Перша битва при Булл-Рані ( також Перша битва під Манассасом — перший великий сухопутний бій Громадянської війни в США. Відбувся 21 липня 1861 року біля Манассасу (штат Вірджинія). Федеральна армія під командуванням генерала Ірвіна Макдавелла атакувала армію Конфедерації під командуванням генералів Джонстона і Борегара, але була зупинена, а потім обернена до втечі. Федеральна армія ставила собі за мету захоплення важливого транспортного вузла — Манассасу, а армія Борегара зайняла оборону на рубежі невеликої річки Булл-Ран. Федеральний головнокомандувач Ірвін Макдавелл витратив два дні для рекогностування, і за цей час на допомогу Борегару прийшла Армія Шенандоа під командуванням Джонстона.

21 липня Макдавелл відправив три дивізії в обхід лівого флангу противника; їм вдалося атакувати і відкинути кілька бригад конфедератів, після чого Макдавелл призупинив наступ. Через кілька годин він відправив вперед дві артилерійські батареї і кілька піхотних полків, але південні зустріли їх на пагорбі Генрі і відбили всі атаки. Федеральна армія втратила в цих боях 11 гармат, і, сподіваючись їх відбити, командування посилало в бій полк за полком, поки не були витрачені всі резерви. Тим часом на поле бою підійшли свіжі бригади армії Півдня і змусили відступити останній резерв північних — бригаду Ховарда. Відступ Ховарда ініціював загальний відхід всієї федеральної армії, який перетворився на безладну втечу. Південні змогли виділити для переслідування всього кілька полків, тому їм не вдалося завдати противнику значної шкоди.

Підготовка На початок літа 1861 року (першого року Громадянської війни) перед Конфедерацією стояло завдання обороняти Північну Вірджинію. Для цього існувала необхідність тримати армію на напрямку Вашингтон — Ричмонд і в долині Шенандоа. Армія Півдня була занадто малою, щоб утримувати обидва ці фронти, тому багато надій покладалося на Манассаську залізницю, яка дозволяла перекидати сили з долини Шенандоа на схід або в зворотному напрямку, залежно від ситуації. Слабким місцем цієї дороги була станція Манассас, яка перебувала за 30 миль від Вашингтона. Було очевидним, що федеральна армія насамперед намагатиметься захопити Манассас, «найбільш важливий стратегічний пункт у Вірджинії», за словами одного рядового південнокаролінця. На початок липня 1861 року багато вважали, що перша і, ймовірно, остання битва цієї війни відбудеться під Манассасом. Ще в травні генерал-майор Роберт Лі, головнокомандувач Вірджинськими збройними силами, велів утримувати Манассас за всяку ціну. Він вважав, що варто звести укріплену лінію на рубежі річки Булл-Ран, і обіцяв прислати для цього інструменти.

Для оборони Манассаса Конфедерація залучила свою найбільшу армію — Потомакську. Сама станція була оточена земляними укріпленнями. Річка Булл-Ран, що протікала в трьох милях від Манассаса, була природною перешкодою — вона була неширокою і глибиною не більше метра, але її круті береги були суто зручними для оборони. Південні зміцнили всі переправи через Булл-Ран протягом 8 миль від Воррентонської дороги до броду Юніон-Мілл-Форд. На підступах до річки розставили численні пікети. Зв'язок між пікетами і окремими частинами армії забезпечувався прапорцевою сигналізацією, якою завідував капітан Едвард Александер.

На заході, в долині Шенандоа, стояла невелика однойменна армія, якою командував Джозеф Джонстон. Він був старшим за Борегара за званням і більш досвідченим командиром, але поступався йому за популярністю. Його завданням було стримувати наступ федерального загону під командуванням Роберта Паттерсона, а в разі потреби прийти на допомогу армії Борегара.

Для наступу на Ричмонд федеральне командування зібрало найбільшу армію в історії США, чисельністю 35 000 чоловік. Очолив її бригадний генерал Ірвін Макдавелл, що отримав це звання безпосередньо з майорів. Він відразу опинився в складному становищі: суспільство і уряд вимагали негайного наступу на Ричмонд, але командувач розумів, що армія до цього не готова. Рядові не пройшли елементарної підготовки, і навіть офіцери регулярної армії не мали досвіду маневрування бригадами і дивізіями. Разом з тим, багато полків набрали на 90 днів служби, і ці терміни спливали наприкінці липня і на початку серпня. Командування вимагало почати наступ за будь-яких обставин. «Ви зелені, це правда, — сказав Макдавеллу генерал Скотт, — але вони зелені теж».

29 червня 1861 року на засіданні кабінету міністрів в Білому домі Макдавелл виклав свій план дій. Він назвав головною метою свого наступу Манассас. За планом передбачалося наступати на Сентервілл, потім обійти позицію противника зі сходу і відрізати його від Ричмонда, чим змусити відступати. Це був грамотний план, але Лінкольн і Скотт поставилися до нього без ентузіазму. Вони вважали, що перемога в великій битві допоможе швидше закінчити війну.

Армія Макдавелла виступила на Манассас ввечері 16 липня, рухаючись трьома колонами. На правому фланзі дивізія Тайлера до вечора увійшла до В'єнна, в центрі дивізії Хантера і Майлза дійшли до Аннандейла, а на лівому фланзі дивізія Хейнцельмана досягла річки Похік-Крік. 17 липня наступ пішов повільніше; Макдавелл очікував зустріти аванпости противника біля Ферфакса і рухався обережно, з частими зупинками. Приблизно опівдні північні увійшли в Ферфакс, але знайшли там тільки кинутий табір супротивника. До кінця дня дивізія Тайлера встигла просунутися за Ферфакс тільки на 5 миль. 18 липня Макдавелл задумував розпочати свій обхідний маневр: дивізія Тайлера мала відвернути на себе увагу біля Сентервілла, а дивізію Хейнцельмана передбачалося відправити за річку Ококун в обхід правого флангу Борегара. Приблизно опівдні 18 липня Макдавелл прибув на Сангстер-Стейшн для рекогносцирування та майже відразу зрозумів, що відповідних доріг там немає і місцевість незручна для наступу. Це змусило його повністю змінити попередній задум і розробляти новий план наступу.

Борегар знав про наступ федералів з самого його початку завдяки своїм шпигунам. Він розгорнув армію на рубежі річки Булл-Ран, висунувши бригаду Бонема до Сентервілла, а бригаду Юелла — до Сангстера. При появі противника обидві бригади відступили до основної лінії оборони, руйнуючи мости і завалюючи дороги. Хеннессі писав, що біля всіх семи переправ між Сентервіллом і Манассасом Борегар велів звести земляні укріплення, перші в історії тієї війни. Історик Ерл Гесс писав, що потужні булл-ранські укріплення з замаскованими батареями і замінованими мостами і дорогами — це не більше ніж чутки, які ходили по федеральній армії. Борегар побудував кілька укріплень близько Ферфакса, але не зміцнював булл-ранський берег, тому що не збирався оборонятися на цьому рубежі.

Борегар вважав, що північні будуть наступати прямо по дорозі Сентервілл — Манассас і вийдуть до переправи Мітчелл-Форд, де і почнуть атаку. Тому на цій ділянці він поставив свій найсильніший загін — південнокаролінську бригаду Бонема і дві батареї. Передбачалося, що Бонем буде тримати оборону, а в цей час інші бригади перейдуть річку і атакують федералів з флангів. Усвідомлюючи, що його сил може бути недостатньо, Борегар 17 липня запросив підкріплень у президента Джефферсона. Останній наказав відправити до Манассасу 8-й Вірджинський полк з Лісбурга, два полки Холмса з Фредериксберга, а також легіон Хемптона і 6-й Північнокаролінський полк з Ричмонда. Крім того, він написав генералу Джонстону, щоб той ішов на посилення Борегара, якщо зможе відірватися від Паттерсона ().

Сили сторін

Сили Півдня складалися з Потомакської армії Борегара, 21 883 особи (7 бригад), і армії Шенандоа, приблизно 8884 вояки (4 бригади). Федеральна армія Північно-східної Вірджинії налічувала 30 594 осіб і була зведена в п'ять дивізій.

У федеральній армії налічувалось 47 гармат різних типів і калібрів. Вони були зведені в 10 рот: дев'ять рот регулярної артилерії і одна рота род-айлендського ополчення. Це були: 16 тридюймових нарізних гармат Паррота, два «Паррота» калібру 3,67 дюйма, один «Паррот» калібру 4,2 дюйма, чотири польові гармати зразка 1841 року калібру 4,62 дюйма, вісім польових гаубиць калібру 4,62 дюйма і дванадцять нарізних гармат Джеймса калібру 3 дюйма.

Південні мали 53 гармати, зведених в дванадцять підрозділів. Всі ці підрозділи сформовано з артилерії ополчення штатів: 40 гармат зразка 1841 року калібру 3,67 дюйма, 9 нарізних гармат калібру 3 дюйма, 4 польові гаубиці калібру 4,62 дюйма.

Федеральна артилерія поступалася за чисельністю конфедеративній, але мала перевагу по далекобійності: 51 % федеральних гармат були нарізними проти 18 % в арміях Півдня. Хоча північні могли вести вогонь переважно 3-дюймовими снарядами, їх артилерія била на 1500—2000 метрів, в той час як 6-фунтові гармати південних — тільки на 1000 метрів. Таким чином, федеральна армія мала перевагу, поки вела дуель на великих дистанціях, але на коротких конфедерати отримували перевагу через більший калібр.

Блекбернс-Форд

18 липня о 09:00 передова дивізія федеральної армії (дивізія Тайлера) увійшла в Сентервілл. Її командир отримав наказ дослідити дороги поблизу, зображати наступ на Манассас, але не починати бою. Тайлер, однак, вирішив провести рекогносцирування. За його наказом генерал Річардсон відправив до переправи батальйон, який вступив в перестрілку з південними (бригадою Лонгстрита). Це зіткнення позбавило змоги Тайлеру оцінити позицію противника, і він наказав Річардсону висунути в бій всю його бригаду. Ця атака була відбита, і Річардсон був готовий атакувати повторно, але Тайлер наказав йому вийти з бою. Макдавелл прибув в Сентервілл вже після закінчення бою. Він не надав великого значення цій перестрілці, хоча і побоювався, що вона зробить погане враження на армію.

Події біля Блекбернс-Форд змусили Борегара переглянути своє ставлення до земляних укріплень. Він велів зміцнити всі переправи, і 19 липня південні приступили до земляних робіт.

Невдача біля Блекбернс-Форд показала Макдавеллу, що позиції противника вздовж Булл-Рана сильні і штурмувати їх з фронту нерозумно. Його початковий план передбачав обхід правого флангу противника, але, вивчивши місцевість, Макдавелл зрозумів, що для такого маневру немає відповідних доріг. Він вирішив змінити план і обійти лівий фланг Борегара. Він доручив , головному інженеру армії, знайти відповідні переправи і дороги. Витративши два дні 19 та 20 липня, Барнард дізнався про існування двох зручних переправ — Садлі-Форд і Поплар-Форд, хоча і не зумів вивчити їх особисто. Вдень 20 липня Макдавелл вирішив, що його план цілком реальний і призначив наступ на наступний ранок. У ці дні ряди федеральної армії покинули 4-й Пенсільванський полк і одна артилерійська батарея (у солдатів закінчився термін контракту).

План Борегара Генерал Борегар надихнувся успіхом, але, на його невдоволення, бій під Блекбернс-Форд стався дуже рано і ситуація не дозволяла перейти в контрнаступ. Він, однак, розраховував, що після приходу армії Джонстона зуміє розбити Макдавелла. За його планом армія Джонстона мала наступати із заходу, пройти ущелину Елді-Геп і атакувати правий фланг противника. Борегар мав одночасно атакувати з фронту. Цей план передано Джонстону, але той поставився до нього несхвально. 18 липня о 03:00 Джонстон отримав наказ йти на з'єднання з Борегаром і вранці 19 липня розпочав перекидання військ, за допомогою залізниці. Першою відправлено бригаду Томаса Джексона. Джексон з'явився в штаб Борегара увечері 19 липня, в той момент, коли останній якраз викладав підлеглим свій план наступу. Поява Джексона здивувало Борегара — він був упевнений, що Джонстон йде маршем на фланг Макдавеллу.

Джонстон прибув в штаб днем 20 липня і, як старший за званням, прийняв командування над частинами на полі бою. Його поява повністю розладнала плани Борегара, і змусила його повернутися до одного зі своїх ранніх планів, від 8 липня. Він передбачав атаку на Сентервілл, щоб відрізати противника від Вашингтона. Джонстон розумів, що бій треба почати якомога раніше, тому схвалив план Борегара. Він доручив йому скласти всі накази, а сам пішов спати, вперше за кілька днів.

План Макдавелла