Трохи́м Дени́сович Лисе́нко (, Карлівка, Костянтиноградський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія — 20 листопада 1976, Москва, РРФСР, СРСР) — радянський агроном українського походження, діяч мічуринської агробіології СРСР, академік АН УРСР (1934), академік ВАСГНІЛ (1935), академік АН СРСР (1939), президент ВАСГНІЛ (1938—1956, 1961—1962), член ВУЦВК і ЦВК СРСР, депутат Верховної Ради СРСР 1—6-го скликань (1937—1966), Герой Соціалістичної Праці (1945), кавалер восьми орденів Леніна, тричі лауреат Сталінської премії (1941, 1943, 1949). Засновник псевдонауковогоGraham L., 1993, «Science in Russia and the Soviet Union», New York: Cambridge University PressJoravsky D., 1970, «The Lysenko affair», Harvard University Press, Cambridge, MA, USASoyfer V.N., 2001. «The consequences of political dictatorship for Russian science», Nature Reviews Genetics 2, 723—729Amasino R., 2004, «Vernalization, competence, and the epigenetic memory of winter», The Plant Cell 16, 2553—2559Roll-Hansen N., 2005. «The Lysenko effect: The politics of science», Humanity Books, Amherst, New YorkRoll-Hansen N., 2008. «Wishful science: The persistence of T.D. Lysenko's agrobiology in the politics of science», OSIRIS 23, 166—188 напряму в біології — мічуринської агробіології.
Початок кар'єри Народився в багатодітній селянській родині Дениса Никаноровича Лисенка. Навчався в двокласному початковому училищі містечка Карлівки, потім у Полтавській школі садівництва, а з 1917 по 1920 рік — в Уманській середній школі садівництва. Після закінчення Уманської школи садівництва працював селекціонером на Білоцерківській дослідній станції і одночасно навчався в Київському сільськогосподарському інституті.
Закінчивши в 1925 р. (заочно) Київський сільськогосподарський інститут, молодий агроном Т. Д. Лисенко дістав призначення на дослідну станцію у місті Гянджа (Азербайджан). Там він, зокрема, випробував техніку низькотемпературної обробки насіння перед сівбою — так званої яровизації. У 1929 р. Лисенко заїхав до рідного села та запропонував використати її своєму батьку — Денисові Лисенку. Той посіяв навесні два мішки озимої пшениці, яка трохи намокла, проросла і пролежала взимку під снігом — і отримав добрий врожай. Ідею яровизації підтримав Наркомат землеробства УРСР, і в багатьох газетах (в тому числі й у «Правді») з'явились схвальні публікації про ініціативу батька й сина Лисенків.
У 1930 році Т. Д. Лисенка перевели до Всесоюзного селекційно-генетичного інституту (ВСГІ) в Одесі, де він займався впровадженням яровизації. З 1932 р. почав видаватися «Бюллетень яровизации», а з 1935 р. — журнал «Яровизация». За офіційними даними, у 1932 р. «яровизовано» було 43 тис. га посівів, у 1933 р. — 200 тис., у 1934 р. — понад 600 тис., у 1935 р. — 2,1 млн, у 1936 р. — 6,9 млн, у 1937 р. — 8,9 млн га.
У травні 1934 р. став академіком (дійсним членом) Академії наук Української СРР, у червні 1935 р. — академіком ВАСГНІЛ.
У списку наукових досягнень Лисенка вказують: теорію стадійного розвитку рослин, на базі якої розроблено агротехнічні прийоми для підвищення врожайності, в тому числі і методи «яровизації»; техніку «чеканки» бавовнику; створення нових сортів сільськогосподарських культур (яра пшениця «лютесценс 1173», «одеська 13», ячмінь «одеський 14», бавовник «одеський 1» та ін.); сівбу озимої пшениці по необробленій стерні ярих культур; яровизацію картоплі для отримання раннього врожаю; техніку літніх посадок картоплі у південних районах країни для запобігання виродженню клубнів як посадкового матеріалу. У роки війни Лисенко запропонував використовувати для посадки тільки верхівку картоплі, зберігаючи решту для харчування.
Критика «формальної» генетики
Тези про можливість успадкування набутих ознак, вегетативної гібридизації та породження інших видів Т. Д. Лисенко стверджував, що властивості рослин, набуті ними у процесі «яровизації» чи інших методів «виховання», можуть успадковуватись наступними поколіннями, таким чином дозволяючи селекціонерам значно прискорити виведення нових цінних сортів. Прихильники класичної генетики (яких Лисенко називав «вейсманістами», «менделістами» та «морганістами») заперечували таку можливість, але Лисенко віддавав перевагу ідеям Ламарка: «…у суперечці, що спалахнула на початку XX сторіччя між вейсманістами та ламаркістами, останні були ближчими до істини, бо вони обстоювали інтереси науки, натомість вейсманісти впадали у містику і розривали з наукою… Ми, представники радянського мічурінського напрямку, стверджуємо, шо успадкування властивостей, набутих рослинами та тваринами у процесі їх розвитку, є можливим та необхідним.».
Вважав, що в природі не існує внутрішньовидового перенаселення й відсутня внутрішньовидова боротьба, а існуючі біологічні види під впливом зміни умов зовнішнього середовища здатні безпосередньо породжувати інші види.
Вважав можливою також вегетативну гібридизацію і стверджував, що існування таких гібридів доводить хибність «менделізму-морганізму»: «І. В. Мічурін та мічурінці знайшли засоби для масового отримання вегетативних гібридів. Вегетативні гібриди є переконливим доказом слушності мічурінського розуміння спадковості. Водночас вони є нездоланною перепоною для теорії менделістів-морганістів.».
Спроба спростувати закони Менделя
У 1939 р. в журналі «Яровизация» вийшла стаття аспірантки Лисенка Н. І. Єрмолаєвої «Ще раз про „горохові закони“»Ермолаева Н. И. Еще раз о «гороховых законах». //Яровизация. Журнал по биологии развития растений. 1939, вып. 2(23), стр. 79-86.. Єрмолаєва стверджувала, що результати її експериментів спростовують закони Менделя. Проаналізувавши дані Єрмолаєвої, відомий математик А. М. Колмогоров, спеціаліст з теорії ймовірностей, показав, що їх відхилення від менделівських пропорцій лежать цілком у межах статистичної похибки для заданої кількості вимірювань; таким чином, ці результати не заперечують, а навпаки, черговий раз підтверджують закони МенделяКолмогоров А. Н. Об одном новом подтверждении законов Менделя. //Доклады Академии наук СССР. 1940, том 27, вып.1, стр.38-42.. Лисенко не зміг спростувати розрахунки Колмогорова, однак не визнав помилки своєї аспірантки і заявив, що не бажає розглядати взагалі будь-які математичні аргументи на користь «менделізму»: «…нас, біологів, і не цікавлять математичні розрахунки, що підтверджують практично безплідні статистичні формули менделістів… Ми, біологи, не бажаємо підкорятися сліпій випадковості (хай навіть припустимій математично) і стверджуємо, що біологічні закономірності не можна підміняти математичними формулами та кривими. Вважаю, шо у суперечці акад. Колмогорова з аспірантом Єрмолаєвою правим є не акад. Колмогоров, а аспірант Єрмолаєва».Лысенко Т. Д. По поводу статьи академика А. Н. Колмогорова. //Доклады Академии наук СССР. 1940, том 28, вып.1, стр.834-835.
Перехід наукової дискусії у політичну площину
У першій половині 1930-х рр. Лисенко почав тісно співпрацювати з І. І. Презентом, який, не маючи фахової біологічної освіти, очолював кафедру дарвінізму Ленінградського держуніверситету, а у 1935 р. став заступником головного редактора лисенківського журналу «Яровизація». І. І. Презент розробляв для теорії Лисенка про успадкування набутих ознак, «вегетативну гібридизацію» та «породження нових видів» ідеологічну та фразеологічну базу, яка дозволяла перевести суто наукову дискусію у площину ідеологічної та політичної боротьби. Класичну генетику звинуватили в тому, що вона не тільки відірвана від практики, але й заважає їй.
У лютому 1935 р., виступаючи на II Всесоюзному з'їзді колгоспників-ударників, Лисенко пов'язав проблеми «на фронті яровизації» з класовою боротьбою, яка розгортається не тільки у сільському господарстві, але й у галузі науки: «...адже шкідники-куркулі зустрічаються не тільки в вашому колгоспному житті… Вони не менш небезпечні, не менш закляті і для науки… І в ученому світі, і не в ученому світі, а класовий ворог завжди є класовим ворогом, вчений він чи ні»«Правда», 15 лютого 1935 р. — цит. за книгою: Семён Резник. Дорога на эшафот. Изд. «Третья волна», Париж-Нью-Йорк, 1983. . Промову Лисенка схвально прокоментував присутній на з'їзді Й. Сталін: «Браво, товаришу Лисенко, браво!».
Наукові концепції Лисенка теж отримали підтримку партійного керівництва. У жовтні 1939 р. у Москві відбулась нарада з питань генетики та селекції, на якій розгорнулася суперечка між «лисенківцями» та їх науковими опонентами, знана як «дискусія 1939 р.». Ідеологічну лінію партії представляв головний редактор журналу «Под знаменем марксизма» М. Б. Мітін, що головував на цій нараді. Мітін назвав ідеї Лисенка «передовими», «революційними» та «новаторськими», протиставивши їх «консервативним», «догматичним» та «застарілим» концепціям, за які «чіпляються… найреакційніші елементи в науці».
У період передвоєнних сталінських репресій, від яких постраждало багато відомих вчених, в тому числі й біологів, кар'єра Лисенка продовжувала стрімко розвиватися: у 1938 р. він став президентом ВАСГНІЛ, у 1939 р. — академіком АН СРСР, а у 1940 р. очолив Інститут генетики АН СРСР, після того як попереднього директора інституту М. І. Вавилова було заарештовано.
Післявоєнна кампанія боротьби проти «вейсманізму-морганізму-менделізму»
Сесія ВАСГНІЛ 1948 р.
Ідеологічна боротьба проти «реакційної» науки з новою силою спалахнула після закінчення Другої світової війни. У 1948 р. було скликано спеціальну сесію ВАСГНІЛ для розгляду «становища у біологічній науці». У доповідях Лисенка (президента академії) та його прибічників лисенківську теорію було проголошено «передовим мічурінським напрямком» біології, а концепції «формальної» (класичної) генетики («вейсманізм-морганізм-менделізм») різко засуджено як «безплідні», «метафізичні», «схоластичні», «ідеалістичні» та «реакційні». Лисенко наголосив на тому, що його позиція має офіційну підтримку на найвищому рівні: «…запитують про ставлення ЦК партії до моєї доповіді. Відповідаю: ЦК партії розглянув мою доповідь та схвалив її. (Бурхливі оплески, що переходять у овацію. Усі встають.)».
9 серпня 1948 р., через два дні після закінчення сесії ВАСГНІЛ, Оргбюро ЦК ВКП(б) ухвалило постанову, у якій доручило вжити рішучих заходів на підтримку «мічурінської агробіології»: «ЦК ВКП(б) вважає неприйнятним те, що найважливіші ділянки біологічної науки досі знаходяться в руках антимічурінців-вейсманістів (менделістів-морганістів)». Розгорнулася кампанія цькування «реакційної лженауки», під час якої багатьох вчених та викладачів — прихильників класичної генетики — звільнили з роботи, програму наукових досліджень та викладання біології у вищих навчальних закладах переглянули на користь «мічурінської науки», а критику її у наукових журналах заборонили.