Група Александра Ладося, або Бернська група () — назва, яку отримали польські дипломати, а також єврейські громадські діячі, які під час ІІ Світової війни разом створили у Швейцарії систему нелегального виробництва паспортів південно-американських країн та країн Карибського басейну задля порятунку європейських євреїв від Голокосту.

Склад групи До складу групи входило чотири співробітники Дипломатичного представництва Республіки Польща, представник створеного Світовим єврейським конгресом комітету RELICO (Єврейський комітет допомоги жертвам війни), а також представник Аґудат Ісраель («Союз Ізраїлю»).  П'ять із шести членів були польськими громадянами, водночас половина — єврейської національності.

Члени групи:

Александер Ладось (1891—1963), керівник польської дипломатичної місії в Берні у 1940—1945 роках Авраам Зільбершайн (1881—1951), адвокат, сіоністський діяч, довоєнний депутат Сейму РП, засновник рятівного комітету RELICO Константи Рокіцький (1899—1958), польський консул у Берні в 1939—1945 роках Хаїм Ейсс (1876—1943), торговець, що походив з Устриків-Долішніх, діяч Аґудат Ісраель із Цюриха Стефан Ринєвич (1903—1987), радник Посольства РП у 1938—1945 роках, заступник керівника місії Ладося Юліуш Кюль (1913—1985), аташе польської дипломатичної місії, експерт із питань контактів з єврейськими організаціями.

Бернська група була неформальним колом, вона не мала структури, а взаємини між її членами були нерівномірні. Під час виробництва паспортів основні контакти відбувалися між консулом Константином Рокіцьким, що був безпосереднім творцем більшості паспортів і займався їх купівлею на чорному ринку, та Авраамом Зільбершайном і Хаїмом Ейссом, які займалися контрабандою паспортів, фотографій та персональних даних поміж Берном та окупованою Європою, а також забезпечували значну частину фінансування операції. Роль Александра Ладося і Стефана Ринєвича полягала на тому, щоб забезпечити підтримку бернського дипломатичного корпусу, а також не допустити розкриття операції швейцарською поліцією. Вони обоє втручалися в цю справу 1943 року, протестуючи, відповідно, проти дій швейцарського міністра закордонних справ Марселя Піле-Ґола та начальника поліції Генріха Ротмунда. У свою чергу Юліуш Кюль, який, коли вибухнула війна, був 26-літнім доктором економії у Бернському університеті, влаштовував безпечні контакти між єврейськими організаціями та Посольством. У пізніші роки він також виконував функції заступника керівника консульського відділу. Скоріш за все, він також займався нелегальним транспортуванням бланків паспортів.

Історична довідка У вересні 1939 року у Польщу вторглися нацистська Німеччина й Радянський Союз, а згодом вони розділили її на дві окупаційні зони. Майже все 36-мільйонне населення країни, включно з понад 3 мільйонами євреїв, опинилося під німецькою та радянською окупацією. Водночас польський уряд відмовився підписати перемир'я і 17 вересня 1939 року перетнув кордон з Румунією, де був інтернований. Відповідно до конституції 1935 р. Президент Іґнацій Мосцицький призначив Владислава Рачкевича своїм наступником під час війни та подав у відставку. Новий польський уряд був сформований у Парижі та розпочав відновлення збройних сил на території Франції. Він також взяв під контроль все майно польської держави за кордоном, включаючи мережу дипломатичних представництв. Після вторгнення Німеччини до Франції уряд на чолі з прем'єр-міністром Владиславом Сікорським переїхав до Лондона, звідки продовжив боротьбу з Німеччиною. У континентальній частині Західної Європи польський уряд у вигнанні був представлений місіями у Швейцарії, Португалії, Іспанії та Швеції. Решта країн або опинилися під німецькою окупацією, або — під тиском німців — закрила польські дипломатичні представництва.

У Швейцарії польська місія розташовувалася на Ельфенштрассе у дипломатичному кварталі. Крім того, з 1940 року на Тунштрассе була орендована будівля, в якій перебував консульський відділ місії. З квітня 1940 р. керівником представництва був Александер Ладось, довоєнний посол у Латвії (1923—1926) і генеральний консул у Мюнхені (1927—1931). Ладось покинув Польщу в 1939 р. за наказом Владислава Сікорського, а в 1939—1940 роках він недовго був членом його уряду. У час, коли він заступив на посаду керівника місії в Берні, троє інших дипломатів — членів бернської групи — вже там працювали, Ринєвич з 1938 р., Кюль і Рокіцький з 1939 р. Рокіцький і Ринєвич знали один одного з часів роботи в Ризі (1934—1936) та, ймовірно, були близькими друзями. З Кюлем і Ладосем вони познайомилися лише в Берні. За три тижні до початку війни зі Львова до Женеви приїхав Авраам Зільбершайн, який мав бути представником Світового єврейського конгресу. У свою чергу Хаїм Ейсс жив у Швейцарії з початку ХХ століття і володів магазином у Цюриху. Обидва представники єврейських організацій до війни не були знайомі.

Ідея і спосіб виготовлення паспортів Латинської Америки На думку Юліуша Кюля, ідея створення фальшивих паспортів Латинської Америки виникла на рубежі 1939/1940 років і не була пов'язана з пізнішим Голокостом. Кілька десятків парагвайських документів (паспортів) мали бути виготовлені, щоб впливові євреї з підконтрольних Радянському Союзу територій могли покинути країну через Японію. Посольство знайшло почесного консула Парагваю, бернського нотаріуса Рудольфа Хюґлі, який був готовий продати чисті бланки паспортів. Хто їх заповнював і як вони передавалися до Радянського Союзу, невідомо. Однак слід врахувати, що на межі 1939 та 1940 рр. між Берном та радянським кордоном все ще існував пояс нейтральних країн, і формально можна було перетнути кордон. Спочатку припускали, що такі дії можуть бути лише поодинокими, оскільки справі загрожувало викриття. Проте пізніше виготовлення таких документів також мало місце і було епізодичним. Найвідомішим є випадок отримання Елі Штернбухом паспорта для своєї майбутньої дружини Ґути Айзенцвейґ та її матері Джини в листопаді 1941 року. Сім'я Штернбух отримала паспорт, зв'язавшись із Юліушем Кюлем. Невідомо, хто заповнив цей документ. Дослідження Яд Вашем 1957 року свідчать, однак, про те, що були виготовлені й інші паспорти — зокрема, у 1941 році, під час вторгнення Німеччини до Радянського Союзу та після створення єврейських гетто, були поодинокі власники таких паспортів. У деяких випадках таких осіб звільняли від обов'язку жити в гетто та носити пов'язку із зіркою Давида. Схема виробництва запрацювала на повну у 1942 році після Ванзейської конференції, коли розпочалося масове вбивство європейських євреїв. З цього моменту латиноамериканські паспорти по суті рятували від депортації до таборів смерті, а їхні власники потрапляли до таборів для інтернованих у Німеччині та окупованій Франції. Спочатку діяльність була хаотичною, що збільшувало  небезпеку викриття. Це, мабуть, стало причиною того, що Посольство втаємничило у цю справу Авраама Зільбершайна в 1942 р. Зільбершайн на допитах у поліції описував це так:

«У мене була зустріч у Посольстві РП у Берні, з I секретарем Ринєвичем та Рокіцьким, який очолює консульський відділ. Вони звернули мою увагу на той факт, що певні люди у Швейцарії займаються доставкою паспортів країн Південної Америки полякам з країн окупованих Німеччиною. Ці паспорти дозволяють їхнім власникам покращити своє становище. Ми мали справу із справжнім „чорним ринком“ паспортів. Представники Посольства висловили побажання, щоб я взяв на себе відповідальність за це, і зробив це від імені RELICO».

Парагвайські паспорти

Від початку головним центром паспортної операції стала вісь RELICO -Представництво. Зільбершайн висилав листи, на яких розповсюджувалася паспортизація, до консула Рокіцького, а той їх реєстрував та запускав виготовлення паспортів Парагваю. Типовий обмін кореспонденцією між Зільбершайном та Рокіцьким від кінця 1942 — початку 1943 року, а також пізніших місяців, складається з: листа від Зільбершайна з переліком осіб, яким мають видати документи, а також особисті дані та знімки кожної з цих осіб. Натомість Рокіцький відсилав Зільбершайну отримані паспорти чи їхні нотаріально завірені копії, а також лист консула Рудольфа Хюглі до кожного з бенефіціарів, у якому їх інформували про отримання паспорту. У січні 1943 року Хюґлі допитала поліція. Він дав такі показання:

«Робити паспорти я почав від середини 1942 року. Доктор Кюль був тією особою, якій спала на думку ідея видавати їх людям, які не мали жодних документів посвідчення особи й не мали громадянства. (…) Більшість справ залагоджувало польське представництво, а точніше його чиновник доктором Кюль (…). Це він був людиною, яка платила мені. Невідомо, чи знав про це посол. У будь-якому випадку, про все знав І Секретар С. Ринєвич, який сам заповнював паспорти й лише висилав їх мені для того, щоб я підписав та поставив печатку».

Впадає у вічі факт, що переважна більшість парагвайських паспортів видана між 18 та 30 грудня 1942 року й жоден не був виписаний у 1943 році. Тим не менше, кореспонденція між Зільбершайном та Рокіцьким, доступна в архіві Яд Вашем, вказує на те, що ці паспорти були видані заднім числом. Дуже ймовірно, що це було частиною домовленостей з Хюґлі. Навіть документи, створені восени 1943 року, були датовані 30 грудня 1942 року. Переважна більшість паспортів Парагваю виписані рукою консула Рокіцького.

Є також кілька паспортів, заповнених іншим почерком. Невідомо, чиїй руці він належить. Найбільш вірогідна версія, що їх заповнював Юліуш Кюль чи Стефан Ринєвич. Паспорти видавалися єврейським громадянам Польщі, Голландії, Словаччини та Угорщини, а також євреям без громадянства з Німеччини. Номери паспортів, які були знайдені в архіві Зільбершайна в Яд Вашем, вказують на те, що було створено три серії цих документів, у кількості щонайменше 1056 штук. Паспорти видавались одній особі чи кільком одночасно. Це дає підстави стверджувати, що паспорти були виписані для 2100 осіб. Кожен паспорт коштував від 500 до 2000 франків. Гроші надходили за посередництва Рокіцького, Кюля та Ринєвича до Рудольфа Хюґлі. Це принесло йому за час усієї акції гігантський прибуток. Для порівняння, тодішня місячна зарплата посла Ладося становила 1800 франків, а Юліуша Кюля — 350 франків (самі дипломати посилалися на гуманітарний мотив). Водночас для величезної кількості осіб готувалися так звані листи – підтвердження громадянства Парагваю без заповнення паспорту. Осіб із цього списку було не набагато менше ніж власників самих паспортів Парагваю.

Паспорти Перу та Сальвадору У 1943 році Зільбершайн налагодив контакт з консулом Перу в Женеві Хосе Баретто, котрому, як зізнався, вручив 10-12 тисяч франків — за 28 паспортів. Про це був поінформований консул у Перу, який звільнив Баретто. У цій справі дійшло до суперечки між Зільбершайном та Ринєвичем, який закинув йому діяльність у власних інтересах та «створення ілюзії конспірації». З цього листування випливає, що польське Представництво вимагало повної інформації на тему паспортів. Ринєвич також здійснив невдалу спробу порятунку Баретто та приховання справи, й також організував подібну акцію представництва РП в Лімі. У 1943 році Зільбершайн налагодив контакт з єврейським працівником Генерального Консульства Сальвадору в Женеві Ґеорґесом Манделем-Мантелло (Дьйордь Мандль), який, імовірно за згодою свого керівника консула Артуро Кастеланоса, передавав йому заповнені паспорти та підтвердження громадянства. Польське Представництво було, швидше за все, поінформоване про кількість виписаних паспортів та про контакти з Манделем-Мантелло, однак бракує доказів, що воно брало участь у видачі документів.  Артуро Кастеланос був оголошений Яд Вашем у 2010 році Праведником народів світу.

Паспорти Гондурасу, Гаїті та інших держав