Економіка Третього Рейху — етап економічної історії Німеччини в період 1933—1945 рр., при якому управління народним господарством країни й спосіб його включення в міжнародний поділ праці здійснювалися відповідно до націонал-соціалістичних доктрин Третього Райху. В системі категорій економічної теорії економіка нацистської Німеччини була державно-монополістичний капіталізм, відповідно до визначення якого використовувалися елементи прогнозування, економічного програмування та інші інструменти активного втручання держави в економічні процеси.
У період Другої світової війни економіка Третього райху широко практикувала використання примусової праці й розграбування окупованих країн (вилучення їхніх ресурсів), що відігравало суттєву роль у підтримці стабільності параметрів внутрішнього ринку, попри гіпертрофовані масштаби військового виробництва.
Економічні передумови виникнення Третього рейху Після поразки кайзерівської Німеччини в Першій світовій війні і зречення влади імператором Вільгельмом II, в 1919 році Німецькими національними зборами у Веймарі була прийнята конституція і заснована республіка. В результаті укладеного за підсумками війни Версальського договору Німеччина втратила всі свої колонії, втратила 1/8 частини своєї європейської території, загальною площею близько 67,5 тис. км², на яких проживало 5,5 млн жителів. Крім цього, Німеччина зобов'язалася виплатити репарації в розмірі 132 млрд марок протягом 37 років.
Відмова від прив'язки до золотого стандарту і неконтрольована емісія марки привели до обвальної інфляції. До середини 1923 року, економіка Німеччини досягла нижньої точки: витрати на репарації, виплату допомоги по безробіттю і працевлаштування демобілізованих солдатів призвели до зростання дефіциту бюджету, безробіття становило близько 30%, курс марки змінювався щогодини, в оборот були введені мільярдні банкноти. У листопаді 1923 року курс долара США становив 4,2 трлн марок. Для боротьби з інфляцією в Німеччині був створений «Рентний банк» (нім. Rentenbank), який очолив Ялмар Шахт. Згідно з «Планом Шахта» 15 листопада в обіг була введена рентна марка, що є офіційним засобом платежу і забезпечена землею та нерухомістю. Курс рентної марки до паперової становив 1:1 000 000 000 000, а емісія нової валюти була жорстко обмежена. 22 грудня Шахт став главою Райхсбанку, отримавши контроль над кредитно-грошовою політикою. Встановлений жорсткий контроль над державними витратами й збільшення доходів дозволили зупинити інфляцію. Подолання гіперінфляції дало можливість реалізувати «План Дауеса», запропонований генералом Ч. Дауесом. Німеччина отримувала відстрочку по виплатах репарацій, а США надали кредити на відновлення економіки. Протягом 1924—29 років в Німеччину надійшло кредитів на суму понад 5 млрд доларів США. У 1924 році в обіг була введена повністю конвертована райхсмарка, прив'язана до золотого стандарту. Після відновлення грошової системи почалося поступове пожвавлення економіки, пов'язане з ростом міжнародної торгівлі. До 1927 року Німеччина досягла рівня довоєнного виробництва, а за загальним обсягом промислового виробництва зайняла друге місце у світі після США. Основними ринками збуту німецьких товарів стали країни Південно-Східної Європи — Угорщина, Румунія, Болгарія, з якими в 1927 році були підписані торгово-економічні угоди. До 1929 року становище Німеччини зміцніло, однак зростання економіки, як і раніше, базувалося на зовнішніх запозиченнях, в основному короткострокових. Бюджет залишався дефіцитним через необхідність репараційних виплат. У червні 1929 на Гаазькій конференції з репарацій був прийнятий «План Юнга», розроблений главою General Electric американським фінансистом О. Юнгом. Сума репарацій зменшувалася до 112 млрд райхсмарок, які належало виплатити протягом 58,5 років.
24 жовтня 1929 року відбулося обвальне падіння курсу американських акцій на Нью-Йоркській фондовій біржі. Після обвалу фондового ринку сталася криза в банківській системі США. У цих умовах було повністю припинено кредитування німецької економіки, більш того, почався масовий відтік капіталу. Внаслідок скорочення обсягів міжнародної торгівлі експортноорієнтована економіка Німеччини почала падати. Зменшення попиту на німецькі товари призвело до зростання безробіття і нарощування бюджетного дефіциту. У березні 1930 року посаду голови Райхсбанку покинув Ялмар Шахт, який вимагав скоротити соціальні витрати й відмовитися від виплати репарацій. У 1931 році райхсканцлер Генріх Брюнінг на засіданні міжнародної комісії з репарацій заявив про ймовірність державного дефолту Німеччини. З ініціативи президента США Герберта Гувера Німеччині була надана відстрочка у виплаті репарацій (спочатку на один рік, а пізніше на 15 років). У тому ж році почалася серія банкрутств німецьких банків і концернів, причому в їхньому числі був один з найбільших банків Німеччини — Dresdner Bank. Щоб впоратися з панікою, уряд оголосив банківські вихідні. Після їхнього закінчення було накладено мораторій на зняття грошей з рахунку. Далі Райхсбанк знизив ставку рефінансування і скоротив відсоток за поточними позиками. Державі довелося проводити реструктуризацію проблемних банків. Фінансова криза переросла в кризу виробництва. У період з 1929 по 1932 роки ВВП скоротився на 25%, промислове виробництво на 40%, сільськогосподарське на 30%, а безробіття досягло 30%. Всюди відбувалося скорочення зарплати, на підприємствах почалися локаути й страйки. Проведена антикризова «дефляційна» політика кабінету Брюнинга включала скорочення державних (в першу чергу — соціальних) асигнувань з бюджету, збільшення податкового навантаження, санацію банківської сфери. Уряду вдалося запобігти катастрофі фінансової системи Німеччини завдяки масовим інтервенціям — спрямованим на викуп зобов'язань великих проблемних банків, реструктуризації їхньої заборгованості та введенню постійного банківського нагляду. Однак інші заходи, що проводилися, лише посилили кризу в німецькій економіці — падіння тривало, а соціальна напруженість і невдоволення громадян положенням різко зросли.
У січні 1932 року Німеччина в односторонньому порядку відмовилася від подальшої виплати репарацій, влітку того ж року на міжнародній конференції в Лозанні з цим рішенням погодилися держави-переможниці. Всього, за різними оцінками, Німеччиною було виплачено від 12 до 44 млрд райхсмарок репарацій.
Економіка в довоєнні роки 1933-1939
Мілітаризація економіки
Через кілька днів після вступу Адольфа Гітлера на посаду райхсканцлера він заявив, що для подолання економічної кризи будуть зроблені дії, крім програми з працевлаштування, на проведення якої в бюджеті 1933 року було закладено 3,1 мільярда райхсмарок. Необхідність отримання Райхом нових територій була одним з найголовніших пунктів нацистської ідеології. Але у зв'язку з неминучим насильницьким характером цих операцій, потрібно було відтворення збройних сил. Проведення в життя ідеології життєвого простору (див. «Кров і ґрунт») і програма автаркії вимагали цілеспрямованого та ефективного використання державних коштів.
Економісти з різних сфер: військової служби, публіцистики та економіки, погодилися з потребами економіки в мирний час, серед яких були:
Визначення попиту промисловості на сировину Забезпечення паливом Пристосування транспорту до умов воєнного часу Контроль за військовими витратами
В рамках програми, розробленої статс-секретарем Фріцем Рейнгардт, розробили кілька підпрограм зі створення робочих місць, в тому числі
Landhilfer — землевпорядні роботи в сільському господарстві Arbeitsdienstwillige — добровольці трудових послуг Notstandsarbeiter — роботи в надзвичайних ситуаціях Fursorgearbeiter — громадська допомога
Після закінчення місяця, починаючи з 31 липня 1933 року, особи, зареєстровані як учасники цих підпрограм (за винятком сільськогосподарських), переставали вважатися безробітними. На цю дату значилося:
Landhilfer - 144,981 Arbeitsdienstwillige - 262,992 Notstandsarbeiter - 140,126 Fursorgearbeiter - 71,000
До моменту приходу Гітлера до влади на 30 січня сумарна чисельність за всіма цими групами становила лише 258,321Silverman. Hitler’s Economics. — 1978. — С. 274..
Основним напрямом були інтенсифікація розпочатої ще в 1929 році програми з будівництва доріг і мостів та розвиток автомобільної промисловості. Організатором і головним проєктувальником будівництва автобанів став інженер дорожньо-будівельної фірми Sager & Woerner Фріц Тодт. При цьому військово-стратегічне значення автобанів було відносним. Попри високий рівень автомобілізації Німеччини й велике число водіїв автомобілів, автобани мало сприяли перекиданню в майбутні зони військових дій військ і важкого озброєння (для цього в основному використовували залізні дороги та коней). Однак програма дорожнього будівництва була дуже корисною в плані створення робочих місць для некваліфікованих осіб — хоча все ж більшу кількість робочих місць було створено у сфері будівництва військово-морських суден і бойових літаків. Введення 16 березня 1935 року загального військового обов'язку також сприяло повній зайнятості; завдяки цьому ж до початку військових дій чисельність військ зросла з 100000 до одного мільйона солдатів.
У червні 1935 року в рамках Імперської служби праці була введена обов'язкова трудова повинність, яка проіснувала до 1941 року, і яку працівники відбували здебільшого на сільськогосподарських роботах і в муніципальному господарстві. Подібний метод створення нових робочих місць був насильницьким і здавався закордонній пресі кращим, ніж нарощування озброєнь. Повинності підлягали юнаки віком від 19 до 24 років, а з 1 вересня 1939 року й дівчата. Територія країни була розділена на 30 трудових гау, в яких до 1938 року відбули повинність 350000 юнаків. Після початку війни повинність отримала військовий характер, зокрема, в її рамках виконувалося будівництво бункерів.
В ході боротьби з безробіттям, що, своєю чергою, викликало збільшення числа найманих працівників, відбувалося поступове урізання прав робітників і службовців. 2 травня 1933 року, після Дня національної праці, приміщення профспілок було захоплено, майно конфісковано, а провідні діячі були заарештовані. 10 травня створено Німецький робітничий фронт (DAF), яким керував Роберт Лей, який надалі здійснює формальне посередництво між робітниками й підприємствами. Закон «Про порядок національної роботи» від 20 січня 1934 року ввів нові поняття: відтепер роботодавець іменувався («Betriebsführer»), а наймані працівники — свитою («Gefolgschaft»). DAF жорстко проводив лінію з підвищення продуктивності праці та залучення «свити» до панівної ідеології. Часто використовуваним інструментом пропаганди було об'єднання «Сила через радість», яке займалося питаннями організації та контролю дозвілля населення. З 1936 року відбулися зміни у працевлаштуванні, а також було введено поняття виправних робіт. З метою більшої керованості робочими були введені трудові книжки, у зв'язку з чим при зміні місця роботи обмежувалися можливості кар'єрного росту.
Чи не у всій промисловості — а всередині її галузей ледь не на кожному підприємстві — ідеї автаркії й мілітаризації зустрічали підтримку. До 1935 року прямі витрати на військові потреби становили всього 18% бюджету; зростальна автомобілізація служила критерієм добробуту населення, а німецькі автобани були одним з об'єктів пропаганди переваг нацистської економіки. До 1936 року здавалося, що обіцяний повторний підйом стався, і повернення у світову економіку ще можливе. Однак нацисти на чолі з Гітлером використовували підйом як підтвердження того, що ці уявні «підступи міжнародного єврейства» призвели до світової економічної кризи, і подолати її необхідно за допомогою політики націоналізму. Для ідей автаркії та життєвого простору, які зміцнили своє внутрішньополітичне становище, настав час зробити наступний крок: збільшення масштабів безпосередньої підготовки до загарбницької війни.
Економічні заходи нацистів було недостатньо, зокрема, виробничі потужності були завантажені не повністю (див. таблицю).