Огнєва Олена Дмитрівна ( 24 липня 1944, Ґулріпші, Абхазька АРСР, Грузинська РСР) — український сходознавець, фахівець у галузі джерелознавства, книгознавства, мистецтвознавства та етнографії Східної Азії та України. Дослідниці належать важливі наукові розробки в галузі вивчення тибетської етнографії, релігії, культури, історії сходознавства України, історії Волині, української середньовічної книги та геральдики, а також контактів народів Східної Азії з Україною. Кандидат історичних наук (1980 р.), заслужений працівник культури України (1993), старший науковий співробітник (2003 р.). Член Українського геральдичного товариства та Товариства книголюбів.
Життєпис Народилася 24 липня 1944 р. у родині етнічних українців, яка на той час мешкала в м. Гулріпші Сухумського району Абхазької АРСР. 1953 року родина повернулася в Україну, оселившись у м. Луцьку на Волині. У 1967 році закінчила східний факультет Ленінградського державного університету за спеціальністю “тибетська філологія”. Практику проходила в Монголії.
У 1968–1969 рр. проходила стажування при Ленінградському відділенні Інституту сходознавства АН СРСР.
У 1970–1975 рр. працювала в Тибетському фонді відділу рукописів Ленінградського відділення Інституту сходознавства АН СРСР старшим науково-технічним співробітником.
Закінчивши в 1979 р. аспірантуру при Інституті сходознавства АН СРСР у Москві за спеціальністю “історіографія та джерелознавство”, успішно захистила кандидатську дисертацію на тему “Тибетський середньовічний трактат з теорії образотворчого мистецтва” (1980 р.). Її вчителями були видатні вчені: буддолог і монголіст Б. І. Панкратов, тибетолог Б. І. Кузнецов, індолог і буддолог О. Ф. Волкова та ін., а науковим керівником – відомий індолог Г. М. Бонгард-Левін.
З 1980 по 1984 р. працювала у відділі рукописів Інституту сходознавства АН Таджицької РСР у Душанбе.
З 1984 р. оселилася в Луцьку – повернулася на свою другу малу батьківщину, де її родина жила з 1953 р. Відтоді вона тривалий час працювала провідним науковим співробітником у Волинському краєзнавчому музеї (1984-2002 рр.), де зокрема очолювала відділ давньої історії (1987-1999).
За сумісництвом працювала на кафедрі археології та джерелознавства історичного факультету Волинського національного університету імені Лесі Українки: в 1994–1995 рр. – старшим викладачем, у 2006-2008 рр. – доцентом; читала такі курси, як “Музеєзнавство”, “Вступ до музеєзнавства”, “Книгознавство та історія книг”. З 2008 р. працює на кафедрі документознавства і музейної справи того ж самого факультету також на посаді доцента.
У 1996–2002 рр. обіймала посаду завідувача кафедри Волинського інституту економіки та менеджменту.
З 1992 р. донині працює на посаді старшого наукового співробітника в Інституті сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України, де досліджує Тибет, його історію, культуру, буддійську традицію та мистецтво. Очолювала відділ Далекого Сходу (нині відділ Азіатсько-Тихоокеанського регіону) в інституті у 1994–1996 рр. Тут у 2003 році здобула вчене звання старшого наукового співробітника.
2001 року отримала стипендію від American Scientific Learning Studies. Внаслідок проведених наукових досліджень вона підготувала до друку каталог “Пам’ятки мистецтва в традиції північного буддизму з колекції Музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків у Києві”, а також зібрала відповідний матеріал в інших музейних зібраннях України.
Дослідниця виступала консультантом з приводу пам’яток буддійського мистецтва для багатьох установ України та закордону, як-от Львівський музей історії релігії, відділ етнографії Східної і Південно-Східної Азії Кунст-камери, Музей антропології та етнографії імені Петра Великого РАН, відділ давнього Сходу Державного музею образотворчого мистецтва ім. О. С. Пушкіна (Москва) та ін.
Організувала в Луцьку виставки “Театр Лесі Українки” (у співавторстві з Т. Садовник, 1989), “Ігор Стравінський та Схід” (1994), “Писемна спадщина Волині” (1996), “Від символу до герба (з історії геральдики Волині)” (у співавторстві з П. Рудецьким, 1999–2000), “Біблія в світовій книжковій спадщині” (у співавторстві з О. Златогорським, 2001). Була організатором виставок в Національному музеї мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків (Київ): “Боги країни снігів” (у співавторстві з Г. Біленко, червень – вересень 2001 р.); виставка мистецтва народів Центральної Азії (травень – червень 2003 р.); виставка буддійського мистецтва “Будда. Той, хто пройшов світами Сансари” (автор ідеї й концепції, а також каталогу до виставки, листопад 2018 року).
Наукові інтереси Коло зацікавлень дослідниці надзвичайно широке. Тибетологічні роботи Олени Дмитрівни звернені до багатьох аспектів мистецтва та культури Тибету і буддизму загалом. Значна частина діяльності дослідниці присвячена тибетським пам’яткам в колекціях і фондах музеїв в Україні й за її межами, зокрема їхня атрибуція, датування, а також мистецтвознавчий аналіз пам’яток буддійського мистецтва. Серед публікацій Огнєвої - роботи, що аналізують іконографію тибетських і центральноазійських танок, зокрема спадок великого монгольського художника, скульптора і буддійського вчителя Дзанабадзара, іконографію Падмасамбхави, дослідження походження образу Будди та його прижиттєвого зображення, питання формування сюжету “Бхавачакра” в традиції буддійського живопису, образ Тари в писемній та образотворчій традиції, постаті й творчості тибетського вченого й релігійного діяча Таранатхи Кюнга-н’інбо (1575–1674), а також порушують багато інших малодосліджених питань з галузі буддології.
Олена Дмитрівна також продовжує опрацювання пам’яток писемності у відділі рукописів Інституту рукопису НАН України, які дають уявлення про сакральну традицію північного буддизму. Йдеться про рукописи й ксилографи тибетською, монгольською, на тодо бічіг (старокалмицькою) і санскритською мовами.
Автор перекладів пам’яток тибетської літератури, зроблених безпосередньо з оригіналу й опублікованих у хрестоматії східних літератур “Джерело перлин” (К., 1998). Це дві глави із “Сутри про мудрість та глупоту”, “Коштовна скарбниця легше” або “Красного письменства” Сакйа пандита Кюнга-г’ялцена Пелзанбо та «Кабаб дюнден, або “Сім наказів”» Таранатхи Кюнга-н’інбо. Ще один переклад – «Уславлений життєпис Цан’яна-гйацхо, або “Пісні, що тішать”» – опублікований у збірнику “Дослідження цивілізацій Сходу та Заходу: історія, філософія, філологія” (К., 2004).
З 2015–2016 рр. Олена Дмитрівна зацікавилася сучасною тибетською художньою прозою і написала низку статей з цієї тематики, а також післямову та коментарі до роману Алая “Коли спаде курява”, перекладеного українською мовою (Х.: Фоліо, 2016). Дослідниця підготувала передмову та словничок до видання: Пошта М. Мандрівки Гімалаями. Казки з Тибету, Бутану, Ладакху і Сіккіму / [Пер. з чес. Тетяни Савченко]. – К.: Сафран, 2019. – 156 с.
О. Д. Огнєва – автор численних статей в енциклопедичних і словникових виданнях, як-от енциклопедія “Мифы народов мира” (М., 1980–1982; 1988), “Мифологический словарь” (М., 1990), “Буддизм: Словарь” (М., 1992), “Православная энциклопедия” (М., 2002) тощо. Їй також належать статті про звичаї тибетців у книгах “Календарные обычаи и обряды народов Восточной Азии: Новый год” (М., 1985) та “Календарные обычаи и обряды народов Восточной Азии: Годовой цикл” (М., 1989).
Наукові інтереси О. Д. Огнєвої не обмежуються сходознавством. Значну частину сил вона віддає також україністиці, краєзнавству рідної Волині, зокрема контактам з культурами Сходу. Багаторічна копітка праця над спадщиною Лесі Українки знайшла завершення в монографії “Східні стежини Лесі Українки (Статті та матеріали)” (перше видання 2007 р.). Вже наступного року (2008 р.) на замовлення Державного комітету телебачення та радіомовлення України за програмою “Українська книга” вийшло друге, доповнене видання монографії. За участі О. Огневої підготовлено видання «Леся Українка. Стародавня історія східних народів» / Упорядкування, підготовка текстів та ілюстрацій, коментарі, примітки Олени Огнєвої та Надії Сташенко. – Репринтне видання. – Луцьк: ВАТ Волинська обласна друкарня, 2008. – 256 с. + XLVIII c.: 16 іл. Це видання також випущене на замовлення Державного Комітету телебачення та радіомовлення України за програмою “Українська книга”.
Олена Дмитрівна чимало зробила для дослідження творчості й життєвого шляху композитора І. Стравінського, зокрема його зв’язкам зі Сходом. Брала активну участь у створенні та стала автором експозиції єдиного у світі Меморіального музею видатного композитора XX століття Ігоря Стравінського в Устилузі (Волинська обл.). Була одним з авторів ідеї проведення на Волині музичного фестивалю “Стравінський та Україна”.
Окремі публікації дослідниці присвячені іншим видатним синам Волині – Т. Чацькому, А. Кримському, художнику Ф. Стравінському та ін. До кола наукових інтересів О. Д. Огнєвої входить також геральдика Волині (вона є членом Українського геральдичного товариства) та книгознавство (зокрема, дослідження бібліотеки Луцького Хресто-воздвиженського братства).
Нагороди 1993 заслужений працівник культури України
1994 р. лауреат обласної премії імені Ігоря Стравінського
2007 р. монографію “Східні стежини Лесі Українки (Статті та матеріали)” відзначено Дипломом - найкраща книга в номінації “Наукова література” за підсумками обласного конкурсу “Світ Волинської книги – 2007”
2013 р. нагороджено Премією НАН України імені А. Ю. Кримського за цикл робіт “Східний вектор культурного спадку України”.
2013 р. подія відкриття після тривалого ремонту та реконструкції музею-садиби Ігоря Стравінського в місті Устилузі стала одним з переможців у П’ятій обласній рейтинговій акції “Музейна подія року на Волині – 2013”, у рамках якої відзначаються найважливіші, найбільш показові та резонансні явища в музейній галузі на Волині, що найбільше вплинули на загальне сприйняття музеїв у суспільстві.
2024 р. Подяка Президії Національної академії наук України за багатолітню плідну невтомну наукову працю, вагомі творчі здобутки та особистий внесок у розвиток наукових досліджень у галузі релігії, культури та історії сходознавства.
Науковий доробок У доробку дослідниці близько 500 друкованих праць (з них понад 360 – у царині сходознавства) в наукових виданнях України, США, Польщі, Китаю, Індії, Росії, а також численні публікації в засобах масової інформації. Її дослідження стали важливим складником джерельної бази для вивчення етнографії, релігії, мистецтва народів Східної Азії від Середньовіччя до наших днів.