Кочовики́, або кочівники — народ плем'я, або люди, що кочують; не мають постійного нерухомого житла і переміщуються з одного місця на інше. Місце кочування кочовиків називається кочовищем. Кочівництво характерний для минулих епох і притаманний лише окремим сучасним людностям спосіб життєдіяльності, що базується на веденні скотарства, пов'язаного з великими перегонами худоби на нові місця паші та водопої й відповідними пересуваннями цілих родин людей. Кочування передбачає нетривалі сезонні зупинки в місцях, багатих на корми для худоби та воду, а також більш тривалі зупинки для зимівель. Головними рисами кочовиків є відсутність у їхньому господарському житті землеробства й постійне пересування общинами (чи групами сімей) разом з належною їм худобою. Цим вони відрізняються від т. зв. рухливих скотарів, господарська діяльність яких більш чи менш пов'язана із землеробством і які практикують найрізноманітніші варіанти поєднання рухливості й осілості. Також — номади (через з від νέμω «пасу, випасаю (худобу)»).

Класифікація Існують 3 види кочівників:

мисливці-збирачі — кочові мисливство і збиральництво є найдавнішим способом життя в історії людства. кочовики-пастухи — переганяють стада худоби з місця на місця в пошуках нових пасовищ. кочівники-торгівці — є найбільшими спільнотами в індустріальних суспільствах. Вони подорожують з однієї території на іншу і займаються торгівлею всюди, куди вони потрапляють.

Мисливці і збирачі За 1 мільйон років до одомашнення тварин, кочівники мисливці й збирачі рухалися з одного стійбища в інше в пошуках джерел живності, фруктів і овочів.

Приклади таких кочівників: різноманітні групи пігмеїв, таких, як мбуті, що й нині проживають в Демократичній Республіці Конго; бушмени в Південній Африці; корінні австралійці до контактів з європейцями; негрили Південної Азії; деякі племена Індії. кочові оленярі Півночі Європи й Північно-Східної Азії — саами, ненці, евени, чукчі тощо.

Пастухи Народи, які займаються кочовим скотарством. В міру виснаження пасовищ, вони переганяють худобу на більше придатні місця.

Перше суспільство кочовиків виникло близько 8500—6500 року до н.е. на території Південного Лівану .

Поступово зі збільшенням посушливості клімату племена кочівників поступилися місцем культурі виробників кераміки. Швидке поширення кочового скотарства стало типовим для пізніших культур таких, як Ямна культура — кочівників, які розводили велику рогату худобу і коней євразійського степу, або тюрксько-монгольський світ в добу Середньовіччя.

Регіони

Кочівництво з'явилося в регіонах, що були малопридатними або й зовсім непридатними для землеробства чи то через спекотний (сухі степи, напівпустелі, пустелі), чи то через надто холодний клімат (тундра, тайга). У ході істор. поступу відбувалося неухильне зменшення придатних для життя просторів; величезного прискорення цей процес набув у новітні часи (гол. складовими його стали розорювання степів, видобуток нафти та ін. корисних копалин, повсюдне будівництво промислових об'єктів і їхніх міст-супутників тощо).

На початку XXI ст. у світі зосталося всього лише кілька мільйонів кочовиків. Основними регіонами їхнього розселення є: в Африці — північні й східні околиці Сахари (тут господарюють бедуїни, бербери, туареги, араби, масаї й ін.), а також райони півд. Африки (готтентоти); в Євразії — Передня, Середня й Центр. Азія (бедуїни, араби, курди, туркмени, белуджі, афганці, пуштуни, монголи, якути, тибетці та ін.), а також північні райони (нганасани, саами).

Способи життя й соціальні організації Кочовий спосіб життя спрощує побут і не сприяє накопиченню матеріальних цінностей. Єдиним багатством для кочовика є худоба, він зневажає землеробську працю й осілий спосіб життя. Його головними пріоритетами є простір, рух, військова звитяга й численні стада. Приватна власність на худобу й майнове розшарування продукують у кочовиків соціально-економічну нерівність та відчуження, натомість спільне кочування й спільне користування пасовиськами консервують у їхніх спільнотах архаїчні родові відносини. Для кочових общин характерними є як приховані способи експлуатації людини людиною під виглядом кооперації праці й взаємодопомоги, так і неприховані — наймитування та оренда худоби. Кочівницька економіка жорстко залежна від природних умов, особливо негативно на ній позначаються епізоотії (поширення інфекційних хвороб тварин на значних територіях), суворі сніжні зими, джут (нестача кормів для худоби в районах зимівель, спричинена обледенінням пасовищ), тривалі посухи. Високоспеціалізований і екстенсивний характер позбавляє її внутрішнього потенціалу для розвитку. Тому способи життя й соціальні організації давніх і сучасних кочовиків принципово не відрізняються.

Моногалузеве господарство спрямовувало інтереси кочовиків назовні, у тому числі й до осілих землеробських народів, за рахунок яких можна було компенсувати недоліки власної однобокої економіки й отримати землеробську і ремісничу продукцію та престижні речі. Кліматичні негаразди, перенаселеність, а також прагнення знайти для себе більш вигідні екологічні й соціальні (поруч розвинених осілих народів) ніші змушували кочовиків долати величезні простори, що, однак, не суперечило їхньому способові життя, а його мобільність цьому навіть сприяла. Це стосувалося, у першу чергу, кочовиків помірної та спекотної смуг (саме такими були походи кімерійців та скіфів до Передньої Азії, поява гунів у Європі). Проте вихід оленярів за межі субарктичного й арктичного кліматичних поясів чи острівних вівчарів за межі тих островів, де вони жили, унеможливлювався суто природними обставинами.

Піднесення кочовиків було пов'язане, передусім, з діяльністю їхніх ватажків, спрямованою на завоювання нових тер. та експлуатацію осілого населення. Разом з тим налагоджування життя на нових землях супроводжувалося зазвичай, по-перше, включенням землеробської периферії до кочівницької «імперії» на правах данниці, а по-друге, частковим переходом до осілості самих кочовиків як через збідніння окремих сімей та общин (для нормального кочування необхідна певна мінімальна кількість худоби), так і через загальний демографічний приріст, який досить швидко наростав. Сила кочівницьких об'єднань трималася на особистісних якостях їхніх лідерів, тому, коли після смерті могутнього лідера в об'єднанні розгорталася боротьба за владу і жоден з претендентів не міг взяти гору, об'єднання руйнувалося. Це, з одного боку, давало змогу землеробам вивільнитися з-під «опіки» кочовиків, а з другого, робило ослаблих кочовиків жертвою руху нових кочових орд.

Процес становлення кочівництва історики пояснюють таким чином. У ході поширення комплексного землеробсько-скотарського відтворювального господарства із первинних осередків його виникнення до інших регіонів відбувалася і певна його трансформація. Залежно від природних умов, у яких змушені були жити тогочасні спільноти, одні з них віддавали більшу перевагу землеробству, інші — скотарству. Там, де питома вага землеробства в загально господарській діяльності почала переважати, виникли землеробські суспільства, а там, де головним стало скотарство, з'явилися скотарські (або пасторальні) суспільства. Поступово, впродовж тисячоліть, у середовищі скотарів формувалися необхідні для переходу до кочівництва складові — схеми й маршрути перекочування та досвід визначення необхідних для кочування якісних і кількісних параметрів стад худоби.

Схеми перекочування Головними чинниками, які визначали схему перекочування і довжину маршруту (у межах річного циклу від десятків до тисяч кілометрів), були наявність води, стан трав'яного покриву в тих чи інших регіонах у різні сезони, склад стада, а також відтворювальні можливості пасовища. Щоб запобігти деградації пасовищ, слід було не допускати їх надмірного витоптування та ослаблення їхнього трав'яного покриву в ході випасання на них худоби, а для цього необхідно було постійно змінювати пасовища та організовувати випасання не одним великим стадом, а багатьма малими, що потребувало «розсіювання» кочовиків на значних територіях невеликими колективами. Для помірної і холодної смуг оптимальним є меридіональне кочування — «за теплом» (влітку — на північ, а з пізньої осені — на південь). За сніжної й холодної зими особливо важливими стають зимові пасовища та природні укриття для худоби і людей. У помірній і теплій смугах, що примикають до гірських районів, звичними є т. зв. вертикальні перекочування: весною з рівнин (місць зимівок) на гірські пасовиська, а восени — назад. У глибинних районах степів і пустель схеми перекочувань визначалися тим, що ці відкриті простори були придатними для випасання худоби лише нетривалий період — навесні чи після сезону дощів; посушливий період доводилося перечікувати біля джерел води — у долинах річок та низинах, в околицях землеробських поселень. Так поступово формувалися оптимальні для того чи іншого регіону конфігурації перекочувань — коло, чотирикутник, трикутник, прямі різноспрямовані лінії тощо, а також набувалися знання про оптимальний для перегону на значні відстані та для виживання в умовах нестачі кормів і води склад худоби. У північно-африканському й передньо-азійському регіонах більшість у стадах складали вівці та кози, а основною транспортною й верховою твариною був верблюд. На південь від Сахари вирощували головно велику рогату худобу. В євразійських степах основу стада складали вівці, хоча тут також розводили й велику рогату худобу. Основною транспортною й верховою твариною тут був кінь, меншою мірою — віл, а в південних районах — і верблюд. Особлива роль верблюдів та коней надавала їм виняткової цінності — з часом саме вони стали своєрідним мірилом соціального та майнового становища їхнього власника, а також слугували своєрідною умовною одиницею вимірювання багатства та всього поголів'я стада — у кількості одиниць «верблюдів чи коней»: за даними різних джерел, кінь та верблюд прирівнювалися приблизно до 6–10 і навіть більше овець чи 10–20 кіз. Можливість використання коней та верблюдів для їзди верхи надавала їм особливої значимості у військових діях — як для захисту стад, так і для грабіжницьких наскоків і підкорення нових територій. Це визначило активну участь кочовиків Північної Африки та євразійських просторів у подіях історії. Для євразійських кочовиків коні відігравали ще одну важливу роль. Ця тварина здатна до тебеньовки — розгрібання копитами снігу і розбивання крижаної плівки, що уможливлювало доступ до сухої трави під нею. Це відкривало доступ до кормів і для решти стада (великої і дрібної рогатої худоби), що рухалася слідом за ними.

Своєрідне явище складають кочовики крайніх північних районів Азії та Європи, де землеробство в минулі часи взагалі було неможливим. Вони спеціалізувалися на розведенні оленів (такими були і частково є саами в Норвегії, Швеції й Фінляндії, нганасани, евенки, чукчі, самодійці в Росії) або овець (норвежці, шотландці, ісландці, фарерці). Вони активно поєднували скотарство з мисливством, рибальством та морським промислом.

Матеріально-технічний та побутовий комплекс

Кочовики створили характерний для мобільного способу життя матеріально-технічний та побутовий комплекс: легкий і міцний посуд (зокрема дерев'яний, шкіряний та металевий), розбірне житло (юрта, чум, шатро, намет), відповідну екіпіровку для їзди верхи (вуздечка, сідло, штани), транспортні засоби (вози, сани, нарти тощо). Виробили режим харчування, який базувався, зокрема, на різних способах перероблення й консервації м'ясних і молочних продуктів (в'ялене або сушене м'ясо, сир, сквашене молоко та напої з нього — кумис і арак, топлене масло та сало), а також на вживанні крові, взятої з шийної артерії тварин. Загалом кочовикам притаманні бережливе ставлення до худоби та повна утилізація продуктів скотарства: шкури (покрівля для жител, одяг, шкіряні вироби), хутра, вовни овець та верблюдів, шерсті кіз (повсть, кошма, тканини), кісток та ріг (різні вироби, паливо), кізяків (паливо, ліки), сечі (миття рук, ліки).