Лібе́рія (англ. Liberia), офіційна назва — Республіка Ліберія (), ) — держава в Західній Африці зі столицею у місті Монровія. Площа країни становить 111 369 км² (103 місце у світі). Населення: 5 057 681 особа (123 місце у світі).
Країна була заснована як місце переселення для звільнених від рабства чорношкірих американців, яким запропонували повернутися на історичну батьківщину. Перші переселенці з'явилися у 1822 році, а в 1847 р. була заснована республіка Ліберія.Ліберія — єдина країна в Африці, яка не була колонізована під час імперіалізму в 19 столітті. З 1989 по 2003 рік в Ліберії йшла громадянська війна, яка забрала сотні тисяч жертв.
Наприкінці XX століття — на межі XX—XXI століття країна пережила державний переворот 12 квітня 1980 року, період військової диктатури сержанта Семюеля Доу в 1980—1989 роках, і наступні за цим періодом дві громадянські війни: першу ліберійську громадянську війну 1989—1996 років і другу ліберійську громадянську війну 1999—2003 років, які принесли сотні й тисячі жертв, а також мали катастрофічний вплив на економіку країни.
Етимологія Ліберія, що означає «Земля свободи», була заснована як незалежна держава вільнонародженими і випущеними на свободу, американськими африканцями.
Природа
Держава знаходиться в Західній Африці, територія країни простягається з півночі на південь на 340 км, а із заходу на схід — на 370 км. На північному заході межує з Сьєрра-Леоне (спільний кордон — 306 км); на півночі — з Гвінеєю (563 км); на сході — з Кот-д'Івуаром (716 км). На південному заході й півдні омивається водами Атлантичного океану, довжина берегової лінії 580 км.
Географічно Монровія є найближчим до Південної Америки (а саме до міста Натал, Бразилія) африканським містом: їх розділяють 3029,2 км або 1634,5 морські милі, безпосередньо через Атлантичний океан.
Геологія
Надра країни містять запаси залізної руди, алмазів, золота.
Рельєф Рельєф країни — це вкрите лісами високогір'я, болотисте тропічне узбережжя, де численні річки впадають в океан. Приморська низовинна рівнина слабко розчленована, місцями заболочена. У глибині країни рівнина підвищується до 400—600 м і переходить у Леоно-Ліберійську височину. Найвища точка країни — гора Маунт-Вутеве висотою 1380 м.
Клімат Клімат екваторіальний, жаркий, від травня до жовтня йдуть тропічні дощі. Опадів випадає 5000 мм на узбережжі і 1500 мм в глибинних районах. Середня температура приблизно +25 °C.
Гідрографія Численні повноводні, але короткі річки (Мано, Лоффа, Сент-Пол та інші).
Ґрунти Основними типами ґрунтів є латеритні, піщані та болотні ґрунти. Вони характеризуються слабкою розвиненістю, низьким вмістом органічної речовини, високою кислотністю, дефіцитом кальцію і магнію.
Рослинний світ За флористичним районуванням світу Ліберія належить до Гвинео-Конголезької області Африканського підцарства Палеотропічного флористичного царства.
Третина території вкрита лісами (пальми гвеї, цінні тропічні породи дерев); на сході — савана з акацією і баобабом. Ліси займають 18 % території.
Тваринний світ Фауна представлена у Ліберії досить широко: карликові гіпопотами, шимпанзе, слони, буйволи.
Фізико-географічне районування За фізико-географічним районуванням світу Ліберія належить до Гвінейскої узбережної фізико-географічної області Гвінейської фізико-географічної країни. З огляду на природні умови та ландшафтну структуру, територію Ліберії можна поділити на три фізико-географічні райони: Прибережний рівниний район (узбережжя Атлантичного океану); Північний височинний район (північна частина Ліберії); Західний район (центральна та західна частини країни).
Історія
Тубільні племена 1200—1800 рр.
Антропологічні і археологічні дослідження показують, що територія Ліберії була заселена як мінімум з XII століття.
Народи, що говорять на менде просувалися на захід, змушуючи невеликі етнічні групи переміщуватися на південь, у бік Атлантичного океану. серед перших переселенців були Деї, Басса, кру, голи і кіссRunn-Marcos, K. T. Kolleholon, B. Ngovo, p. 5.
Цей приплив посилився з початком занепаду західно-суданської Імперії Малі в 1375 році і Сонгайської імперії в 1591 році. Крім того, внутрішні регіони зазнали опустелювання, і їх мешканці були змушені переїхати до вологіших надбережних районів. Ці переселенці принесли навички прядіння бавовни, ткацтва, виплавлювання чавуну, культивування рису та сорго, і соціально-політичні інститути з імперій Малі та СонгайRunn-Marcos, K. T. Kolleholon, B. Ngovo, p. 6.
Незабаром після завоювання регіону (колишніми воїнами Імперії Малі), відбулася міграція народу ваї до регіону Гранд-Кейп-Маунт. Ваї були частиною імперії Малі, але були змушені мігрувати до прибережних районів, коли імперія впала в XIV століття. Народи Кру противилися притоку представників ваї на їх територію. Альянс мане і кру зупинив їх просування, але ваї залишилися в області Гранд-Кейп-Маунт (де зараз знаходиться місто Робертспорт).
Населення літоральної зони будувало каное і торгувало з іншими жителями Західної Африки від Зеленого Мису до території сучасної Гани. Пізніше європейські купці почали торгувати з місцевими жителями, підіймаючи їх каное на борт корабля. Спочатку кру обмінювалися з європейцями тільки товарами, але пізніше вони активно брали участь в африканській работоргівлі.
Кру покидали свої території і наймалися робітниками на плантаціях і в будівництві. Деякі з них навіть працювали на будівництві Суецького і Панамського каналів.
Іншою етнічною групою в регіоні були . В результаті завоювання мане були змушені переселитися на ту частину узбережжя, яка пізніше стала Ліберією.
Між 1461 роком і кінцем XVII століття на території сучасної Ліберії торгові факторії мали португальці, голландці та британці. Португальці називали цей регіон Перцевий берег (Costa da Pimenta), пізніше перекладене як через велику кількість мелегетського перцю. Назву річці Сент-Пол дали португальські мореплавці, які вперше побачили її в день святого Павла в XV сторіччі.
Поселенці з Америки Історія Ліберії як політичної одиниці починається з прибуття до Африки перших чорношкірих американських поселенців — як вони себе називали, америко-ліберійців. Вони в 1822 році заснували колонію «вільних кольорових людей» (free men of color) під заступництвом Американського колонізаційного товариства. За угодою з вождями місцевих племен за товари загальною вартістю 50 американських доларів переселенці придбали територію площею понад 13 тисяч км².
У 1824 році ця колонія отримала назву Ліберія, була прийнята її конституція. До 1828 року переселенці захопили все узбережжя сучасної Ліберії (протяжністю близько 500 км), а потім також зайняли частини узбережжя сучасних Сьєрра-Леоне і Кот-д'Івуару.
26 липня 1847 року американські поселенці проголосили незалежність Республіки Ліберія. Поселенці сприймали континент, з якого їх предків забрали в рабство, як «землю обітовану», однак не прагнули долучатися до африканського співтовариства. Прибувши до Африки, вони називали себе американцями і корінні жителі та британська колоніальна влада сусідньої Сьєрра-Леоне, також вважали їх американцями. Символи їх держави (прапор, девіз і печатка), а також обрана форма правління відображали американське минуле америко-ліберійців.
Релігія, звичаї і соціокультурні стандарти американо-ліберійців ґрунтувалися на традиціях довоєнного американського Півдня. Взаємна недовіра та ворожнеча між «американцями» з узбережжя і «корінними» з глибинки породжували упродовж всієї історії країни тривалі та досить успішні спроби американо-ліберійської меншини домінувати над місцевими, яких вони вважали варварами і людьми нижчого сорту.
Заснування Ліберії спонсорували приватні американські групи, головним чином Американське колонізаційне товариство. Проте країна отримувала також неофіційну підтримку від уряду СШАFlint, John E. The Cambridge history of Africa: from c.1790 to c.1870 Cambridge University Press (1976) pg 184—199. Уряд Ліберії змоделювали за подобою американського, він був демократичним за структурою, але фактично не завжди вдавалося дотримуватися демократичних принципів. Після 1877 року Партія істинних вігів монополізувала владу в країні і всі важливі посади належали членам цієї партії.
Три проблеми, що виникли перед владою Ліберії — територіальні конфлікти із сусідніми колоніальними державами, Британією і Французькою республікою, збройні сутички між поселенцями і місцевими жителями і загроза фінансової неспроможності ставили під сумнів суверенітет країни. Ліберія зберегла свою незалежність під час колоніального розподілу Африки, але наприкінці XIX — на початку XX-го століть втратила значну частину захопленої нею раніше території, яка була анексована Британією та Францією. У 1911 році кордони Ліберії з британськими та французькими колоніями були офіційно встановлені по річках Мано та Каваллі. Економічний розвиток наприкінці XIX століття стримувався через відсутність ринків збуту для ліберійських товарів і борговими зобов'язаннями з цілого ряду позик, сплата за якими виснажувала економіку.
На початку Першої світової війни Ліберія оголосила про свій нейтралітет, розраховуючи зберегти торговельні відносини з Німеччиною, на яку до 1914 року припадало більше половини зовнішньоторговельного обороту Ліберії. Однак блокада морських торгових шляхів, встановлена країнами Антанти, позбавила Ліберію цього найважливішого торговельного партнера. Майже повністю припинилося ввезення промислових товарів, виникли серйозні труднощі з продовольством.
Значущі події середини XX століття У 1926 році американські корпорації надали Ліберії великий кредит на 5 млн доларів.
У 1930-х роках Ліберію звинувачували у співучасті в торгівлі рабами; як підтвердження цього розглядався дозвіл вербувати робочу силу на території Ліберії для плантацій в Екваторіальній Гвінеї і Габоні, де завербовані працівники зазнавали жорстокого поводження і перебували практично на правах рабів. Тодішній президент Чарльз Кінг змушений був піти у відставку, і Велика Британія навіть ставила питання про встановлення опіки над Ліберією. Комісія Ліги Націй підтвердила основні пункти звинувачень.
Після початку Другої світової війни Ліберія знову проголосила нейтралітет, але її територію використовували для перекидання американських військ у Північну Африку. У 1944 році Ліберія офіційно оголосила війну Німеччині.
Після Другої світової війни США надавали кредити Ліберії, і незабаром Ліберія стала великим експортером каучуку і залізної руди. У 1971 році президент Вільям Табмен, який пробув на цій посаді п'ять термінів, помер, його місце зайняв Вільям Толберт, який до того 19 років пробув у статусі віце-президента. Продовжуючи зовнішню політику свого попередника, Толберт підтримував тісні зв'язки із США, але в той же час прагнув підвищити роль Ліберії в африканських справах, виступав проти апартеїду, попутно покращуючи відносини із соціалістичними країнами. Його економічні реформи привели до деяких позитивних наслідків, проте корупція і неефективне керування нівелювали їх. У 1970-ті роки сформувалася політична опозиція Толберта, а погіршення економічного становища викликало підвищення соціальної напруженості. Росли ціни, і це призвело до численних «рисових бунтів», найбільший з яких стався у квітні 1979 року. Тоді Толберт наказав відкрити вогонь по протестувальниках, що в підсумку призвело до масових заворушень і загального страйку.
Переворот Семюеля Доу 1980 року