Освіта в Китаї передусім управляється державною системою освіти, яка підпорядковується Міністерству освіти. Усі громадяни повинні відвідувати школу як мінімум дев'ять років, відому як дев'ятирічна обов'язкова освіта, яка фінансується урядом. Обов’язкова освіта включає шість років початкової освіти, як правило, починаючи з шести років і закінчуючи у дванадцять років, а потім три роки молодшої середньої освіти (молодша середня школа). Деякі провінції мають п'ять років початкового навчання, але чотири роки для молодших середніх шкіл. За молодшим середнім навчанням слідують три роки середньої середньої школи, до кінця яких закінчується середня освіта. Закони, що регулюють систему освіти, включають Положення про наукові ступені, Закон про обов'язкову освіту, Закон про вчителів, Закон про освіту, Закон про професійну освіту та Закон про вищу освіту.
У 2019 році Міністерство освіти повідомило про збільшення на 1,5611 мільйонів учнів, які вступають на обов'язкову освіту. У 1985 р. Уряд скасував вищу освіту, що фінансується за рахунок податків, вимагаючи від здобувачів університету претендувати на стипендії, виходячи з їх академічних можливостей. На початку 1980-х уряд дозволив створити перший приватний вищий навчальний заклад. У 2003 році центральні та місцеві уряди Китаю підтримали 1552 вищі навчальні заклади (коледжі та університети), а також їх 725 000 викладачів та 11 мільйонів студентів. У проекті є понад 100 ключових національних університетів, включаючи Пекінський університет та Університет Цінхуа, які вважаються частиною елітної групи китайських університетів. Китайські інвестиції в дослідження і розробки зросли на 20% на рік з 1999 року, перевишивши в 2011 році 100 мільярдів доларів. У 2006 році китайські університети закінчили 1,5 мільйона студентів науки і техніки. До 2008 року Китай опублікував 184 080 статей у визнаних міжнародних журналах — семикратне зростання порівняно з 1996 р. У 2017 р. Китай перевершив США за найбільшою кількістю наукових публікацій. Китай також був найкращим напрямком для іноземних студентів, і станом на 2013 рік Китай був найпопулярнішою країною в Азії для іноземних студентів і посів третє місце серед країн. Зараз Китай є провідним місцем у світі для студентів-англомовних африканців та приймає друге за чисельністю міжнародне населення у світі. Станом на 2018 рік, країна мала друге за кількістю провідних університетів у світі, після США. Китай також є домом для двох найкращих університетів у всій Азії та Тихоокеанському регіоні та країнах, що розвиваються, з університетами Цінхуа та Пекіном, які зайняли 20-е та 23-е місця у світі відповідно до рейтингу Times Higher Education World University Ranking. Китай переважає серед університетських рейтингів QS BRICS та університетських рейтингів країн, що розвиваються. Китай також є найбільш представленою державою в цілому. У 2020 році Китай очолює список рейтингів університетів QS Asia з понад 120 університетами, у тому числі в рейтингу, а п'ять китайських університетів потрапляють до 10 найкращих країн Азії, що більше, ніж будь-яка інша країна. До списку 200 найбільших світових рейтингів ARWU 2020 року входило 22 китайських університети, що відставали лише від США за загальним представництвом.
Хоча Шанхай, Пекін, Цзянсу та Чжецзян перевершили всі країни світу і досягли найвищих балів у Програмі міжнародного оцінювання студентів, а китайські старшокласники щороку послідовно вигравали кілька золотих медалей на багатьох міжнародних конкурсах та олімпіад з науки, таких як Міжнародна біологія Олімпіада, Міжнародна олімпіада з астрономії та астрофізики, Міжнародна олімпіада з інформатики, Міжнародна олімпіада з наук про Землю, Міжнародна математична олімпіада, Міжнародна олімпіада з фізики та Міжнародна олімпіада з хімії, освітню систему Китаю критикували за суворість та акцент на акценті підготовка до тесту. Однак прес-секретар PISA Андреас Шлейхер каже, що Китай відійшов від навчання навколо. За словами Шлейхера, Росія добре виконує оцінки на основі принципів, але не в PISA, тоді як Китай має результати як на основі принципів, так і в більш широких оцінках.
Історія З кінця Культурної революції (1966–76) система освіти в Китаї була спрямована на економічну модернізацію. У 1985 році федеральний уряд передав відповідальність за базову освіту місцевим органам влади через Центральний комітет Китаю "Рішення Комуністичної партії про реформу освітньої структури". Планом реформи освіти в травні 1985 р. Влада вимагала дев’яти років обов’язкової освіти та створення Державної комісії з освіти. Офіційне прагнення покращити освіту ніде не виявилося настільки очевидним, як істотне збільшення коштів на освіту у Сьомій п’ятирічці (1986–90), яке на 72 відсотки перевищувало кошти, виділені на освіту у попередній плановий період (1981– 85). У 1986 р. 16,8 відсотка державного бюджету було призначено на освіту проти 10,4 відсотка у 1984 р. З 1949 р. Освіта викликала суперечки в Китаї. В результаті постійних внутрішньопартійних перестановок офіційна політика чергувала ідеологічні імперативи та практичні зусилля з подальшого національного виховання, хоча ці два часто були несумісними. Великий стрибок уперед (1958–60) і Рух соціалістичної освіти (1962–65) намагався покласти край глибоко вкоріненій академічній елітарності, скоротити соціальні та культурні розриви між робітниками та селянами, між міським та сільським населенням та усунути тенденцію науковців та інтелігенції зневажати ручну працю. Під час Культурної революції загальне сприяння соціальній рівності було головним пріоритетом.
Керівництво Комуністичної партії Китаю після Мао Цзедуна розглядає освіту як основу чотирьох модернізацій. На початку 1980-х років науково-технічна освіта стала важливим напрямком освітньої політики. До 1986 р. Підготовка кваліфікованих кадрів та розширення науково-технічних знань були визначені найвищим пріоритетом. Хоча гуманітарні науки вважалися важливими, професійно-технічні навички вважалися першочерговими для досягнення цілей модернізації Китаю. Переорієнтація освітніх пріоритетів відповідала стратегії економічного розвитку Ден Сяопіна. Також було зроблено акцент на подальшій підготовці вже освіченої еліти, яка продовжить програму модернізації у найближчі десятиліття. Поновлений акцент на сучасній науці та техніці призвів до прийняття зовнішньої політики, яка заохочувала навчання та запозичення з-за кордону для підвищення кваліфікації в широкому діапазоні наукових областей, починаючи з 1976 року. Станом на 2015 рік у державних початкових та нижчих школах Китаю навчається 28,8 мільйонів учнів.
Розвиток З 1950-х років Китай забезпечує дев'ятирічну обов'язкову освіту, яка складає п'яту частину населення світу. До 1999 року початкова освіта стала узагальненою в 90% Китаю, а обов'язкове дев'ятирічне навчання тепер фактично охоплювало 85% населення. Фінансові кошти на освіту, що надаються центральним та провінційним урядами, різняться залежно від регіону, а кошти у сільській місцевості значно нижчі, ніж у великих міських районах. Сім'ї повинні доповнювати гроші, що надаються школам урядом, платою за навчання, а це означає, що деякі діти мають набагато менше. Однак батьки дуже високо цінують освіту і приносять великі особисті жертви, щоб відправити своїх дітей до школи та університету. Неписьменність серед молоді та середнього віку впала з понад 80% до 5% Система вивчила близько 60 мільйонів професіоналів середнього або високого рівня та близько 400 мільйонів робітників для молодших та старших класів середньої школи. Сьогодні 250 мільйонів китайців здобувають три рівні шкільної освіти (початкову, молодшу та старшу середню школу), що вдвічі збільшує темпи приросту в решті світу за той самий період. Чистий рівень охоплення початковою школою досяг 98,9%, а валовий рівень охоплення молодшими школами 94,1%.
Освітні горизонти Китаю розширюються. У 1980-х рр. МВА був практично невідомий, але до 2004 р. Було 47 000 МВА, які навчались у 62 школах МВА. Багато людей також подають документи на міжнародні професійні кваліфікації, такі як EMBA та MPA; близько 10 000 студентів MPA навчаються у 47 вищих школах, включаючи Пекінський університет та Університет Цінхуа. Ринок освіти швидко розвинувся, процвітаючи навчання та тестування на професійну кваліфікацію, таку як комп'ютер та іноземні мови. Безперервна освіта є тенденцією, коли один раз у житті людина стає навчанням протягом усього життя. Обмін міжнародною співпрацею та освітою щороку збільшується. Китай має більше студентів, які навчаються за кордоном, ніж будь-яка інша країна; з 1979 року в 103 країнах та регіонах навчається 697 000 китайських студентів, з яких 185 000 повернулися після закінчення навчання. Кількість іноземних студентів, які навчаються в Китаї, швидко зросла; у 2004 році в університетах Китаю навчалося понад 110 000 студентів із 178 країн. За останні роки інвестиції в освіту зросли; частка загального бюджету, виділеного на освіту, щороку з 1998 р. збільшується на один процентний пункт. Згідно з програмою Міністерства освіти, уряд створить систему фінансування освіти відповідно до системи державних фінансів, посилить відповідальність уряду на всіх рівнях в освітніх інвестицій та забезпечать, щоб їх фінансові асигнування на освітні витрати зростали швидше, ніж їх регулярні надходження. Програма також визначала мету уряду щодо того, що інвестиції в освіту повинні становити чотири відсотки ВВП за відносно короткий проміжок часу.
Освітня система
Закон про обов'язкову освіту Закон про дев'ятирічну обов'язкову освіту (中华人民共和国 义务教育 法), який набув чинності 1 липня 1986 року, встановив вимоги та строки для отримання загальної освіти з урахуванням місцевих умов та гарантував дітям шкільного віку право отримувати принаймні дев'ять роки навчання (шестирічна початкова освіта та трирічна середня освіта). Народні з’їзди на різних місцевих рівнях мали в межах певних керівних принципів та відповідно до місцевих умов вирішувати кроки, методи та терміни впровадження дев’ятирічної обов’язкової освіти відповідно до керівних принципів, сформульованих центральними органами влади. Програма мала на меті привести сільські райони, які мали чотири-шість років обов’язкового навчання у школі, у відповідність із міськими колегами. Департаменти освіти були закликані готувати мільйони кваліфікованих робітників для всіх професій і професій та пропонувати керівні принципи, навчальні програми та методи, що відповідають програмі реформ та потребам модернізації.
Влада провінційного рівня мала розробляти плани, приймати укази та правила, розподіляти кошти в округах та безпосередньо управляти кількома ключовими загальноосвітніми школами. Повітові органи мали розподілити кошти кожному міському уряду, який мав заповнити будь-які недоліки. Повітові органи повинні були здійснювати нагляд за освітою та викладанням та керувати власними старшими середніми школами, учительськими школами, училищами підвищення кваліфікації, сільськогосподарськими професійними училищами та зразковими початковими та молодшими середніми школами. Решта шкіл мали управляти окремо повітові та селищні влади. Закон про обов’язкову освіту поділив Китай на три категорії: міста та економічно розвинені райони в прибережних провінціях та невелика кількість розвинених районів у глибинці; міста та села із середнім розвитком; та економічно відсталі райони.