Конституційне право Великої Британії — галузь права, що становить собою сукупність законів, прецедентів і конституційних угод Великої Британії, які визначають порядок формування та повноваження органів держави. Попри те, що у Великій Британії — найстаріша безперервна політична система у світі, конституція цієї держави так і не була оформлена в єдиний правовий акт. Конституційні принципи вироблялись упродовж століть і закріплялись у статутах, судових прецедентах і політичних конвенціях.

До основних засад британської політичної системи відносяться парламентський суверенітет, верховенство права, демократія та інтернаціоналізм.

Історія

1215 року на вимогу повсталих баронів, лицарів і містян англійський король Іоанн Безземельний ухвалив Велику хартію вольностей, якою гарантувалися справедливий судовий розгляд, вільне пересування людей і надання свободи дій церквіПункт 1 Хартії («англійська церква має бути вільною»), пункти 12 і 14 (не стягувати податку «інакше, ніж за загальною радою королівства»), 17 («загальні позови… повинні розбиратися в певному визначеному місці»), 39—40 (нікому не продавати права і справедливості, нікому не відмовляти в них або зволікати з ними), 41 («купці повинні мати безпечний і вільний виїзд з Англії та в'їзд до Англії») та 47—48 (землі, взяті королем, мають «негайно бути переведені на становище звичайної землі»).. Після Англійської громадянської війни та Славної революції 1688 року Парламент Англії здобув верховенство над монархом, церквою та судами. Білль про права 1689 року проголосив, що «вибори членів парламенту повинні бути вільними». Акт про унію 1707 року об'єднав Англію, Уельс і Шотландію. Ірландія була приєднана 1800 року, але після війни за незалежність Ірландська республіка здобула самостійність, офіційно закріплену у 1916 року й Англо-ірландському договорі 1921 року. Згідно з жінки отримали рівні виборчі права з чоловіками.

Принципи

Британська конституція не була кодифікована, як, наприклад, Конституція США або Основний закон ФРН. Водночас загальні принципи закріплені в різних конституційних законах. Конституція Великої Британії включає конституційні угоди, судові прецеденти та інші конституційні норми. Надаючи їм чинності, суди несуть відповідальність за підтримку цінностей і принципів конституції та забезпечення їх ефективності. Центральні статути визнані такими, що мають конституційну цінність.

До головних джерел права, які становлять основну політику Великої Британії, відносяться ухвалені акти Парламенту Великої Британії, сформульовані суддями і виражені у судових прецедентах правові норми і конвенції, які регламентують поведінку Кабінету міністрів Великої Британії, Прем'єр-міністра, парламенту і монарха. За допомогою законодавства, судової практики та конвенцій, як правило, визнаються щонайменше чотири основні принципи:

Парламентський суверенітет, який вважається фундаментальним принципом. Внаслідок періоду Реформації в Англії, громадянської війни, Славної революції 1689 року та Акту про унію 1707 року парламентська влада стала домінуючим джерелом права понад судову, виконавчу, церковну владу і владу монарха. Верховенство права висвітлюється в конституції з часів Великої хартії вольностей 1215 року та Петиції про право 1628 року Це означає, що державна влада може діяти лише згідно з законними повноваженнями, включаючи дотримання прав і свобод людини і громадянина. Принаймні з 1928 року демократія стала одним з фундаментальних конституційних принципів. Спочатку лише заможні чоловіки мали право голосу у Палаті громад, в той час як король або королева та/або спадкова Палата лордів домінували в політиці. Однак з 1832 року повнолітні громадяни поступово здобули загальне виборче право. Конституція Великої Британії є міжнародною: Парламент послідовно посилював свій суверенітет і практичну владу британських громадян завдяки членству в міжнародних органах, включаючи Міжнародну організацію праці (МОП), Організацію Об'єднаних Націй (ООН), Європейську Конвенцію з прав людини (ЄКПЛ), Європейський Союз (ЄС), Світову організацію торгівлі (СОТ) та Міжнародний кримінальний суд (МКС).

Парламентський суверенітет Парламентський суверенітет часто розглядається як центральний елемент конституції Великої Британії, хоча його ступінь все ще оскаржується. Це означає, що акти парламенту є найвищою формою права, а також, що «парламент не може зобов'язувати себе».

Історично склалося так, що парламент став суверенним завдяки низці поєдинків за владу між монархом, церквою, судами та простими людьми. Велика хартія вольностей 1215 року, яка згодом була анульована, призвівши до Першої баронської війни, наділила парламент правом існувати задля «спільної ради» проти нібито «божественного права королів» правити. Спільна земля також була гарантована людям для фермерського господарства, випасу худоби, полювання або риболовлі, хоча аристократи продовжували домінувати в політиці. Відповідно до Акту про супрематію 1534 року Король Генріх VIII затвердив своє божественне право на Католицьку церкву в Римі, проголосивши себе верховним лідером Англіканської церкви. Потім у справі графа Оксфорда в 1615 році Лорд-канцлер (як представник короля, так і голова судової влади) затвердив верховенство Канцлерського суду над судами загального права, фактично зводячи нанівець твердження сера Едварда Коука про те, що судді можуть визнати статути недійсними, якщо вони підуть «проти загального права та розуму».

Нарешті, після Славної революції 1688 року, Білль про права 1689 року наділив парламент владою над монархом (а отже, і над церквою та судами). Парламент став суверенним і верховним. Але боротьба за владу в парламенті продовжилась між аристократією та простими людьми. Люди, від чартистів до профспілок, боролися за голосування в Палаті громад і, нарешті, в Акті парламенту 1911 року та Акті парламенту 1949 року про те, щоб громада переважала в будь-якому конфлікті з невибраною Палатою лордів: після 1949 року лорди могли затримати законодавство лише на один рік та не затримувати будь-які бюджетні заходи більше місяця. У справі «Р. (Джексон) проти Генерального прокурора» група протестуючих проти полювання оскаржила Закон про мисливство 2004 року, стверджуючи, що він не є чинним і не може заборонити полювання на лисиць, оскільки він був прийнятий, уникаючи Палату лордів згідно з Актом парламенту 1949 року, а сам він був недійсним, оскільки він був прийнятий з використанням повноважень, передбачених Актом парламенту 1911 року, щоб замінити лордів за два роки і обмежив повноваження лордів стосовно затримки до одного року.

Таким чином, лорд Хоуп стверджував, що «верховенство закону, яке застосовується судами, є найважливішим контрольним фактором, на якому базується наша конституція», що парламентський суверенітет «більше не є, якщо він коли-небудь був, абсолютним», він не може використовуватися для захисту антиконституційних актів (як визначено судами). Не залишається усталеного значення парламентського суверенітету, за винятком того, що це залежить від принципу представницької демократії, а його юридична сила залежить від політичної легітимності.

В новітній історії суверенітет Парламенту Великої Британії в практичному та юридичному плані розробили чотири основні фактори:

З 1945 року міжнародна співпраця означала, що парламент посилив свою владу, працюючи з іншими суверенними державами, а не намагаючись домінувати над ними. Хоча окремі британські уряди і раніше порушували міжнародне право, Сполучене Королівство завжди приймало формальний обов'язок, що його суверенітет не використовуватиметься незаконно. У 1950 році Велика Британія допомогла написати та приєдналася до Європейської конвенції з прав людини. Тим часом як ця конвенція відображала норми та справи, вирішені згідно із британськими статутами, загальним правом та громадянськими свободами, Велика Британія визнала, що люди можуть звертатися до Європейського суду з прав людини у Страсбурзі, якщо внутрішніх засобів правового захисту недостатньо. Велика Британія стала членом Європейського Союзу після Закону про Європейські співтовариства 1972 року та шляхом ратифікації Маастрихтського договору в 1992 році. Право ЄС завжди переважало у будь-якій колізії між законодавством держав-членів у обмежених сферах, в яких воно діє, але держави-члени та громадяни отримують контроль над сферою та змістом права ЄС, а отже, розширюють свій суверенітет на міжнародному рівні через спільне представництво в Європейському Парламенті, Раді Міністрів та Комісії. Передача повноважень у Сполученому Королівстві означала, що парламент наділив законодавчими повноваженнями з конкретних тем нації та регіони: Акт про Шотландію 1998 року створив Парламент Шотландії, Акт про уряд Уельсу 1998 року створив Національну асамблею Уельсу, а Акт про Північну Ірландію 1998 року створив уряд Північної Ірландії. Отже, Велика Британія не повинна приймати рішень, які б суперечили волі регіональних урядів.

Верховенство права Верховенство права — фундаментальний принцип, який передбачає рівність усіх і кожного перед законом і неминучість покарання за його порушення. Принцип верховенства права є основою для сталого розвитку суспільства та охоплює практично всі аспекти життя: від безпеки особистості, права власності та розв'язання конфліктів — до ефективної боротьби з корупцією. Його називають «таким же важливим у вільному суспільстві, як і демократичне виборче право», і навіть «найвищим чинником контролю, на якій заснована… Конституція»R (Jackson) v Attorney General UKHL 56 , per Lord Hope, але, як і парламентський суверенітет, його значення та обсяг є дискусійним. Лорд Бінгем, колишній вищий суддя у Великої Британії, вважав, що верховенство права має виходити з того, що право є чітким і передбачуваним, не допускає широкого або необґрунтованого розсуду, застосовується однаково до всіх людей, захищає основні права людини і відповідає нормам міжнародного права. Водночас в деяких визначеннях права людини і міжнародне право не враховуються. Подібна позиція ґрунтується на поглядах таких вчених, як Альберт Венн Дайсі.

Верховенство права було визнано як «конституційний принцип» у розділі 1 , який обмежив судову роль лорда-канцлера і змінив систему призначень суддів, щоб закріпити незалежність, різноманітність і заслуги. Оскільки статут не дає подальшого визначення, практичне значення «верховенства права» розвивається через прецедентне право.