Спортивний купальник — різновид спортивного одягу, який обтягує корпус і залишає ноги відкритими. Використовується як повсякденний одяг для тренувань та репетицій, так і для виступів на сцені та на змаганнях.
Опис На відміну від пляжного одягу, спортивний купальник забезпечує максимальну фіксацію грудей і майже повністю закриває сідниці. Він широко використовується в хореографії, гімнастиці, акробатиці, аеробіці, стрибках на батуті і фігурному катанні. За перевищення норми оголеного тіла, як і за появу країв спідньої білизни з-під купальника, спортсменки штрафуються вирахуванням балів із заробленої суми.
Історія У другій половині XIX ст. французький повітряний гімнаст Жуль Леотар запатентував чоловічий костюм для циркових артистів — майо. Трикотажна модель добре підтримувала форму і не сковувала рухів. Такий костюм закривав весь тулуб та частково або повністю руки, залишаючи ноги відкритими.
На початку XX ст. костюм Леотара став прообразом спортивного купальника, модифікації якого використовуються у багатьох видах спорту.
Балетний купальник Заняття балетом передбачають обов'язкове носіння спеціальної хореографічної форми . Це може бути костюм на тонких бретельках, купальник-майка, класичний купальник для балету і хореографії з довгим або коротким рукавом, доповнені окремою спідницею з біфлексу чи шифону або ж комбінований купальник зі спідницею. Для чоловіків це можуть бути футболка або майка з шортами або хореографічний комбінезон.
Балетна уніформа ділиться на три складових: одяг для тренувань, елементи одягу та аксесуари для розігріву м'язів під час тренувань, костюми для виступів. Одяг для тренувань повинен бути облягаючим, не стискати рухів і обов'язково однотонним, аби не відволікати хореографа і партнера під час занять. Чоловічий балетний костюм складається з обтягуючого трико, під який надягають данс-белт, захищаючи танцюриста від незграбних рухів партнерки і «вирівнюючи» виступаючу частину тіла. Балерини ж віддають перевагу купальникам (боді з довгими або короткими рукавами) і колготкам або лосинам. Для репетицій безпосередньо концертного номеру жінки обов'язково надягають спеціальні пачки або багатошарові спідниці. У тренувальному залі танцівники часто надягають гетри або в'язані рукави, аби уникнути розтягнення зв'язок і м'язів перед виконанням складних елементів.
Початківці займаються в шкіряних або атласних балетках. Після ретельної підготовки балерина встає на пуанти — особливий вид взуття, який закріплюється на нозі з допомогою стрічок, а носок має жорстку колодку. В деяких партіях балерини можуть взувати спеціальні танцювальні туфлі на невеликих підборах або м'які короткі чоботи.
Балетні костюми для виступів можуть бути найрізноманітнішими, це залежить від сюжету вистави і від розподілу танцювальних партій. Верхня частина костюму балерини може бути як розшитим корсетом, так і простим купальником на бретельках або з довгими рукавами. Залежно від тематики вистави костюми доповнюються різними особливостями та аксесуарами. Іноді балерини використовують спеціальні наряди тілесного кольору і виступають з голою спиною або оголеними ногами.
Ще одним різновидом балетного костюму є хітон — одношарова, найчастіше шифонова, спідниця або сукня. Чоловічі партії виконуються в трико, лосинах, колеті — верхній частині чоловічого балетного костюму. Балетмейстер танцює в спеціальних чоловічих лосинах і балетках.
Гімнастичний купальник
На самому початку свого еволюційного шляху художня гімнастика ще не мала своєї моди. Гімнастки 1960-х років виступали спочатку в однотонних трико (переважно темних кольорів), потім їх стали прикрашати своїми гербами. Купальники того часу виготовлялися зі звичайної бавовни і погано «тримали» форму тіла.
Правила змагань тих років не дозволяли спортсменкам виступати на арені в блискучих нарядах. Пізніше були дозволені двоколірні трико, але великі і яскраві принти на ньому не віталися (за порушення в формі одягу гімнастці знижувалась оцінка за вправу). До кінця 70-х – початку 80-х років купальники стали робити виключно з еластичних матеріалів — лайкри і оксамиту, вибір кольорів і фасонів також став варіативним. З'явилися купальники з комірцями-стійками, трикутними вирізами, кольоровими вставками та ін., але найоригінальніший був у Далі Куткайте — блакитний, з асиметричним коміром в східному стилі і гербом на грудях. Ще одна модниця — Галина Бєлоглазова, яка вдягала посипані квітами купальники стриманих відтінків.
Тепер в тон купальнику підбираються не лише стрічка, але й обруч, м'яч, скакалка і навіть булави. В той же час у художній гімнастиці стався різкий стрибок складності вправ, пов'язаний насамперед з появою на світовій арені молодого покоління болгарських «художниць». Надмірно стрункі гімнастки відрізнялися від своїх попередниць, власниць більш жіночних форм. Відтоді вага гімнастки не повинна перевищувати 50 кг.
У 90-ті роки купальник для виступів стає все більш декоративним, його прикрашають аплікацією і принтами. У 1993 році з метою популяризації художньої гімнастики в мусульманських країнах гімнасткам було дозволено виступати в комбінезонах. Новинка припала до душі багатьом спортсменкам: до Олімпіади в Атланті виступ в комбінезоні став звичайним явищем. З 2000 року гімнасткам дозволили виступати в коротких спідницях і сукнях.
На початку XXI ст. правила в художній гімнастиці змінилися настільки, що журналісти назвали їх «переворотом з ніг на голову». Більшість дизайнерів форми, до кінця не розібравшись з правилами, зшили костюми з асиметричними спідницями або складеними з клаптів, що було заборонено. Напередодні Чемпіонату світу в Мадриді багатьом спортсменкам довелося в терміновому порядку переробляти спідниці, введені російською тренеркою Іриною Вінер. Пізніше Олімпійський комітет ухвалив рішення все-таки дати свій дозвіл на бахрому та інші елементи декору.
Гімнастичний купальник з широкими бретельками повинен бути зшитий з непрозорої тканини, з коректним вирізом на спині та в зоні декольте. Також спортсменки можуть виступати в трико довжиною до щиколоток або купальниках, які відкривають ноги від пахової складки і нижче. На відміну від спортивної гімнастики, в купальниках для художньої допустиме використання спідниць. Вони також повинні щільно прилягати до стегон і не закривати нічого нижче сідниць, але можуть бути будь-якого фасону. Крім цього гімнасткам художнього спрямування дозволяється виступати в колготках, а також не взувати чешки, залишаючись босоніж. Гімнастичний купальник повинен щільно прилягати до тіла, дозволяючи суддям побачити правильність виконання кожного елементу.
Фігурний костюм За свою довгу історію фігурне катання пройшло величезний шлях від неспішного накреслення різних фігур на льоду в довгих сукнях і суворих костюмах до четвірних стрибків у спідницях, що ледве прикривають сідниці, і обтягуючому трико. Причому еволюція зовнішнього вигляду фігуристів відбулась швидше, ніж зміни в правилах.
Перші змагання з фігурного катання відбулися у Відні у 1882 році. Фігуристи того часу носили вовняні піджаки і брюки, білі сорочки зі стоячим коміром, капелюхи-казанки або кепі. Жінки віддавали перевагу довгим спідницям, теплим вовняним жакетам і хутряним манто, а на голові неодмінно височів крислатий капелюх. Піджаки розшивалися яскравими нитками, а комір і рукави оторочувались хутром. Якщо виступала пара, то чоловічий та жіночий костюм практично не відрізнялися.
Одним із перших, хто задумався над важливістю зовнішнього вигляду спортсмена, став великий шведський фігурист Ульріх Сальхов, який під час чемпіонату світу 1903 року в Санкт-Петербурзі з'явився на льоду в обтягуючому білому трико і легкій куртці. Складалося враження, що швед буквально ширяє над льодом. Вражений цим рішенням Сальхова російський фігурист Микола Панін-Коломенкін змінив широкі шаровари, панчохи і піджак на рейтузи і куртку з тасьмами на грудях, як у російських стрільців. Панін був одним із перших, хто вніс у костюм національний колорит.
Жінкам революцію довелося чекати куди довше. Перша олімпійська чемпіонка серед жінок Медж Саєрс та всі її конкурентки продовжували кататися в спідницях у підлогу і капелюхах. Людиною, яка змінила правила гри, стала норвежка Соня Хені, яка виступила на зимовій Олімпіаді 1936 року в короткій сукні. Фігуристки усього світу отримали право насолоджуватись більш елегантними і легкими нарядами з сатину в поєднанні з нейлоновими панчохами. Завдяки їй також увійшли в моду білі ковзани.
Дефіцит тканин в роки Другої світової війни призупинив різноманіття фасонів та кольорів, костюми нерідко шили своїми руками з підручних засобів. У 1950-ті роки в моду увійшли світлі сукні та спідниці, які дуже ефектно виглядали в стрибку. Негласною вимогою для чоловіків стали чорні або темно-сині довгі брюки і светр, але фігуристи мали можливість виділитися з допомогою аксесуарів: ременів, шарфів та головних уборів. Однак на деякі ковзанки як і раніше не пускали без пальто.
До 60-х років спортивні елементи стають все складнішими для виконання, що вимагає ще більшої легкості свободи рухів. На допомогу приходять синтетичні тканини (з них для фігуристів починають виготовляти еластичні смокінги), спандекс і шифон, замість кісточок і бахроми з'являються більш практичні кристали і ламе — вишивка з металізованих ниток. З цього моменту в фігурному катанні міцно оселилася мода на бунтарські кольори.
Жінки як і раніше виступали в трико з довгим рукавом і прикритими плечима за повної відсутності декольте. Апофеозом цього застою став п'єдестал Олімпійських ігор в Греноблі у 1968 році. Фісташкова сукня чемпіонки з США Пеггі Флемінг пошила її мама, а блакитна сукня срібної призерки Габріеле Зейферт, яка представляла НДР, відрізнялася лише плісированою спідницею та іншим кольором блискіток на комірі. Більше відвертості в нарядах фігуристок з'явилося лише після сексуального перевороту 60-х років. Та ж Зейферт дозволила собі виступати без ліфчика, тож її соски було видно публіці.
По-справжньому вигляд фігуристів змінився лише у 70-ті роки — десятиліття яскравих фарб, відсутність будь-яких правил, рамок, а разом з ними і гарного смаку. Чоловіки все ще виглядали скромно, тоді як жінки почали обирати легкі матеріали і всілякий декор. В парах чоловіки теж виглядали консервативно, а жінки почали активно експериментувати. Починаючи з середини 1970-х років костюми фігуристів в парному катанні представляли собою єдиний ансамбль, а їх дизайн підбирався виходячи з музики та програми.
У 1980-ті роки хвиля експериментів накрила фігурне катання по всьому світу. Жіночі сукні ставали все більш прозорими, повітряними і ледве прикривали тіло. Чоловіки починають змагатися в тому, у кого на костюмі більше блискіток, чиї кольори яскравіші, а фасони безумніші. У 1988 році, після скандального наряду Катаріни Вітт, яка виступила на Олімпійських іграх в Калгарі в боді, з'явилися офіційні обмеження в дрес-коді для фігуристів. «Правила Катаріни» забороняли оголювати стегна, сідниці і зону між грудьми та животом, але прикрас заборони не торкнулися. Чоловікам заборонялося носити лосини, а також виступати в костюмах без рукавів. Також були прописані штрафи в один бал за кожну відвалену деталь костюму і штрафи за невідповідність костюмів і музики один одному.
Згодом були прописані і правила використання спонсорських логотипів, які активно почали з'являтися на формі у 90-ті роки. На костюмах, в яких фігуристи виступають на льоду, не може бути жодного логотипу. У 1994 році олімпійська чемпіонка Чень Лу пішла проти прийнятого регламенту і виступила в костюмі з коротким рукавом.
Початок третього тисячоліття ознаменувався зняттям заборони на спортивні комбінезони та скасуванням «Правил Катаріни». У 2010 році Міжнародний союз ковзанярів встановив новий регламент щодо костюмів для виступів, зазначивши, що вони не повинні бути театральними, але мають відображати характер обраної музики. Починаючи з 2014 року фігуристи почали виступати в напівпрозорих костюмах зі стразами.
Плавальний костюм