Семипо́лки — село в Україні, в Калитянській селищній громаді Броварського району Київської області. Населення становить 3050 осіб (Станом на 01.01.2019 року в разом з військовим містечком — 4393 чол.). Відстань до райцентру автошляхом (з яким збігається , ) становить близько 26 км.
До складу с. Семиполки входить також військове містечко об'єднаного польового вузла зв'язку ГШ ЗСУ (А0415).
У Семиполках бере свій початок мала річка Пилявка. Село розташоване на кордоні із Козелецьким районом Чернігівської області.
Загальна площа землі в адмінмежах колишньої Семиполківської сільської ради — 8162,6 га.
Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СРСР 1932—1933..
Історія
Розташовані на древній Дуковій дорозі з Чернігова на Київ. За переказом, його жителі 1240 року вчинили опір татаро-монголам і були знищені ними.
Легенди та перекази про історію села Історія села Семиполки типова для сіл Київщини. Вона має і легендарну основу часів Київської держави — Русь, та Великої Орди (Великого Війська Чингісхана та його нащадків), потім Великого князівства Литовського та Руського, перші джерельні факти про люстрації цього села за часів «Rzeczipospolitej» (шляхетської республіки «Спільна Справа»), і традиційну козацьку героїку часів Українського Гетьманату, і розбудову цього села колишньою козацькою старшиною, яка домоглась дворянства та покріпачила частину своїх земляків за часів входження Гетьманщини до складу Всеросійської імперії, губернський період після ліквідації Українського Гетьманату коли село набуває статусу містечка, колосальні людські втрати буремного XX-го століття викликані світовими війнами та класовою боротьбою за часів існування радянського ладу.
Здавна село лежить у долині річечки без берегів — Пилявки. Його мікро-географічне розташування досить вигідне. Поселення виникали в різні часи і в різних місцях сучасної території села. Одне з корінних поселень виникло в північній околиці села на глиняному горбі вододілу річечок Кривої, лівої притоки Десни і Пилявки, притоки Трубіжа, що впадає в Дніпро. Горби не такі вже й високі, всього якийсь десяток метрів, але з них відкриваються кілометрові далі. Саме на цих вершинах вододілу проходила в давнину древня билинна королівсько-княжа дорога з Києва до Чернігова. Це єдиний маршрут дороги, бо зі сходу простягались численні, колись важко прохідні трубізькі болота, а з заходу стояли густі ліси, лежали сипучі піски «Галаковщини», а ще далі в заплаві Десни, — болото Оврут. Ця вічна дорога і на північ, і на південь від Семиполок у різні часи пролягала різними маршрутами: і через Остер, і через Козелець — Ніжин, і на південь через Бровари або через Пухівку, але в усі часи вона не оминала Семиполок.
Село розташоване на відстані денного переходу війська, або купецького каравану від Києва. Місцева топоніміка зберегла цю давньоруську минувшину в таких назвах як: Копецький (купецький) колодязь, та озеро — Обузне (Обозне), де ночували обози і де сукали на нічний випас коней, у долині Сукач. Ця дорога мала місцеву назву — Дукова (королівська) дорога.
Саме при дорозі, на найвищому пагорбі — «Михалевій горі», і було давнє поселення. Очевидно, що Михаль міг бути одним з перших поселенців під цим пагорбом, біля «Лядського» озера, під горою було ще одне озеро — «Печурине», а недалеко ще й озерце «Курган» — стародавні могилки. Михаль, можливо був монахом-печурою і мав там неподалік від лісу свою напівземлянку (печуру). В селі Семиполки, одне з найдавніших родових імен (прізвищ), це — Печура, а один із сільських кутів так і називається — «Печурівка». Це прізвище, в різних формах: Печура та Печуренко неодноразово згадується в «Румянцевському переписі» 1666 року, а в народному переказі саме Печура називається першопоселенцем.
У іншому переказі розповідається, що перші поселенці припливли Дніпром із кривицьких земель (Смоленщини), піднялися по Десні та Кривій річці і заснували тут поселення. Цей переказ перегукується з відомостями з літописного списку про заселення Броварщини вихідцями з кривицької землі. Імовірно, що поселення було під горою, біля «Лядського» озера, на краю лісової пущі. Колись люди очистили від лісу землю коло озера. Таке очищене від лісу місце в давнину звалося — лядою, тому і озеро почали називати Лядським. В сьогодення це місце стародавнього поселення виділяється на полі чорним ґрунтом серед якого можна знайти рештки чорної кераміки.
Перекази про Семиполки збереглись і в сусідніх селах, в яких стверджується, що під час ординського вторгнення місцеві жителі вчинили опір, і були знищені. За переказом всіх хто вцілів вивели до ближнього лісу, до лісового озера і там перебили — озеро з того часу зветься Червеним. Мабуть загинули не всі мешканці, тому й збереглися древні перекази. В після ординські часи було засновано нове поселення. Саме до ординських часів належить і поширений переказ про походження назви села: тут зупинились сім ординських загонів, які Русь називала по-своєму — полками. Ймовірно, що полк відповідає ординській тьмі. Отже ординців могло бути 70 тисяч.
За літописними та билинними даними, перед виходом до Дніпра і Києва ординці зробили зупинку, щоб перепочити після штурму Чернігова і його околиць — Козельця.
Так, у билині «Калин-цар», історичну достовірність якої дослідив академік Рибаков, йдеться: «Поднялся он чуж (Калин-цар), да на святую Русь. На святую Русь, на красен Киев-град. Не дошол до Киева пятнадцеть верств. Разоставил свои шатры белополотняны.»
Калин-цар — це Кадан-хан, онук Чингісхана, син ординського царя Удегея, молодший брат Гуюка, підкорювач Козельська (Козельця). Ординці зупинились у місцевості з древньою назвою Оболонь. Оболонь, за словником Володимира Даля, — це ближній до житла луг, околиця. Де є оболонь, там і є поселення. Оболонь заливається водою під час весняного водопілля і заростає травою. Згідно з переказами, під Семиполками під час цієї стоянки копитами ординських коней було вибито озеро, яке стали називати Татарським. Також за цією легендою на території Татарського озера заховані скарби награбовані монголо-татарами під час походів.
Тих ординських коней була незліченна кількість. І зараз у самому центрі Семиполок є болотисте озерце з назвою Татарське, а шлях що йшов понад ним, став називатись Уланським. «Чернігівські відомості» в 1863 році писали: «За переказом, орда по дорозі на Київ довго осаджувала Семиполки з північного заходу. Коли в них не стало води для худоби, вони вирили водойму, утоптали копитами коней дно і таким чином наповнили її водою. Ця водойма довго служила селянам, поки її не засипали всіляким сміттям.» Про давність поселення свідчать такі топоніми: урочища Селище, Печурине озеро, Шептаківський курган.
Жива народна пам'ять породила багато переказів про назву села. Давній переказ розповідає про поселення Старосвітське, на давній Дуковій дорозі. Ближній ліс називається Оберов. В околицях села було знайдено римську монету Елія Вера. Напевно, Семиполки, як і Літки та Заворичі, входили в систему градів побудованих князем Володимиром Великим у 988 році при дорозі з Літок на Заворичі. Ця торгова пилюжна дорога, за переказом провалилась під землю, а її напрям зберігає річечка Пилявка. Можливо, що хтось із князів оселив у цих місцях своїх варягів «на прокорм». Тут є рідкісний топонім — озеро Варяги. Якщо дотримуватись ординської версії походження села, то село дістало свою назву після вторгнення військ Бату. Але ж воно, безперечно було і до приходу орди і якось називалось. Але як? Можливо теж Семиполки. Відомо, що князь Володимир Великий заселив ці місця людьми з інших країв. Одною з найвірогідніших є версія, що сюди переселялися люди з княжого сіверського града Любеча. Звідти вони за традицією, перенесли свої назви в місця нових поселень. Річечку в Літках назвали Любич, а озеро серед суші і безріччя назвали Нелюбич, а також поселення в околицях Остра назвали Любечанінов. На своє нове поселення вони могли перенести і ще одну любечівську назву, назву озера Симпол і річки Симпілки, що і досі є в околицях стародавнього Любича. Таким чином за три-п'ять століть історія перенесення назв могли забутися, і з'явились нові версії.
Виникла ординська версія і версія про особливу семиполківську вишивку: «сім пілок» — сім візерунків. За іншою версією, в заплаві річечки Пилявки-Половиці можна нарахувати сім полів, підвищень-вододілів болотистої долини, на яких розкинулось село. Це знову традиція числа сім, міста поселення на семи пагорбах (Київ, Париж, Рим). Жителі деяких навколишніх сіл вимовляють назву села як Симипілки.
Є й середньовічний переказ про походження назви села. Ось що розповідається в переказі: «Біля лісу, в полі, оселився пан, поставив двоповерховий будинок. У нього було п'ять жінок, і вони шили спідниці в сім пілок. До цього заможного пана почали найматись люди. Чимось цей пан надокучив громаді, що наймані люди почали сердитись не так на нього, як на його жінок. Лаяли їх і прозвали семипільцями. Як йдуть вони, то селяни їх так і прозивають».
Інформація що зафіксована у люстрації села Семиполки від 1628 року. Ця люстрація називає засновником села шляхтича Богінського. Шляхетний пан Богінський одержав від короля земельний наділ біля ще одного семиполківського озера, що і зараз називається Богінським, біля старої літківської дороги. Богінський (Багінський) був не простим шляхетним війтом, лицарем, а намісником остерського старости, бо щорічно отримував по 50 золотих з королівської казни. Очевидно, що війт Богінський осаждав село козаками і трохи південніше від доординського поселення виникає слобода Семиполки. В ті часи за Остром вже починались Чернігівські землі, що на той момент були спірними з Московією (Московським царством). А от древня дорога з Літок на Ніжин, в вишнивеччину якраз відроджується, по ній знову потекли купецькі обози. Там, де вона перетинається з древньою «дуковою» Київською дорогою, і осів шляхтич Богінський. А вже вздовж дороги почали селитися й козаки, і Уланська дорога стала центральною вулицею села. Пізніше, тут виник цвинтар, збудували церкву, земську школу. Над озером Богінський поставив перші кам'яні споруди в селі. Зберігся переказ про псарню Богінського, донедавна було видно рештки фундаментів на колишньому дворищі шляхтича, на якому ще за описами 19-го ст. росли старезні груші-дички.
В одному переказі-притчі розповідається про шляхтича та його смерть: «Їхав якось пан з Літок, у вовчий час, у місяць лютий. Їхав кіньми, в підводі, в кожухах з жінкою і малою дитиною. І напали на них вовки серед лісу. Втікали, але вовки, от-от наздоженуть. І тоді сталось лихо, з саней випала дитина, а за нею вистрибнула панночка, і сталося диво, вовки не зачепили жінку з дитиною, а наздогнали підводу і роздерли господаря». Така жорстока легенда про шляхтича і вовче лицарство дійшла до наших часів.
Козаччина В період козацьких воєн, як і в сусідньому Гоголеві, в Семиполках виникає невелика козацька фортеця. Село було одним із найбільших козацьких сіл, заселене заможними виборними козаками. За архівними церковними документами, в селі побудовано храм Святої Трійці ще в 1647 році, в центрі старовинного укріплення.
Люстрація 1628 р. називає засновником села шляхтича Богінського. За церковними документами місцева церква Святої Трійці була збудована в 1647 р. у центрі старовинного укріплення, підпорядковувалась Київській метрополії Вселенського патріархату. Село — типове козацьке поселення. Після підписання березневих статей 1654 року навколишні землі й ліси переходять до власності козацької старшини, серед якої рід Дараганів та до руської церкви, в селі були землі та промисли Києво-Печерської лаври.