Кайхосру Шапурджі Сорабджі (, уроджений Леон Дадлі Сорабджі, ; , Еппінг, Ессекс — ) — британський композитор, піаніст, музичний критик і письменник. Один з найбільш видатних фортепіанних композиторів 20-го століття, найбільш відомий своїми сімома «Симфоніями для фортепіано соло», чотирма токкатами, 100 трансцендентними етюдами, шістьма фортепіанними сонатами і творами «Sequentia cyclica», «Opus clavicembalisticum» (якийсь час вважався найдовшим фортепіанним твором в історії) і ноктюрн для фортепіано «Гулістан».
Сорабджі з раннього віку відрізнявся несхожістю на інших. У нього батько — парс, виходець з Індії, а мати — іспано-сицилійського походження. Тому дитиною відчував себе відчуженим від англійського суспільства, він отримав приватну освіту і все життя мав схильність до самоти. Його мати, за деякими даними, була піаністкою, а батько — багатим бізнесменом. Цей факт звільнив Сорабджі від необхідності працювати. Незважаючи на те, що Сорабджі волів не виступав на публіці і не був віртуозом, він виконував кілька своїх складних творів публічно (між 1920 і 1936 роками). Наприкінці 1930-х років у його житті стався переломний момент, і він наклав обмеження на виконання своєї музики, який він зняв лише в 1976 році. Його композиції в ті роки були непопулярні, і він прославився головним чином завдяки своїм творам опусів («Opus clavicembalisticum», «Opus archimagicum» і «Opus clavisymphonicum») та музичної критики. У 1950-х роках композитор полишив Лондон і оселився в селі Корф-Касл. Інформації про життя Сорабджі, особливо про його пізніші роки, мало, більша частина її відома з його великого інтерв'ю.
Після перших уроків композиції Сорабджі став самоучкою. Спочатку його приваблювала модерністська естетика, але він відмовився від значної частини усталеного та сучасного репертуару, замість цього спираючись на досвід багатьох композиторів-імпресіоністів. Різноманітний вплив музики Бузоні, Дебюссі та Шимановського привело до створення індивідуальної музичної мови. Часта поліритмія, гра тональних і атональных елементів, багатий орнамент і контрапункт — деякі з його рис. Також у деяких його творах демонструється співіснування контрастних форм музики, головним чином, атематичних. У період з 1914 по 1984 рік він створив понад 100 пісень, від афористичних фрагментів до творів, що тривають кілька годин. Серед них є оркестрові, камерні і органні п'єси, але його основним засобом вираження думок було фортепіано. Зараз Сорабджі порівнюють з багатьма композиторами-піаністами, якими він у свій час захоплювався, включаючи Шопена, Ліста і Алькана. Особливості його музики, гармонійна мова і складні ритми, передували тенденціям середини 20 століття і більш пізнім композиціям.
Біографія
Ранні роки Сорабджі народився в (нині частина Лондона) 14 серпня 1892 року. Його батько, Шапурджі Сорабджі (уроджений Шапурджі Хормусі Шрофф; 18 серпня 1863 — 7 липня 1932) народився у Бомбеї (Індія) в сім'ї інженерів-будівельників. Мати Сорабджі, Мадлен Матильда Ворті (13 серпня 1866 — 5 травня 1959), була англійкою іспано-сицилійського походження. За деякими даними, вона була співачкою, піаністкою і органісткою (зараз немає доказів, які повністю підтверджують це твердження). Шапурджі та Матильда одружилися 18 лютого 1892 рокуRoberge, Marc-André (3 July 2020). "Biographical Notes" . Sorabji Resource Site. Retrieved 14 July 2020..
Мало що відомо про раннє життя і початок музичних пошуків Сорабджі. Повідомляється, що він почав навчатися грі на фортепіано у своєї матері, коли йому було вісім років, а пізніше йому допомагала (але не давала уроки) Емілі Едрофф-Сміт, подруга його матері. Сорабджі відвідував школу, в якій навчалося близько двадцяти хлопців. Сорабджі вивчав німецьку та італійську мови. Крім загальної освіти, в тій школі йому вже давали уроки гармонії і гри на фортепіано та органі. З початку 1910-х до 1916 року він вивчав музику в піаніста і композитора Чарльза А. Трю (1854—1929). Мати Сорабджі підтримувала його захоплення музикою і часто водила його на концертиHinton, Alistair (2005). "Sorabji's Songs (1/4)" . The Sorabji Archive. Retrieved 23 June 2020..
В юності до Сорабджі погано ставилися його однокласники і його наставник, який прагнув зробити з нього англійського джентльмена, робив принизливі коментарі про Індію і бив його по голові великою книгою, яка давала йому сильні головні болі. Через це Сорабджі зненавидів англійців і не любив, коли його називали англійцем. Він описував їх як злих по відношенню до іноземців. Він згадував, як у 1914 році натовп людей з битами і великими каменями переслідували його і мало не вбили". Зокрема, він не любив Лондон: він називав його «Міжнародним звалищем людського сміття» і «Спивополісом». У 1950-х роках він визнав, що був занадто різким у своїх оцінках англійців, адже багато хто з його близьких друзів (Холлідей, Хінтон, Ньюман) були англійцямиRoberge (2020), p. 308.
Під час Першої світової війни Сорабджі та його мати планували переїхати у Францію або Італію, чого так і не сталося. За винятком двох поїздок в Індію, він ніколи не залишав Європу. Італію він відвідав принаймні вісім разів. Сорабджі також добре ставився і до французької культуриRoberge (2020), pp. 54–55.
Близько 60 % його відомих робіт мають назви латинською, італійською та іншими іноземними мовами.
Перше музичне натхнення Сорабджі почалось завдяки його дружбі з композитором і критиком Пітером Ворлоком (також відомий як Філіп Хезелтін), яка почалася в 1913 році. Ворлок змусив Сорабджі стати музичним критиком і зосередитися на занятті композицією. Сорабджі, який отримав атестат зрілості і збирався вступити до Лондонського університету, вирішив приватно складати музику. Він почав пізно, бо не складав музику до 22 років (спочатку він був вокалістом). Сорабджі активно пропонував на суд публіки свої перші твори. Наприкінці 1919 року Ворлок надіслав музичному критику Ернесту Ньюману кілька партитур Сорабджі, в тому числі його Першу сонату для фортепіано. Ньюман не звернув на них уваги, і в листопаді того ж року Сорабджі в приватному порядку зустрівся з Ферруччо Бузоні і зіграв йому свої п'єси. Бузоні висловив великі сумніви з приводу роботи, але дав йому листа, яке допомогло Сорабджі опублікувати її. Пізніше Сорабджі вирішив, що Ньюман відмовився дивитися його роботи, на що відповів критик, описавши обставини, які завадили йому переглянути партитури і зустрітися з Сорабджі особисто. Ворлок публічно звинуватив Ньюмана в жорстокому поводженні з починаючим композитором і впертості, і питання було вирішене лише після того, як журнал Musical Opinion відтворив листування між Ньюманом і СорабджіRoberge (2020), p. 67Kaikhosru Shapurji Sorabji. Letter to Clive Spencer-Bentley, 6 October 1980, reproduced in Roberge (2020), p. 67.
В юності Сорабджі виявляв великий інтерес до останніх досягнень в галузі музичного мистецтва — до творчості Шенберга, Скрябіна, Малера і Дебюссі, в той час як в Англії їм приділялося мало уваги. Цей інтерес, поряд з його етнічною приналежністю, зміцнив його репутацію «несхожості на інших». Ранні видання його творів були опубліковані за фінансової допомоги його батька, і їх стиль, а також довжина і технічна складність спантеличили критиків і публіку. Більшість критиків не оцінили Сорабджі, але знайшлися ті музиканти, які сприйняли її позитивно: це Деліус Фредерік (він почув у 1930 році радіопередачу, в якій Сорабджі грав свій власний твір Le jardin parfumé — поему для фортепіано соло, і відправив Сорабджі лист захоплення); французький піаніст Альфреда Корто (проявив інтерес до стилю виконання фортепіанних концертів Сорабджі); і Альбан Берг (теж проявив інтерес до його робіт).Roberge (2020), pp. 86–87.
Сорабджі вперше публічно виконав свою музику в 1920 році і протягом наступного десятиліття також виконував свої твори у Великій Британії і за кордоном. В середині 1920-х років він потоваришував з шотландським композитором Еріком Чізголмом, що привело до найбільш плідного періоду його кар'єри піаніста. Сорабджі приєднався до спільноти, організованій Чізголмом (з поширення сучасної музики), незабаром після його створення і зустрівся з ним у Глазго. Там 1 квітня 1930 року він зіграв свою фортепіанну сонату № 4. У концертах спільноти Чізголма брали участь багато видатних композиторів та музикантів, у тому числі Пауль Хіндеміт, Микола Метнер, Альфредо Казелла і Бела Барток. Незважаючи на заяви Сорабджі про те, що він «просто грає на піаніно», його запрошували виступати в різні радіопередачі. Він приїжджав до Глазго чотири рази і під час останнього візиту зіграв там свої найдовші твори: на доповнення до Четвертої сонаті він вперше виконав Opus clavicembalisticum (1930 р.) і Toccata seconda (1936 р.); а в 1931 р. він виконав свій ноктюрн «Джамі» (Jāmī)"Concerts – Listing" . The Sorabji Archive. Retrieved 22 November 2012.Roberge (2020), pp. 205–206.
Заборона та ізоляція 10 березня 1936 року в Лондоні піаніст Джон Тобін провів концерт, в якому зіграв деякі частини твору Сорабджі «Opus clavicembalisticum». Вистава тривала 90 хвилин — удвічі довше, ніж слід було. Сорабджі пішов з концерту до того, як він закінчився, і пізніше заперечував той факт, що був присутній, оплатив і підтримав цей концерт. Провідні критики і композитори відвідали цей концерт і написали негативну критику в пресі, що і стало серйозним ударом для Сорабджі. Сорабджі сказав, що він більше не зацікавлений у виконанні своїх творів (востаннє він виступив на публіці 16 грудня 1936 року в Глазго і представив свою Другу токату). До виконання його творів іншими музикантами він став ставитися критично. Кайхосру пішов зі сцени на все життя, і протягом наступного десятиліття робив зауваження, які висловлювали свою незгоду з поширенням його музикиRoberge (2020), p. 232.
Хоча обмеження, накладені Сорабджі на виконання своїх творів, добре діяли і дотримувалися, офіційного або обов'язкового заяви на цей рахунок не було; якщо інші приймалися розбирати «Opus clavicembalisticum», композитор всіма силами відмовляв інших грати його музику. Але його перші друковані партитури містили примітка, зберігає право виконання. В ті роки все-таки було проведено кілька концертів з його музикою — більшість із них приватні або давалися його друзями і з його дозволу; на публіці концерти хоч і давалися, але дуже рідко. Причиною відходу Сорабджі зі світу музики зазвичай називають сольний концерт Тобіна, але також у Сорабджі була й інша вагома причина: це смерть людей, якими він захоплювався (таких як Бузоні і ван Dieren), відхід зі сцени Сібеліуса, зміни в стилі Шимановського і зростаюча популярність гармонійної музикиRoberge (2020), pp. 5–6, 190.
Залишається неясним, як Сорабджі уникав військової служби під час Другої світової війни: його відкриті листи та музична критика не припинялися, і він ніколи не торкався теми війни у своїх творах. Протягом більшої частини Другої світової війни Сорабджі зосередився на створенні 100 трансцендентних етюдів (1940—1944), багато з яких були написані під час бомбардування Англії. Він писав музику ночами і рано вранці в своєму будинку в Кларенс Гейт Гарденс, навіть коли більшість інших будівель були занедбані. Записи військового часу показують, що фугасна бомба потрапила в провулок Сіддонс, де знаходиться чорний хід до його місця проживання.
Сорабджі покинув Лондон в 1950 році, оселився в селі Корф-Касл і 1956 самостійно побудував там будинок. Корф-Касл був місцем його літного відпочинку ще з 1928 року, і це місце приваблювало його багато років. У 1946 році він висловив бажання залишитися там постійно, і, оселившись в селі, він майже не виходив на вулицю. На рішення Сорабджі покинути Лондон також вплинули його витрати на життяRoberge (2020), pp. 280–281.
Шанувальники і внутрішня замкнутість