Розкол між Вселенським патріархатом та частиною його Київської митрополії (який пізніше став Московським патріархатом) відбувся приблизно між 1467 і 1560 рр. Цей розкол де-факто припинився нібито близько 1560 року.

15 грудня 1448 р. Йона став митрополитом Київським і всієї Руси без угоди Вселенського патріархату Константинополя, який зробив Київську митрополію та всю Русь фактично незалежною. У 1467 р. Митрополит Григорій Болгарський, який був призначений Папою уніатським митрополитом Київським і всієї Русі, розірвав унію з Католицькою церквою і визнав юрисдикцію Константинопольського східно-православного патріарха Діонісія I. Діонісій вимагав, щоб усі східно-православні ієрархи Московії підкорилися Григорію, але Москва тимчасово відмовилася. Того ж року великий князь московський Іван III заявив про повний розрив відносин з Константинопольським патріархатом.

Відносини поступово відновлювалися, і в 1560 р. Вселенський патріарх вважав Московського митрополита своїм екзархом. У 1589–1591 рр. Церква Московії була визнана автокефальною, а Московський Патріарх згодом став п’ятим Патріархом Східної Православної церкви.

Передумови

Митрополит Київський і всієї Руси Київська митрополія завжди була митрополією під юрисдикцією Вселенського патріархату Константинополя.

У 1299 році Максим, митрополит Київський і всієї Русі, "переніс своє офіційне місце з Києва у Владимир. Титул хоч і залишався митрополитом Київським і всієї Руси, і митрополит повинен був відповідати за всіх православних християн на Русі, включаючи в Галицько-Волинській державі, яка стала Королівством Руси в 1253 р., та у Великого князівства Литовського, яке отримало контроль над колишнім Полоцьким князівством після монгольської навали».

У 1325 році митрополитом Київським і всієї Руси Петром Московським на запрошення Івана Московського місце було перенесено з Владимира в Москву, Московія.

Приміщення розколу

Флорентійський собор, союз з католицькою церквою Після смерти митрополита Фотія у 1431 році єпископ Рязанський і Муромський Йона був обраний великим князем та радою єпископів новим митрополитом Київським і всієї Руси наприкінці 1432 року. Однак через внутрішні чвари в Московії він не поспішав до Константинополя прийняти свячення і вирішив поїхати до Константинополя до середини 1435 року. Тим часом на прохання великого князя литовського Свидригайла єпископа Герасима Смоленського було призначено митрополитом Київським і всієї Руси, але останній не приїхав до Москви і залишився митрополитом у Великому Князівстві Литовському. Незабаром Свидригайло запідозрив Герасима у зраді та стратив у 1435 році.Zheltov, Mikhail, Historical-Canonical Basis for the Unity of the Russian Church (in Russian: Историко-канонические основания единства Русской Церкви ) (also in Russian on Academia.edu )

Коли Йона, нарешті, прибув до Константинополя в 1436 році, Вселенський патріарх уже обрав єпископа грека Ісидора і призначив його новим митрополитом Київським і всієї Руси. Ісидор прибув до Москви 1437 року і справив там гарне враження своїми дипломатичними навичками та знанням слов’янської мови. Однак лише через 5 місяців, у вересні 1437 року, він виїхав з Москви, щоб взяти участь у Флорентійському соборі, де було ухвалено об’єднання Церков Риму та Константинополя.

Константинопольська церква офіційно прийняла унію з Католицькою церквою в липні 1439 р. на Флорентійському соборі і тому на той час перебувала у повному спілкуванні з Папою Римським. Митрополит Київський і всієї Руси, Ісидор Київський, також прийняв унію від імені всієї Київської митрополії, яка включала і Москву. Абрагам Суздальський та інші, які приїхали з Москви з Ісидором, відмовилися прийняти унію. І священники консолідаційної церкви Константинополя, і київський Ісидор зустріли серйозну реакцію відповідних церков за те, що вони прийняли унію та Filioque.

Ісидор був палким прихильником унії, і після її прийняття в липні 1439 р. Папа Євген IV подарував йому титул апостольського легата на всіх східних землях Литви, Лівонії, Галичини та всієї Руси; у грудні 1439 р. Ісидор також отримав титул кардинала.

Митрополит Ісидор та його місія у Східній Європі та Москві Ісидор був посланий папським легатом на всю Русь і Литву і поїхав до Москви, щоб оголосити рішення Флорентійського собору. Однак у Москві єпископи та знать не прийняли унію з Католицькою церквою, і Ісидор був скинутий єпископами Київської митрополії та відправлений до в'язниці.

На зворотному шляху, через землі русинів, що належать Королівству Польському, Ісідор оголосив про унію і проводив служби східно-православних священників у католицьких церквах і навпаки, згадував Папу і стверджував, що обряди, які виконують східні православні, тієї ж влади, що і католицькі. Це викликало невдоволення як католиків, так і православних, але східноправославні дворяни Великого князівства Литовського віддавали перевагу Ісидору. Деякі дослідники вважають, що вони визнали його лише як східно-православного митрополита, а не як кардинала і легата Папи, але інші сумніваються. Ситуація ускладнювалася тим, що Польща та Литва опиралися на сторону Базельського собору, який незабаром висунув його антипапу; Велике князівство Литовське відхилило Флорентійський собор та позицію Ісидора як легата Папи Євгена IV.

19 березня 1441 року Ісидор прибув до Москви. Через три дні він провів месу в Успенському соборі. Під час цієї меси він вшанував пам’ять Папи та прочитав папську буллу Унії, де перераховані всі поступки, включаючи догматичні, зроблені у Флоренції православними Східними; коли він читав буллу, його заарештував великий князь московський Василь II, «який заарештував його і судив як відступника православної віри». Тоді, за наказом великого князя Василя II, «шість російських єпископів зібралися на синоді, скинули Ісидора і зачинили його у в’язниці».

До цієї події в Успенському соборі в Москві вони погано розуміли умови укладання Унії, але коли подробиці з’ясувалися, Собор єпископів Москви засудив Ісидора і ув’язнив його у монастирі. Пізніше був складений лист до Вселенського патріарха Константинополя, в якому були перераховані помилки Ісидора та подано прохання розглянути його справу. Тоді автори послання просили дозволити єпископам в Московії самостійно висвятити митрополита Київського і всієї Руси; очевидно, вони не мали жодного сумніву, що Ісидора позбавлять його гідности. Цей лист тлумачився двояко. За словами історика Голубінського, Москвовія запропонувала Константинополю своєрідний компроміс: Москва отримує можливість висвятити митрополита і у відповідь не порушує питання про Унію, залишаючись у формальній залежності від унійського Вселенського патріарха Константинополя.

Однак ситуація була іншою, і новим Вселенським патріархом став унійський Митрофан II, який продовжував виконувати рішення Флорентійського собору. Східні православні Москви не наважувалися судити самого Ісидора, тому його вигнали з Москви (офіційно оголошено, що він втік); потім його також вигнали з Твері. Його також погано зустріли в литовському Новогрудку, оскільки литовський князь Казимир визнав антипапу Фелікса V, який раніше був обраний Базельською радою. У березні 1443 року Ісидор переїхав до Буди, володіння нового короля Польщі та Угорщини Владислава III, і сприяв опублікуванню привілею, який формально прирівнював права католицького та східно-православного духовенства на землях королів. Потім він поїхав до Риму. Відомо, що принаймні один із східно-православних єпископів Великого князівства Литовського прийняв хіротонію від Ісидора і розкаявся у цьому, однак інша інформація про ситуацію в Литві вкрай рідкісна.

Питання про підпорядкування Київської митрополії всієї Руси та унії Після вигнання Ісидора з Москви 1441 р. питання про підпорядкування митрополита Київського і всієї Руси Константинопольській церкві довгий час залишалося незрозумілим. У самому Константинополі йшла запекла боротьба між про- та антиунійоністами. Фактично Унію підтримувала вузька група еліт зі столиці вмираючої Імперії. Московитський великий князь Василій II підтримував антиунійоністів (ці відомості зберігаються в його листуванні з монахами Атосу). Після смерти проунійоніста Митрофана II у 1443 р. в Константинополі тривалий час їм не вдавалося обрати нового патріарха. У 1444–1445 роках було 15 публічних суперечок між прихильниками та противниками Унії.

Поступово ряди проунійоністів скорочувалися, і через десять років після Флорентійського собору лише четверо членів грецької делегації залишилися вірними Унії. Незважаючи на це, твердим прихильником Унії Григорієм Маммом став новий Патріарх (у 1444 або 1445 рр.). Його становище залишалося крихким, і він втік з Константинополя в 1451 році після смерті візантійського імператора Іоанна VIII Палеолога (одного з ініціаторів Унії). Інформація про відносини між Москвою та Константинополем у цей період надзвичайно мізерна і ненадійна.

Обрання митрополита Київського і всієї Руси Йони Тим часом між Василем II та його двоюрідними братами у Московії тривала довга міжусобна війна, під час якої обидві сторони шукали підтримки у Йони. У 1446 р. Дмитро Шемяка захопив владу в Москві і в обмін на допомогу пообіцяв Йоні, що він стане митрополитом Київським і всієї Руси і дозволить йому зайняти палац митрополита в Москві. Однак після того, як Василь II повернув свій престол у 1447 році, Йона був офіційно лише єпископом Рязані, а його ім’я було лише на третьому місці Лише в 1448 р. Собор єпископів Північно-Східної Русі проголосив Йона митрополитом Київським і всієї Русі. Це рішення не було одностайним-єпископи Твері та Новгорода (обидва міста були напівнезалежними від Москви) не підписали Хартії про його обрання.

На підтвердження тверджень Йони Москва стверджувала, що попередній митрополит Київський і всієї Русі Фотій проголосив Йону своїм наступником і що Вселенський патріарх, якого вони не називали, колись обіцяв Йони, що він стане митрополитом Київським і всієї Руси після Ісидора. Деякі сучасні дослідники сумніваються в обґрунтованості цих тверджень.

Обрання Йони не супроводжувалося явним розривом з Константинополем. Наприклад, Василь II склав листа до нового імператора Костянтина XI Палеолога (якого він помилково вважав противником Унії). Василь виправдовував несанкціоноване обрання Йони надзвичайними обставинами і просив причастя та благословення, але лише за умови, що в Константинополі буде східно-православний патріарх:

Однак Костянтин XI, у відчайдушному пошуку союзників проти турків, погодився на Унію. Незабаром, у 1453 р., Константинополь впав, і питання про визнання Йони залишалося невизначеним до його смерти.

В офіційному листі 2018 року Вселенський патріархат Бартоломій І писав: «Свята Київська митрополія завжди належала до юрисдикції Церкви-матері Константинополя, заснованої нею як окремої Митрополії, що займає 60 місце у списку єпархій Вселенського престолу. Пізніше місцевий Синод у Московії — з необґрунтованого приводу — в односторонньому порядку відірвався від своєї канонічної влади, тобто Святої Великої Церкви Христової (1448), але в місті Києві інші митрополити, справжні та канонічні, були постійно і безперервно висвячені Вселенським патріархатом, оскільки київське духовенство та миряни не прийняли їх підпорядкування центру Московії".

Розкол

Григорій Болгарський, поділ Київської митрополії та початок розколу Після обрання митрополит Йона намагався стверджувати свою юрисдикцію над східними православними в Литві. Йому це вдалося, оскільки Великий князь Литовський Казимир, який нещодавно (у 1447 р.) був обраний польським королем, та Василь II (його шурин) змогли домовитися про це. У 1451 р. Казимир IV надіслав східнославній православній Литві грамоту, в якій закликав їх підкорятися Йони як митрополиту.

У 1454 р., після завоювання Константинополя, османи усунули Вселенського патріарха Атанасія II і ввели нового Вселенського патріарха Геннадія, "який негайно відмовився від Filioque".