Новомоско́вський ізво́д церковнослов'я́нської мо́ви () — найменування московської редакції або вимови (ізводу) церковнослов'янської мови середнього періоду. Сьогодні офіційно використовується в богослужінні в Московському патріархату. Виник у середині XVII століття в перебігу книжкової справи патріарха Никона.
Історія З розвитком друкарства в другій половині XVI століття виникла потреба в кодифікації норм писемної мови в Московії.
У старообрядній традиції у вживанні залишився старомосковський ізвод церковнослов'янської мови, тоді як у патріаршій церкві склався новий ізвод, званий Синодальним або новоцерковнослав'янським. Він виник зі з'єднання українсько-білоруських норм з московськими, в окремих випадках після звірення з грецькими оригіналами. У другій половині XVII століття так були виправлені основні богослужебні книги — Служебник, Требник, Тріодь, Мінея, а в XVIII столітті виправлено й цілий текст Біблії, результатом чого стало видання в 1751 році так званої Єлизаветинської Біблії, що залишається у вживанні понині. Згодом усі видання на території Російської імперії мусили здійснюватися за звіреними московськими зразками, внаслідок чого Київський ізвод почав занепадати на підросійській території України й залишився у вживанні лише в Руській унійній церкві в Галичині і Закарпатті, поза межами юрисдикції Московського патріархату. Тоді ж новомосковський ізвод поширився також серед південних слов'ян і волохів, де через панування Османської імперії церковнослов'янська література перебувала в занепаді.
Див. також
Старомосковський ізвод
Київський ізвод Примітки
Література