узагалі. Ці слова походять з протогерманського *albiz, як і старосаксонське alf, давньоскандинавське alfr. Імовірно, утворене від праінодєвропейського *albho — «білий». В германських народів похідні від нього слова позначали істот — злісних карликів. Звідси також давнє англійське ælfadl — «кошмар», ælfsogoða — «гикавка», спричинення якої приписували недоброзичливим духам.
За середньовіччя ельфами починають називатися деякі види фей. З 1550-х англійське elf починає вживатися в переносному значенні «пустотливий, шкодливий». Назва цих істот стала складовою низки англійських імен і прізвищ: Елфред/Альфред (Ælfræd/Alfred, «вказаний ельфами», Елвін (Ælfwine/Alvin, «друг ельфів», Елфрік/Елдрідж (Ælfric/Eldridge «правитель ельфів»), Ельфледа (Ælfflæd «ельфійської краси»). Включення назви ельфів до імен людей засвідчує, що ельфи не вважалися в англійців цілком злими істотами, а радше прихильними до людей, принаймні за певних умов. Ельфи зазвичай ототожнюються з альвами — духами зі скандинавської міфології, яким притаманний більш людський вигляд і спосіб життя, ніж іншим духам.
У давньоанглійській мові elf чи ælf — чоловічого роду, істоти жіночого роду називалися *elfen. Обидві форми проіснували в середньоанглійській мові. У коментарях до античних творів зустрічалася жіноча форма aelfinni, як перекладали назви німф, наяд, дріад та зрідка муз. Для точнішої передачі значення вживалися конструкції з зазначенням місця проживання: «морські ельфи», «лісові ельфи» тощо.
Зовсім іншу етимологію, яка робить слово «ельф» спорідненим з Ṛbhus, напівбожественними майстрами в індійській міфології, запропонував Адальберт Кун у 1855 році.; . У цьому випадку * ɑlβi-z означало б «вмілий, винахідливий, кмітливий» і могло б бути спорідненим з латинським словом labor у значенні «творча праця». Хоча ця етимологія часто згадується, вона не є широко прийнятою.
У власних іменах У середньовічних германських мовах слово «ельф» було одним із іменників, що використовувалися в особистих іменах, майже завжди як перший елемент. На ці імена могли вплинути кельтські імена, що починаються на Albio-, такі як Albiorix.
Особисті імена є єдиним свідченням існування слова «ельф» у готській мові, яке, мабуть, мало містити слово * (множина *). Найвідоміше ім'я такого типу — Альбойн. Давньоанглійські імена на ельфійській мові включають когнат імені Альбойн Ælfwine (буквально «друг ельфа», м. ж.), Ælfric («могутній ельфій», м. ж.), Ælfweard («охоронець ельфа», м. ж.) та Ælfwaru («турбота про ельфа», ж. ж.). Поширеним збереженим серед них у сучасній англійській мові є Альфред (давньоанглійське Ælfrēd, «порада ельфа»). Також збереглися англійське прізвище Елгар (Ælfgar, «спис ельфа») та ім'я Святого Альфега (Ælfhēah, «високий ельф»). Німецькими прикладами є Альберіх, Альфарт та Альфер (батько Вальтера Аквітанського), а ісландськими прикладами є Álfhildur. Ці імена свідчать про те, що ельфів позитивно сприймали в ранній германській культурі. З багатьох слів для позначення надприродних істот у германських мовах єдиними, що регулярно використовуються в особистих іменах, є слово «ельф» та слова, що позначають язичницьких богів, що свідчить про те, що ельфів вважали подібними до богів.
У пізнішій староісландській мові («ельф») та особисте ім'я, яке в загальногерманській мові було * ; за збігом обставин обидва стали .
Ельфи згадуються в деяких топонімах; однак важко точно сказати скільки саме, оскільки інші слова, включаючи особисті імена, можуть виглядати схожими на elf, наприклад, al- (від eald), що означає «старий». Найчіткіші прояви ельфів в англійських прикладах — це Elveden («ельфійський пагорб», Саффолк) та Elvendon («ельфійська долина», Оксфордшир);Ann Cole, 'Two Chiltern Place-names Reconsidered: Elvendon and Misbourne', Journal of the English Place-name Society, 50 (2018), 65-74 (p. 67). іншими прикладами можуть бути Eldon Hill («Ельфійський пагорб», Дербішир); та Alden Valley («ельфійська долина», Ланкашир). У цих назвах ельфи досить послідовно асоціюються з лісами та долинами.
Походження образу
Нижчі язичницькі божества В германців-язичників ельфи були нижчими божествами, але відомості про їхнє місце в ієрархії божеств краще збереглися в скандинавів. Їхні альви чи альфари поділяються в «Едді» на більш людиноподібних світлих альвів, підданих бога Фрейра, і темних, які виглядають карликами та живуть під землею.
Люди з синдромом Вільямса Гіпотеза Говарда Ленгофа з Каліфорнійського університету припускає, що на формування образу ельфів вплинули вигляд і здібності людей з синдромом Вільямса — генетичним відхиленням, що виникає при втраті двадцяти певних генів у сьомій хромосомі. Вперше цей синдром був задокументований в 1961 році в Новій Зеландії, і за статистикою припадає на одного з 20 тисяч новонароджених. Люди з таким відхиленням мають проблеми з серцево-судинною системою і слабко розвинене наочно-образне мислення, вирізняються невисоким зростом, дитячим виразом обличчя з широким лобом, пласким переніссям, обвислими щоками, маленьким підборіддям. В той же час доброзичливі та прихильні до навколишніх людей, є хорошими музикантами й оповідачами, мають незвичайно чистий голос.
У середньовічних текстах Вигляд ельфів різний: уявлялося, що вони можуть бути невидимі або подібні на фейрі — наче люди маленького зросту. Ельфи-карлики притаманні британському фольклору, в скандинавських народів вони більше нагадують звичайних людей. Деякі дослідники вважають, що у міфології германців ельфи, боги та люди належали до одного світу, що протиставлявся світові чудовиськ. Імовірно, первісно ельфи були нижчими божествами та, як характерно для давнього язичництва, могли виступати і прихильними до людей, і шкодити їм. Аналогічні істоти, відомі під різними назвами, наявні в віруваннях на всіх територіях, які в різний час населяли германці, зокрема тевтони.
Їхній образ змінюється на карликів-шкідників тільки з приходом християнства. Надалі ельфи почали сприйматися як різновид демонів — палих янголів. Утім, процес демонізації ельфів відбувався доволі довго. Примітна деталь, що первісно ельфи уявлялися виключно як істоти чоловічої статі, а ельфи-жінки з'являються тільки в добу Високого середньовіччя.
Ельфам приписувалася здатність насилати хвороби на людей та худобу, що описувалося як у повір'ях, так і британських середньовічних медичних текстах. З XIV ст. відомі англійські перекази про невидимі «ельфійські стріли», котрими ельфи стріляють у людей, спричиняючи раптовий біль або внутрішні кровотечі. Вважалося, що аби вберегтися від «ельфійських стріл», людина повинна сама носити щось схоже на наконечник стріли, часто оберегами слугувало листя.
З XV ст. поширилися вірування, що ельфи викрадають малих дітей, замінюючи їх власними — негарними та зажерливими, заплутують гриви коней. Вірування в шкідництво ельфів імовірно виникло через змішання образу ельфів з образом альпів — перевертнів із германського фольклору. Альпам приписувалися душіння людей уві сні, сексуальні домагання, викрадення молока в худоби. Поширений атрибут альпів — шапка-невидимка, з якою потім традиційно зображали ельфів. З іншого боку, ельфи могли поставати не злими самі по собі, а мстивими, жорстоко шкодячи за образу. В Данії вважалося, що ельфи можуть заманити людину своєю музикою та причарувати, змусивши танцювати до смерті. Подібні вірування були в норвежців, що всяка людина, котра почує спів ельфа чи його музику, не зможе протистояти бажанню танцювати, що ріднить ельфів із феями.
В Англії побутували вірування, що ельфи бувають домашні й дикі. Домашні оберігають господарство, живуть в людських помешканнях; дикі ж населяють поля, ліси, гори, печери. В Норвегії та Ісландії також вважалося, що ельфи населяють кургани. З XIX ст. уявлення про ельфів та фей зливаються, і їхні назви часто вживаються як синоніми. З ельфами часом асоціюються духи природи з вірувань інших народів, а не лише германських.
Середньовічні англомовні джерела
Як причини захворювань Найдавніші збережені рукописи, що згадують ельфів будь-якою германською мовою, походять з англосаксонської Англії. Тому середньовічні англійські свідчення викликали досить широкі дослідження та дискусії. У давньоанглійській мові ельфи найчастіше згадуються в медичних текстах, які свідчать про віру в те, що ельфи можуть вражати людей і худобу хворобами: очевидно, здебільшого гострими внутрішніми болями та психічними розладами. Найвідомішим з медичних текстів є метричний оберіг Wið færstice («проти колючого болю») зі збірки десятого століття Lacnunga, але більшість підтверджень знаходяться в «Leechbook» та «Leechbook III» Болда десятого століття. Ця традиція продовжується і в пізніших англомовних традиціях: ельфи продовжують з'являтися в середньоанглійських медичних текстах.; ; .