В'ячесла́в (Вацлав-Вікентій) Казими́рович Липи́нський (; , Затурці, Володимир-Волинський повіт, Волинська губернія, Російська імперія, нині Волинська область, Україна — , Перніц біля Відня, Вінер-Нойштадт-Ланд, Нижня Австрія, Австрійська Республіка) — український політичний діяч польського походження, історик, історіософ, соціолог, публіцист, теоретик українського консерватизму та монархізму. Один із організаторів Української демократично-хліборобської партії та «Українського союзу хліборобів-державників». За Гетьманату — посол України в Австрії.

Вважав, що принципи етики та людської солідарності є універсальними для всіх людей у світі, незалежно від їхньої національності, мови чи релігії. Був великим прихильником творчого націоналізму як патріотизму, в американському стилі, й противником агресивного націоналізму, зокрема шовінізму. Частково публікувався під псевдонімами В. Правобережець, Nobilis Ruthenus, Василь Безрідний

Відповідно до українського законодавства є борцем за незалежність України у XX столітті.

Життєпис

Походження та ранні роки

В'ячеслав (Вацлав) Липинський народився 17 квітня у родинному маєтку польського шляхетського роду Липинських в селі Затурці (Володимир-Волинський повіт, Волинська губернія, Російська імперія) у родині у польській шляхетській римо-католицькій родині.

Батько — Казимир-Сильвестр-Антоній Ліпінський (1844—1915) був дідичем Затурців (отримав маєток по лінії своєї матері–бабусі В'ячеслава–Емілії з Дриїв-Бєчковських). Мав військову освіту, брав участь у російсько-турецькій війні у чині саперного старшини. Дослужившись до звання штабс-капітана, у 1880 вийшов у відставку та осів у Затурцях. В 1881 році, одружився з Кляри з Рокицьких герба Рогаля.

Мати — Кляра Рокицька 1853—1918), донька дідича Чернівців і Меринців на Поділлі Аполлінарія Рокицького та Теофілії з Волошиновських.

Рід Липинського є представником чисельних польських родів, які поселились в Україні внаслідок колонізації Річи Посполитої. Перший із цього роду, хто осів на Поділлі,й був безпосереднім предком В'ячеслава, це Юзеф-Антоній Ліпінський, дрогіцький стольник, підстолій Черської землі (1757 р.), який купив 1759 у Антона Потоцького село Теремківці на Поділлі. Його син — Антоній, власник Ямпольчика на Поділлі — був кам'янецьким підкоморієм, а з 1805, був виборним повітовим маршалком шляхти. Один з його синів — Фабіан Ліпінський, що одідичив села в Ушицькому, Могилівському та Ольгопольському повітах, був хорунжим, межовим суддею, шляхетським маршалком Ольгопільського повіту (1820—1826). Врешті, став начальником Головного суду Подільської губернії. Одружений із Юзефою Ярошинською, котра походила з одного з найбагатших шляхетських родів Брацлавщини, мав сина Влодзімєжа-Северина-Маріяна, вихованця Кременецького ліцею –діда В'ячеслава. Саме він і одружився з Емілією Бєчковською, яка принесла у посагу село Затурці на Волині.

Батько Казимир Липинський оселився в Затурчому, на Волині в селі, яке успадкував від своєї матері з шляхецького Волинського роду Бєчковських. У родині було ще троє дітей: сини Станіслав та Влодзімєж (Володимир) та донька Ванда-Юліанна. Зростав у католицькому, хліборобсько-шляхетському, культурно польському середовищі кресов'яків — поляків, що попри усвідомлення своєї окремішності чудово володіли українською мовою та знали місцеву культуру і звичаїКралюк П. М. Козацька міфологія України: творці та епігони — Харків: Фоліо, 2016. — 394 с. (296 с.) ISBN 978-966-03-7605-2. Хоч у сім'ї за, свідченям самого Липинського, говорили польською або французькою, його першою мовою була українською, якою розмовляла його нянька. Рід Липинських гербу Бродзиць, який походив з Мазовії, видав цілий ряд діячів, що займали визначні становища серед тогочасної шляхти. Сім'я Липинських регулярно відвідувала богослужіння у місцевому римо-католицькому костелі Святого Трійці.

Освіта Перебування у Києві, де він був учнем 1-ї Київської гімназії, безперечно, мало вплив на подальший розвиток його поглядів. Тут він потрапив в українське середовище, брав участь у зустрічах, які відбувалися у домі Марії Требінської. Про так званий «гурток Требінської» відома українська історикиня Наталія Полонська-Василенко казала, що Липинський приєднався до цього гуртка наприкінці 1890-х років. Також він долучився до так званих «хлопоманів».

Під час великодніх канікул 1901 року в Києві проходив крайовий з'їзд делегатів середньошкільних учнівських корпорацій Правобережжя. Липинський був одним із делегатів корпорації від 1-ї Київської гімназії. В діловій частині з'їзду попросив слова семикласник Липинський, пропонуючи створити одну спільну корпорацію для римо-католиків та православних на базі української територіальної приналежності. Коли ця пропозиція не пройшла, Липинський залишив з'їзд і зрікся членства корпорації римо-католиків. Натомість він став членом православної учнівської Громади.

Після закінчення гімназії в 1902 відбував військову службу в Ризькому драгунському полку, що стояв у Кременці на Волині. Однак пізніше військова комісія визнала його «нездатним до війська через легені та серце» (фактично все своє життя хворів на туберкульоз). Згодом його здоров'я покращало настільки, що на початку Першої світової війни він був мобілізований як резервний офіцер до 4-го драгунського Новотроїцько-Катеринославського полку, в лавах якого у складі російської армії генерала Самсонова відбув східнопрусську кампанію. Через тяжкі воєнні умови легенева недуга відновилася, і Липинський був переведений до резервних частин спочатку в Дубно, потім в Острозі й, нарешті, в Полтаві.Весною 1903 вступив до Ягеллонського університету в Кракові, де вивчав агрономію та слухав лекції з інших предметів, зокрема, історії, а також відвідував лекції з української літератури Богдана Лепкого. У 1906 одружився у Кракові з Казимирою Шумінською та виїхав з нею до Женеви, щоб вивчати соціологію у тамтешньому університеті. Але пробув він там лише рік, бо швейцарський клімат погано впливав на здоров'я, і лікарі порадили йому виїхати. Повернувся до Кракова, де продовжив навчання в Ягеллонському університеті, який закінчив у 1908.

З 1909 перебував почасти у Кракові, почасти у своєму власному маєтку Русалівські Чагари Уманського повіту (нині Черкаська область). Тут він господарював на хуторі, який подарував йому його дядько Адам Рокицький. Уже тоді усвідомлював необхідність повернення українському народові, який «живе, хоче жити і буде жити як народ незалежний», його еліти; ополяченій і польській шляхті в Україні треба визначитись: буде вона з народом, зійде з позиції колонізаторів чи опиратиметься ходові історії. Цю альтернативу сформулював у брошурі «Шляхта на Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії» (Краків, 1909), а також у статтях до журналу «Przegląd Krajowy» (Київ, 1909), до редакції якого він входив.

Напередодні Першої світової війни брав участь в організації за межами Росії українського політичного центру, трансформованого в Союз визволення України (1914).

У роки Першої світової війни

Після початку Першої світової війни став резервним старшиною 4-го Драгунського Новотроїцько-Екатеринославського полку, де пройшов східно-пруську компанію у другій армії генерала Самсонова. В цьому полку у другій армії генерала Самсонова пройшов східно-пруську кампанію.

Завдяки документу, де зазначався перелік боїв у яких він брав участь, можна побачити, що за компанію 1914 року він пройшов 6 боїв, як у дивізії, так і в переслідуванні супротивника. Через рік, у 1914, через хворобу перенесений в кінні резерви у Дубно та Острозі на Волині. Там прослужив при війську аж до кінця війни, зустрівши Лютневу революцію 1917 року, перебуваючи у Полтаві.

 — писав В'ячеслав Липинський у «Листи до братів-хліборобів».

Доба визвольних змагань

У 1917, на початку визвольних змагань, звинувачував українських соціал-демократів у браку державницької волі. Після Лютневої революції брав участь в українізації військових частин на Полтавщині й одночасно разом із Сергієм Шеметом, як він сам згадував, «політично організовував хліборобські консервативні елементи на Полтавщині». Тоді ж він став одним із засновників і автором політичної програми Української демократично-хліборобської партії (УДХП), виданої у жовтні 1917.

В роки української держави Після визволення України від більшовиків, навесні 1918, зближується з Павлом Скоропадським, майбутнім Гетьманом Української Держави. У той самий час консервативні сили (УДХП, «Українська Народна Громада» П. Скоропадського та «Союз земельних власників») створюють опозиційну до Центральної Ради коаліцію і за офіційного нейтралітету німецьких окупаційних сил розпочинають підготовку до державного перевороту. 29 квітня 1918 Центральну Раду повалено, Павла Скоропадського — проголошено Гетьманом.  — писав у листі до Богдана Шемета.

На початку червня 1918 виїхав з України до Відня, щоб обійняти там посаду посла Української Держави. 24 липня 1918 в німецькому посольстві у Відні провів обмін ратифікаційними грамотами у справі Берестейського мирного договору з послом Німеччини у Відні Вільгельмом Штолберг-Вернігероде.

Роки еміграції Послом залишався після повалення Гетьманату. Хоча був «переконаним прибічником гетьманської форми правління», вважав, що у складні для нації часи слід відкинути усі ідеологічні розбіжності задля роботи на благо України. Однак подальші події в Україні, той процес «самоспалення, в якому згоряє наша хата» (В. Липинський), зокрема, розстріл полковника Болбочана стали безпосередньою причиною відставки з посади посла УНР у Відні. Наприкінці серпня 1919 передав справи посольства своєму заступникові, після короткого перебування у санаторії «Ґутенбрун» у Бадені оселився у Райхенау — гірському містечку в Нижній Австрії.

У Райхенау прожив майже безвиїзно до осені 1926, якщо не враховувати коротких поїздок до Відня, недалекого Бадена і 10-денного перебування у Берліні у травні 1921. На ці роки припала його найінтенсивніша наукова та громадська діяльність: опрацьована монографія «Україна на переломі. 1656—1659», звідти керував діяльністю створеного в 1920 Українського союзу хліборобів-державників. Також видавав неперіодичні збірники «Хліборобська Україна» (1920—1925), де друкувався його історіософський трактат «Листи до братів-хліборобів» (окремо виданий в 1926).

У листопаді 1926 за дорученням Гетьмана Павла Скоропадського переїхав до Берліна працювати у новоствореному Українському науковому інституті як його дійсний член. Берлінський клімат, часті зустрічі й непорозуміння з близькими до гетьманського центру людьми впливали шкідливо на фізичний стан його здоров'я і психологічний спокій. За порадою лікарів покинув працю в Інституті, повернувся в 1928 до Австрійської республіки, де оселився у гірській місцевості Бадеґ поблизу Ґраца.

У цей час загострилися суперечності між ним та Павлом Скоропадським. Він фактично розірвав свої стосунки із Скоропадським; натомість, зблизився з Василем Вишиваним (псевдонім австрійського ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурґа), що зарекомендував себе українським патріотом і докладав значних зусиль до справедливого вирішення українського питання за кордоном. Український союз хліборобів-державників розколовся: прихильники Гетьмана об'єдналися у Союз гетьманців-державників, прихильники Липинського в 1930 створили Братство українських класократів-монархістів, гетьманців.

Хронічна легенева недуга загострилася, навесні 1931 хворобою вражене серце. Під час хвороби остерігався, що його можуть поховати живцем у стані каталепсії. Після серцевого нападу 26 квітня 1931 перевезли до санаторію «Вінервальд», де він помер 14 червня 1931. За його волею, було зроблено посмертний прокол серцяЛитвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. — Львів: Інститут українознавства НАНУ, видавнича фірма «Олір», 1995. — с. 27..

Поховання