Султан Менґлі-Ґерай (також Менглі-Гірей; пом. 1831) — кримськотатарський і ногайський султан із династії Ґераїв, полковник (1798) і генерал-майор (1801) російської армії, перший головний ногайський пристав (1803). Старший син кубанського сераскера Арслана Ґерая, онук кубанського сераскера Гази ҐераяАлиева С. И. Ногайские тюрки (XV—XX вв.). — Баку: Чинрар, 2009. — С. 172—175.. Брати — султани Азамат-Ґерай, Бахти-Ґерай та Максуд-Ґерай.
Біографія
Походження та ранні роки Менґлі-Ґерай належав до бічної гілки кримської династії Ґераїв, яка традиційно користувалася високим авторитетом серед ногайських та черкеських племен Північного Кавказу. Представники цієї лінії здебільшого обіймали посаду кубанського сераскера (призначеного кримським ханом намісника та військового ватажка Закубання)Кипкеева З. Б. Северный Кавказ в Российской империи: народы, миграции, территории. — Ставрополь: Изд-во СГУ, 2008. — С. 112—114..
Його дід — кубанський сераскер Гази Ґерай, онук кримського хана Девлета II Ґерая, ще у 1751 році таємно просив російську владу надати йому притулок в Астрахані, проте отримав відмову. Під час російсько-турецької війни 1768—1774 років Гази Ґерай схилявся до прийняття російського підданства, але цей намір так і не був реалізований.
Батько Менґлі-Ґерая — султан Арслан Ґерай — також обіймав посаду кубанського сераскера і керував частиною ногайських родів у Закубанні. Під час російсько-турецької війни 1787—1791 років у березні 1789 року Арслан Ґерай зібрав ополчення з місцевих народів «за Лабою обитавших» для підтримки османських військ.
Перехід на російську службу У лютому 1790 року султан Менґлі-Ґерай із частиною кочових ногайців (рід наврузівців) добровольно перейшов у російське підданство. Султан особисто з'явився до генерал-поручника Юрія Бібікова, який очолював похід на турецьку фортецю Анапа, і оголосив про прагнення постійно жити в РосіїАкты, собранные Кавказской археографической комиссией (ААКК). — Тифлис, 1868. — Т. II. — С. 891..
Менґлі-Ґерая було відправлено до Санкт-Петербурга, де у 1798 році він отримав військове звання полковника. 13 жовтня 1801 року йому було присвоєно звання генерал-майора «за хоробрість, старанність і відданість Росії». Імператор Олександр I доручив залучити його до адміністративної роботи на Північному Кавказі, «щоб прихильність його до Росії слугувала добрим прикладом для соплемінників і утверджувала їх у прихильності до імперії»Бентковский И. В. Материалы для истории Ногайского народа. // Ставропольские губернские ведомости. — 1880. — № 14..
Діяльність на посаді ногайського пристава У 1803 році Менґлі-Ґерай отримав у своє підпорядкування всіх переселених на російську сторону кубанських ногайців, а також п'ятигірських ногайців і абазин-алтикесеків. Главнокомандувач російських військ на Кавказі генерал-лейтенант князь Павло Циціанов запропонував імператору призначити Менґлі-Ґерая цивільним і військовим «начальником» (головним приставом), щоб сформувати постійний інститут управління та залучити «бештовських татар» до військової служби.
Кавказознавець І. В. Бентковський писав: «Призначення Султана Менґлі-Ґерая начальником ногайців було для них великою й бажаною подією, а з нашого боку — великим політичним тактом».
У нагороджувальних списках відзначалося, що султан володів беззаперечним авторитетом серед гірських та кочових народів. На початку 1810 року Менґлі-Ґерай зі своїми ногайськими загонами брав участь у каральному поході генерала Сергія Булгакова на річки Лаба та Біла, де разом із російськими військами спустошував аули закубанців та абазин. У квітні 1810 року в нагороду султан отримав орден Святого Георгія 4-го ступеня, а його брати Азамат-Ґерай та Максуд-Ґерай здобули чини майорів.
Конфлікти з Кавказьким командуванням У 1809 році абазинський князь Лоов убив абадзехського Сутана Бахти-Ґерая — рідного брата Менґлі-Ґерая. Князі Лоови стали кровними ворогами султана й утекли. Новий російський главнокомандувач Олександр Тормасов розпорядився примусово переселити абазин-алтикесеків з Кавказької лінії та піддати їх карантинним обмеженням.
Менґлі-Ґерай виступав проти цього виселення й ізоляції, вказуючи, що такі дії штовхають людей до повстань: «Безтурботність, властива неосвіченому народу, будучи обмежена в такому карантині без способів харчування… призводила до смертності, особливо серед найбідніших родин»Кипкеева З. Б. Северный Кавказ в Российской империи… — С. 145..
У березні 1811 року імперське командування створило у Георгієвську комітет з мінових справ. До його складу увійшов Менґлі-Ґерай як цивільний губернатор («господар губернії») для закубанських і п'ятигірських народів. У квітні того ж року Султан вирушив за Кубань і переконав більшу частину втікачів повернутися до П'ятигір'я. Князі Лоови звернулися з проханням поселити їх біля Єсентуцького поста, але за наполяганням Менґлі-Ґерая у 1812 році вони були заарештовані й заслані до Астрахані.
За відомістю Менґлі-Ґерая, у його приставстві у 1811 році перебувало 18 192 особи: каспулатівці — 6640; джембулуківці — 3624; абазинці — 3000; наурузівці — 1800; кипчаківці — 1508; єдисанці — 908; мангітівці — 860; єдишкульці — 456.
Вони зайняли землі по річках Кума й Сабля, а кочували по річках Танлик, Джегута, Барсукли, Калаус і КарамикГриценко Н. П. Социально-экономическое развитие прикубанских ногайцев в первой половине XIX века. — Грозный, 1968. — С. 42—45..
Невдовзі спалахнув конфлікт між начальником Кавказської лінії генерал-майором Семеном Портнягіним і Менґлі-Ґераєм через захист першим князя Лоова. Коли Лоов утік з Астрахані, Менґлі-Ґерай запідозрив у сприянні втечі самого Портнягіна. На тлі роздачі ногайських пасовищ колоністам Портнягін тимчасово відсторонив султана від посади. У відповідь у вересні 1813 року понад 2 тисячі ногайців на знак протесту знову знялися з місць і переселилися за Кубань.
Земельні наділи та заснування Мінеральних Вод Після прибуття на Кавказ генерала Олексія Єрмолова в 1822 році ногайців розділили на чотири окремі приставства. Менґлі-Ґераю залишили під управлінням «бештаукумських» ногайців, які кочували та жили осіло по Кумі, Саблі, Калаусу, Великому та Малому Янкулям.
У 1822 році імператор Олександр I підписав указ про виділення Менґлі-Ґераю 5 тисяч десятин землі «у вічне й спадкове володіння». У 1824—1825 роках йому остаточно відвели ділянку по обидва береги річки Кума поблизу його аулу Покоривший (також відомого як Султанський аул).
Отримання султаном землі на правах приватної власності сприяло тому, що підпорядковані йому ногайці та абазини поступово переходили у статус його кріпаків або державних селянФадеев А. В. Россия и Кавказ в первой третьей XIX в. — М.: Изд-во АН СССР, 1960. — С. 188.. Завдяки Менґлі-Ґераю підданство ногайців Російській імперії стало фактичним і стабільним, тому він залишався на посаді пристава до самої смерті у 1831 році.
Султан побудував на березі Куми у Георгіївському повіті велику садибу з мечеттю. Після його смерті садиба й землі перейшли у спадок синам — Джанібек-Ґераю та Тохтамиш-Ґераю. Згодом навколо садиби розрослося поселення Султановське (Султанський аул), де у 1878 році виникла залізнична станція та місто Мінеральні ВодиКипкеева З. Б. Северный Кавказ в Российской империи… — С. 201.. Родовід
Нагороди Орден Святого Георгія 4-го ступеня (квітень 1810) — «за відзнаку та участь у військових операціях за Кубанню».
Примітки
Джерела та література Алиева С. И. Ногайские тюрки (XV—XX вв.). — Баку: Чинрар, 2009. — 336 с. — ISBN 978-9952-448-97-9. Бентковский И. В. Материалы для истории Ногайского народа // Ставропольские губернские ведомости. — 1880. — № 14—16. Гриценко Н. П. Социально-экономическое развитие прикубанских ногайцев в первой половине XIX века. — Грозный: Чечено-Ингушское книжное изд-во, 1968. — 128 с. Кипкеева З. Б. Северный Кавказ в Российской империи: народы, миграции, территории. — Ставрополь: Изд-во СГУ, 2008. — 380 с. — ISBN 5-88648-599-6. Фадеев А. В. Россия и Кавказ в первой трети XIX в. — М.: Изд-во АН СССР, 1960. — 398 с.