Іноземне військове вторгнення на півночі Росії (відома також як Північна «російська» кампанія) — частина іноземного вторгнення в Росію після Жовтневого перевороту. Нападники виступили союзниками Білої армії. Північна кампанія інтервентів почалася в 1918 році, в останні місяці Першої світової війни, і закінчилася з повною евакуацією військ інтервентів у вересні 1919 року. Білі війська, які відмовилися втікати разом з нападниками, продовжували боротьбу на півночі до початку 1920 року. У порівнянні з іншими фронтами Громадянської війни в Росії, Північний фронт мав відносно невелике значення через малу кількість військ в ньому (бл. 10 тис. проти 100—200 тис. На Південному і Східному фронтах). Союзне командування поводилося пасивно, лише утримуючи спочатку зайняті райони, не маючи наміру вступати в боротьбу з Червоною армією і лише «обороняючись» від неї. Присутність іноземців використали більшовики в пропагандистських цілях: існує думка, що сама присутність на російській території іноземних військ принесла Білій армії більше шкоди, оскільки лише дискредитувало антирадянський уряд серед народу і давало більшовицьким агітаторам можливість представляти білих як «ставлеників світової буржуазії», які торгують національними інтересами та природними багатствами, а власну боротьбу — «патріотичною та справедливою»Кирмель Н. С. Белогвардейские спецслужбы в Гражданской войне. 1918—1922 гг. Монография — М.: Кучково поле, 2008. — 512 с. ISBN 978-5-9950-0020-4, С. 50.
Причини кампанії
У березні 1917 року в ході Першої світової війни відбулися деякі зміни. Після зречення Миколи II та формування Тимчасового уряду президент США оголосив війну Німецької імперії (а пізніше й Австро-Угорщині). Також США почали надавати економічну і технічну підтримку Тимчасовому уряду Росії. Починаючи з літа, військове спорядження, яке союзники продовжували доставляти через Архангельськ і Мурманськ, почало накопичуватися на складах цих портів.
У жовтні 1917 року владу в Росії захопили більшовики, які на початку березня 1918 року підписали сепаратний мирний договір з Німеччиною. Це дозволило Німеччині перекинути частину сил на Західний фронт. У квітні 1918 року Німеччина висадила десант в Фінляндії, і з'явилася загроза, що німці захоплять залізничну лінію Санкт-Петербург — Мурманськ і стратегічно важливі порти і .
За цих обставин британський й французький уряди вирішили провести вторгнення на півночі Росії. За допомогою нападу планувалося досягти наступних цілей: не дати більшовикам або німцям захопити спорядження Антанти в Архангельську; підтримати Чехословацький корпус, який був розосереджений уздовж Транссибірської магістралі;
Не маючи можливості надіслати велику армію, Велика Британія і Франція попросили про допомогу президента США Вудро Вільсона. У липні 1918 року Вільсон дав згоду на участь в інтервенції обмеженого контингенту США. Американські солдати входили до складу Американського експедиційного корпусу в Північній Росії (), відомого також як «Експедиція полярних ведмедів» ().
Міжнародний контингент
Всі сили інтервентів на півночі знаходилися під британським командуванням, очолюваним спочатку генералом , а потім генералом Айронсайдом.
Британський 6-й батальйон морської піхоти був зібраний з різних частин Британської морської піхоти: роти артилерії та трьох рот, що розташувалися в портах біля військових складів. Далеко не всі з офіцерів мали досвід сухопутної війни. Їхня головна мета полягала лише в тому, щоб зупинитися у Фленсбурзі та проконтролювали хід референдуму про належність Шлезвіг-Гольштейну. Багатьом морякам було менше ніж 19 років. Інші були лише недавно звільнені з німецького полону. Однак, через порушення британських законів, Шостий батальйон був відправлений до Мурманська для надання допомоги британським військам, які вже там перебували.
Увесь контингент включав: Британську флотилію з двадцяти кораблів, включаючи два авіаносці; Близько 5000 солдатів армії СШАRobert L. Willett, «Russian Sideshow» (Washington, D.C., Brassey's Inc., 2003), page 267.; 14 батальйонів країн Британської співдружності (Канадська бригада та австралійська піхота); 2000 французів (колоністи й інженери); 1000 британсько-сербських і польських стрільців, які повинні були надати допомогу військам адмірала Колчака і з'єднатися з союзниками в Сибіру (Чехословацький легіон біля Котласу); Британська авіація, в тому числі літаки Fairey Campania, гідролітаки Sopwith Baby та один винищувач Sopwith Camel.www.rafmuseum.org
Міжнародному контингенту протистояли 6-та армія (до 11.09.1918 — війська Північно-Східного ділянки загонів завіси) і частина сил 7-ї армії (на Карельському перешийку і в Міжозерному районі), у вересні 1918 — лютому 1919 входили до складу Північного фронту.
Північний фронт Ключовими пунктами на півночі Росії були порт Мурманськ, що не замерзає, заснований лише на два роки раніше, і велике портове місто Архангельськ, в якому, за відомостями Антанти, зберігалася основна частина поставленого озброєння. Надалі передбачалося завербувати достатню кількість антибільшовицьких сил, щоб розвинути наступ на південь і з'єднатися там з чехословацьким легіоном.
Мурманськ
Інтервенція почалася як союз між більшовиками (місцевою Радою) і країнами Антанти для захисту від білофінів і німецьких військ. 1 березня 1918 року Мурманська рада (виконавець обов'язків голови — Олексій Юр'єв) інформувала Раду народних комісарів про отримані пропозиції британського контрадмірала Томаса Кемпа (). Пропозиція зводилася до захисту Мурманської залізниці силами британських військ від німецьких військ і (або) білофінів. Лев Троцький, який був народним комісаром у закордонних справах без рішення ЦК відповів, що таку пропозицію слід прийняти.
Юр'єв уклав 2 березня 1918 року «словесну угоду» (дослівно запротокольоване) такого змісту: «1. Вища влада в межах Мурманського району належить Мурманській Раді депутатів. 2. Вище командування всіма збройними силами району належить раддепу Мурманської військової ради з 3 осіб — одного за призначенням Радянської влади та по одному від британців і французів. 3. Англійці та французи не втручаються у внутрішнє управління районом: про всі рішення раддепу, що мають загальне значення, вони довідуються раддепом в тих формах, які за обставинами справи будуть визнані потрібними. § 4. Союзники беруть на себе турботу про постачання краю необхідним продвольством» (Документи зовнішньої політики СРСР. Т. 1. М., 1957, с. 221).
6 березня 1918 в Мурманську два загони британських морських піхотинців (176 осіб) з двома гарматами висадилися з британського лінійного корабля У перший же день інтервенції в'язниці переповнюються. Заарештовані піддаються тортурам і знущанням та розстрілюються польовими судами. В результаті інтервенти та білогвардійці будують спеціальні каторжні табори спочатку в , а потім в . На наступний день на Мурманському рейді з'явився британський крейсер 18 березня — французький крейсер «Адмірал Про», а 27 травня — американський крейсер «». 15-16 березня 1918 року в Лондоні відбулася військова конференція Антанти, на якій обговорювалося питання про інтервенцію. За умов німецького наступу на західному фронті було вирішено не відправляти в Росію великих сил. У червні в Мурманську висадилося ще 1,5 тисячі британських і 100 американських солдатів.
Мурманський порт і Мурманська залізниця були побудовані в 1916 для постачання Росії військовим спорядженням і матеріалами з країн Антанти, тобто з Британії та Франції. До моменту виходу Росії з війни з Німеччиною в портах Мурманська та Архангельська скупчилися мільйони тонн військових вантажів, і Антанта була стурбована можливістю їх захоплення німцями за допомогою фінів. В цей час у Фінляндії, яка стала незалежною, йшла громадянська війна між білими та червоними фінами, і для допомоги білим фінам там висаджувалися німецькі війська.
Білі фіни стали першою перевіркою британського десанту. В середині березня 1918 до Мурманської залізниці вийшов загін червоних фінів, витіснений білими фінами з Фінляндії. Командир червонофінського загону попросив допомоги мурманських більшовиків, а Мурманська Рада звернулася за допомогою до десанту Антанти. Тоді й був «обладнаний бліндажований поїзд», згаданий в БСЕ. Він мав кілька платформ з брустверами з мішків з піском, озброєних чотирма трифунтовими (47 мм) гарматами, знятими з британського корабля «Кокрейн». Розрахунки гармат склали французькі артилеристи (вони аж ніяк не були висаджені разом з десантом, а, навпаки, поверталися до Франції, завершивши місію радників в Румунії, що вийшла з війни з Німеччиною та Австро-Угорщиною), на платформах «бронепоїзда» розмістилася також рота британських морських піхотинців. Склад проїхав до Кандалакші, але не зустрів білих фінів, які пішли назад до Фінляндії.
Після цього рейду проти білих фінів десант Антанти ніяких дій не робив, виконуючи основну задачу — охорону військових вантажів в Мурманськом порту. А 2 травня 1918 «Кокрейн» отримав наказ взяти на борт 40 британських морських піхотинців, 20 червоногвардійців, 20 червоних матросів і попрямувати в Печенгу. Річ у тім, що Мурманська Рада отримала інформацію про можливе використання Печензької затоки як бази для підводних човнів Німеччини. 3 травня 1918 року в Печензі висадилися червоногвардійці, червоні матроси та британські морські піхотинці. Вони вступили в бої проти білих фінів. Фіни чинили впертий опір, змусивши британців 6 травня надіслати підкріплення — 35 морських піхотинців з 5 кулеметами та однієї 12-фунтовою (76 мм) гарматою. 12 травня 150 білих фінів спробували взяти Печенгу штурмом, але були відбиті та покинули цей район.
З кінця березня в Карелію також вдерлися загони фінів чисельністю близько 2,5 тис. осіб, основними цілями яких були міста Кем та Кандалакша. Місцеве населення активно підтримувало їх. Червоноармійці в Карелії мали лише невеликі загони в 10-15 осіб на станціях залізниці та близько 150 осіб на станції Кем. Дати серйозний опір білофінам вони не могли, але при відступі їм вдавалося спалювати мости та заважати просуванню сухопутних сил противника. В цілому бойові дії мали партизанський характер. У травні РНК направла для охорони Мурманської залізниці загони санкт-петербурзьких робітників. Надзвичайним комісаром Біломорсько-Мурманського краю призначили . Вжиті за його ініціативою переговори з представниками Антанти та Фінляндії про врегулювання спірних питань закінчилися без результатів. Більш того, 2 липня 1918 року війська Антанти під командуванням генералів Куля і Мейнарда перейшли в наступ. Кемська повітова Рада була розігнана, а її керівники розстріляні. Червоногвардійські загони залізничної охорони відійшли під командуванням В. П. Солуніна за річку Онда. Протягом місяця були зайняті Соловецькі острови, висаджений десант в Бєломорську та Онезі. У серпні влада на місцях перейшла до органів . Особливим комісаром з управління Олександрівським і повітами у вересні був призначений .
Архангельськ
2 серпня 1918 року за допомогою ескадри з 17 військових кораблів відбулася висадка 9-тисячному загону Антанти в Архангельську, де до того моменту радянська влада вже була повалена в ході перевороту, організованого капітаном першого рангу — . Однак військових припасів війська Антанти там не знайшли, велика їх частина була завчасно вивезена вгору по Північній Двіні. Поки сили РСЧА були дезорганізовані та не мали спорядження на півночі, американські й британські війська почали поступове просування вглиб Архангельської губернії. Однак, транспортні можливості на півночі Росії були вкрай обмежені, фактично наступ міг йти тільки по великих річках, в першу чергу по Північній Двіні та по тісній дорозі на Вологду. У підсумку зони контролю виявилися виключно витягнутими, захищати фланги ставало все складніше.