Велика Березянка — село Таращанської міської громади Білоцерківського району Київської області. Населення становило 1015 осіб у 2022 році.
Походження назви За переказами, назва села походить від березових гаїв, що в давнину росли на схилах річки, яку називали Березівкою (нині Березянка). З розвитком землеробства дерева викорчували і раніше зайняті гаями площі розорали.
Географія Село розташоване біля Середнього Подніпров'я — однієї з найдавніше і найгустіше заселеної місцевості інтенсивного формування давньоруської, а потім української народності.
Територія села 5,516 км² розташована в географічних координатах 49°25′37″ північної широти та 30°32′44″ східної довготи, на висоті 193 метри над рівнем моря. На землях Великої Березянки знаходиться найвища вершина Київщини заввишки 273 метри, на Придніпровській височині — вододілі між басейнами рік Дніпро і Південний Буг.
Село умовно поділене на кутки: Центр, Дубина (від колишнього дубового гаю), Шпиль (від підвищеної місцевості), Яр (від низини), Ляхівка (від давніх мешканців-католиків), Комашки, Чави, Майстренки, Миколенки (від прізвищ мешканців).
Село оточують мальовничі місцини із струмками та загадковими назвами: Москалинець, Васильки, Очеретяне, Кихтиха, Карпів Яр, Вершина, Ясинець, Кут.
Історія Поселення, що стало Великою Березянкою, належало до Ківшоватського лляного маєтку і за адміністративним поділом XVI століття відносилося до Білоцерківського староства Київського воєводства Річі Посполитої. Найдавнішим (з відомих) історичним згадуванням про село можна вважати рішення Польського сейму 1663 року, згідно з яким Ківшоватський маєток з околицями, включаючи Велику Березянку, виділили з Білоцерківського староства у власність Матвія Млодецького.
У візиті Тетіївського церковного деканату за 1741 рік вказано, що у Великій Березянці було 40 дворів, які відносилися до приходу ківшоватської церкви Преображення.
З 1708 по 1781 рік та з 1796 року село адміністративно належало до Таращанського повіту Київської губернії Російської імперії.
При скасуванні у 1861 році кріпацтва в селі проживало більше 2 тисяч мешканців, у тому числі 12 католиків та 15 євреїв. 1880 року у приході сільської церкви налічувалося 2500 православних прихожан, в 1917 році 3048 прихожан, з яких 1520 чоловіків та 1528 жінок.
Династичними поміщиками маєтку у містечку Ківшовата, до якого належала Велика Березянка, були: з 1663 року Млодецький Матвій, з 1701 року Млодецький Костянтин, з 1724 року Млодецький Антоній, з 1738 року Млодецький Францишек, з 1774 року Млодецький Йосип, з 1790 року Млодецький Іван, який 1811 року відкрив у Великій Березянці винокурню. З 1852 року панував Млодецький Йосип, з яким купець Френкель С. П. у 1860 році уклав контракт на оренду сільського шинку. Останнім династичним поміщиком Великої Березянки був граф Млодецький Владислав Йосипович (1870—1925). Його економом у селі був Соколовський Аполлінарій Іванович. Панське господарство з 15.03.1899 орендував Яцкешевич по 9 крб. 35 коп. за десятину.
У 1864 році у Великій Березянці було 609 дворів з 2899 жителями, з яких 1400 чоловіки, 1499 жінки, діяла економія (фільварок) з цегельною фабрикою, кінним заводом та винокурнею, працювало 24 вітряні та 1 водяний млини, 7 кузень, оброблялося 3882 десятини землі, з яких 1372 десятини належали поміщику, церкві — 61 десятина, 2449 десятин панської землі передано в обробіток селянам. Господарство вів орендар (посесор) Лукашевич Марцель Казимирович. 1916 року в селі запрацювали 2 млини з газогенераторним приводом (на дровах).
Після самозречення в лютому 1917 року царя Миколи ІІ та жовтневого більшовицького перевороту в Петрограді, керівним органом у селі став революційний комітет. У той час влада в Таращанському повіті збройним шляхом переходила від гайдамаків із німецькими союзниками до червоних, потім до денікінців і поляків. 28.05.1920 таращанський край зайняло військо бригади Котовського. У районі, у тому числі Великій Березянці, завойовану владу захищала 17 кавалерійська дивізія, вона винищувала ворожі загони і елементи та допомагала встановлювати радянську окупаційну владу.
У 20-х роках минулого століття в селі з'явилися хати-читальні, бібліотека, фельдшерський пункт.
У 1926 році березяни організовувалися у два товариства спільного обробітку землі: «Веселка» (голова Клим Шпильовий) на кутку «Шпиль» та «Зірка» (голова Матвій Онопрієнко) на кутку «Центр», які у 1927 році роз'єдналися у 8 товариств: «Червоний хлібороб» на кутку «Миколенки» (голова — Федун Хома), «Червона зірка» на кутку «Центр» (голова — Шпильовий А.), «Червоний яр» на кутку «Яр» (голова — Лук'янченко А. П.), «Червона громада» на кутку «Шпиль» (голова — Шпильовий Клим), «Нове життя» на кутку «Центр» (голова — Гуран І. Я.) та на кутку «Дубина»: «Дубовий клин» (голова Степанець Д.), «Праця єдності» (голова Недодара С.), «Веселий розділ» (голова Граждан М.). 1931 року ТСОЗи об'єдналися в одну артіль «Комунар» під головуванням Олійника І.П.
У 1928 році головою сільської ради був обраний колишній котовець Кучерук Григорій Лук'янович (1893—1973), який головував до 1933 року, у 1940—1941 роках (до початку війни), після демобілізації з 1944 року до виходу на пенсію у 1964 році. У 1933—1940 роках сільську раду очолювали: Щербак Трохим Никифорович та учасник боїв на Далекому Сході, орденоносець Федун Василь Васильович. З 1964 року сільську раду очолювали фронтовики-орденоносці: Тимошенко Андрій Устимович, а з 1967 року Нечай Дмитро Омелянович. Потім головували: Таран Борис Іванович, Капуста Анатолій Миколайович, Кучеренко Вячеслав Олексійович. Сільського старосту Трояна Сергія Миколайовича змінено виконувачкою обов'язків сільського старости Дяченко Тетяною Василівною.
Голодомор 1932—1933 років
Нечуваним лихом для села був Голодомор 1932-33 років, який відібрав життя у щонайменше 242 березян, у тому числі 122 дітей (точні дані відсутні, оскільки частково знищені владою). Трагічні події знайшли відбиття у спогадах очевидця Голодомору у селі — Кулика Павла Яковича, включених до наукового видання «Пам'ять народу: геноцид в Україні Голодомором 1932—1933 років. Свідчення. Книга перша». За свідченнями Кулика П.Я. у документі сільської ради значилося близько 750 великоберезян — жертв Голодомору.
Він розповів: «У 1932 році у нашому селі люди ще масово не вмирали. А померлих ще хоронили в окремих могилах. У цьому році з'їли останнє, що не відібрали: собак, котів. Хто мав хрестика чи сережки із золота чи срібла, той ніс свої цінності в магазин та міняв на хліб чи крупи. Інші на базарі міняли свій одяг на хліб. До грудня того року картоплю у людей ще не відбирали, і вони могли нею харчуватися. Голод спочатку уразив розорені більшовиками „куркульські“ сім'ї, у яких колгоспні активісти забрали все до останнього та вигнали із своїх осель. Їх діти голодними шукали щось поїсти та стали першими жертвами голодної смерті у 1932 році та людоїдства.
У січні 1933 року „червона мітла“ забрала у людей всі продовольчі пожитки: зерно та інше збіжжя, картоплю тощо. Багатьох „куркулів“ посадили у тюрми або примусово вислали на північ, до Сибіру, Казахстану та інших територій з суворим кліматом для знищення. Почався спланований тотальний Голодомор. Люди почали сім'ями мерти голодною смертю, що змусило сільську владу організувати збирання по селу трупів. Для цього з кожного з трьох колгоспів на території села виділили по підводі (запряжений кіньми віз) та по два колгоспники. Вони за вказівками колгоспної адміністрації та сільської ради їздили по селу та на його території, у подвір'ях, на полях збирали тіла померлих і відвозили до загальної могили на сільському цвинтарі. Коли яма наповнювалася трупами, то копали нову і так знову декілька разів.
Багато вмирали у бур'янах, які буйними виросли з весни. Там по трупному запаху знаходили також прийшлих у село людей, щоб роздобути якої-небудь їжі».
Свідчення Кулика П. Я. про Голодомор у Великій Березянці передані до сільської бібліотеки та Національного музею «Меморіал жертв Голодомору» у м. Києві.
Під час німецької окупації
У середині липня 1941 року над Великою Березянкою пролетів літак з німецьким розпізнавальними хрестами на крилах, з якого на поле, під сусіднім селом Веселий Кут, вистрибнув парашутист. На розшуки німецького диверсанта кинулася міліція з місцевим населенням але знайти його не вдалося.
Після відступу Червоної Армії, у липні 1941 року із Таращанського та ближніх районів окупанти організували округ — «гебіт» під керівництвом гебітскомісара з німецьким окупаційним апаратом. За вказівкою гітлерівського рейхскомісара України Коха для стягнення податків на окупованій території застосовувалися акти СРСР. Засобами платежів служили німецькі марки та окупаційні карбованці з низькою довірою.
18.07.1941, о 10 годині, у село, на легковику приїхали два німецькі офіцери. Більшість березян знаходилася по домівках. Німці побачили на колгоспному дворі, на кутку «шпиль» людей і покликали їх. Коли люди посходилися до них, то знайшли в селі перекладача німецької мови і через нього зробили зауваження за непривітну зустріч. Звеліли виявляти комуністів, євреїв та видавати їх жандармерії. Потім сказали, що наступного дня, у цей же час вони знову приїдуть за подарунками і наказали зустріти їх з букетами квітів. Березяни розійшлися, а дехто залишився, щоб обговорити наступну зустріч з окупантами. Імена березян, які привітно віднеслися до окупантів, з певних міркувань не називаються, на відміну від тих, хто працював на російську окупаційну владу у довоєнні роки. 19.07.1941, о 10 годині, ті ж окупанти знову приїхали в село, їх дехто зустрів із букетами квітів, а потім запросив до себе, де пригощав домашніми стравами і випивкою.
Окупанти призначили старосту, сформували сільську управу і поліцію, а також громадські господарства на базі трьох довоєнних колгоспів села, що функціонували у центрі села, на кутках «дубина» та «шпиль».
У збудованому у 1912 році будинку для вчителів розмістився невеликий німецький комендантський підрозділ. Якось до командира цього підрозділу звернулася сільська жінка, бо один із його підлеглих поламав у неї вулика. Той вишикував вояків для впізнання жінкою та «начистив пику» виявленому зловмиснику. За переказами Гриша Олександр Мефодійович (1932—2007) розповідав, як підлітком ходив до тих вояків. Дехто з них, дивлячись на хлопця, певно тужив за своїми дітьми у «фатерлянді» та інколи пригощав Сашка й інших сільських хлопчаків шоколадкою чи ще чимось зі свого солдатського пайка. Цікавість Сашка до німців переросла у пустощі. Він поцупив у них багнета, за що був покараний шомполом по спині.
До концтабору військовополонених у сусідньому селі Кошевата забрали 27 березян-дезертирів, які повернулися в село після розгрому їх бойових з'єднань. За зверненнями до комендатури концтабору рідні полонених їх, як правило, відпускали додому.
Серед тих, хто після відступу Червоної Армії повернувся у село, був колишній голова одного із сільських колгоспів Онопрієнко Сергій Іванович (1913—1993). Він переховувася та потайки навідувався до сім'ї але був схоплений сільським поліцаєм та доставлений до гебітскомісаріату у Таращу для розстрілу. Все ж, за сприяння підпільника Лободи Василя Ананійовича (1918—1943), родом з Великої Березянки, який служив на посаді начальника камерної поліції, Онопрієнку С. І. вдалося уникнути розстрілу та знову повернутися до окупованого села.
У Великій Березянці був заарештований Вірко Трохим Михайлович, член партії більшовиків, який повернувся до рідні в село із Західної України, куди до війни був направлений на роботу. Його доставили в Таращу та розстріляли.