Нова́ Оде́са () — місто в Україні, у Миколаївському районі Миколаївської області. Адміністративний центр Новоодеської міської громади.
Нова Одеса розташована над річками Південним Бугом та його притоках Гнилим Єланцем і Ніршею. Відстань до обласного центру автошляхом становить 33 км.
Історія
До 1776 року Згідно з дослідженнями історика Заковоротного Дмитра Івановича, [Заковоротний Д.И. Дума о камне и людях; Заковоротний Д.И. Храмы Николаева], який посилається на матеріали Інгульської експедиції під керівництвом Олімпіади Шапошнікової, поблизу Нової Одеси знайдено найстарішу релігійну споруду в Миколаївській області - Новоодеське святилище, яке відноситься до епохи міді - IV - III тисячоліття до нашої ери. Алтар саятилища - неправильний прямокутник, зрізаний із західної сторони, де швидше всього був вхід. Споруду обрамляють сім оброблених кам'яних плит, одна з них - у вигляді стріли, що примітивно нагадує силует людини. Довжина споруди - сім метрів. Дане святилище одночасно є свідченням видобутку, обробки та використання в будівництві каменю на території Нової Одеси та Миколаївщини продовж шести тисяч років. Над святилищем, що було засипане пізніше курганом, знаходяться захоронення людських останків усіх пізніших культур, що існували тут продовж усіх шести тисяч років. Отже з давніх часів на території Нової Одеси існував релігійний та культурний центр, який не втрачав свого значення навіть зі зміною самих культур.
Поблизу Нової Одеси і Криворіжжя виявлено залишки мезолітичної стоянки і поселень доби бронзи та перших століть нашої ери. Біля селища розкопано також кургани скіфських часів, на одному з яких знайдено кам'яну бабу кочівників XI—XIII століть .
За однією з версій, ще до 1739 року (1,5-2 століття до офіційної дати заснування) тут вже існувало село, яке називалося Олексіївське. Тут селилися старовіри, які втікали від утисків в Російській імперії. Фельдмаршал Мініх залишив опис села, під час свого походу на Османську імперію у 1737 році. Російські війська зупинилися табором на місці сучасного села Троїцьке (навпроти села Андріївка, позначеного на мапах і планах Мініха), а на місці сучасної Нової Одеси на мапі Мініха було позначено досить велике село старовірів, у якому вже існувало дві церкви. Тоді основним заняттям жителів цього краю було землеробство, розведення коней, великої рогатої худоби та овець, рибалка у річках, полювання на бобрів й степових тварин. Дана інформація є в книзі «Бугогардівська паланка» О. Ф. Корольової, як і згадка про заснування козацького зимівника Олексіївське ще у XVII столітті, одразу після Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, коли землі, де зараз існує й Нова Одеса, відійшли до складу Гетьманщини. Також ця інформація є у книзі «Матеріали для географії і статистики Росії, під редакцією А. Шмідта. Херсонська губернія. Ч.1 С-Пб, 1863 р.», стор. 22.
На мапі Річчі Заноні 1767 року на місці впадіння Гнилого Єланця в Південний Буг позначено житлові квартали поселення з підписом італійською «Jelan-Our.», та турецькою мовою, цебто в той час, ще до офіційної дати заснування, поселення на цьому місці вже існувало.
Вважається, що в середині XVIII ст. на місці сучасної Нової Одеси були зимівники запорізьких козаків, які входили до Бугогардівської паланки.
1776—1914 Після Російсько-турецької війни 1768—1774 роки царський уряд подарував козацькій старшині ці Землі. Для захисту від нападу кримських татар і турків 1776 року понад Південним Бугом був розміщений Вербований козацький полк, сформований із запорізьких козаків, які того ж року з дозволу цариці заснували ряд станиць, часто на місці існуючих зимівників та поселень, у тому числі і Федорівку. Назва станиці пішла від імені осавула Вербованого козацького полку Федора Семеновича Тарана. В літературі часто помилково його називають Федір Осадчий. Ім'я Федора Тарана згадується в реєстрі Війська запорозького Низового Війська запорозького Низового близько 20 разів, тож з'ясувати його приналежність до якогось із куренів неможливо. Осадчими на той час називали представників козацької старшини, які бралися власним коштом навербувати селян для поселення в станицях та футорах (хуторах) над Бугом. До таких людей і належав осавул Вербованого (згодом — 1-го Бузького) козацького полку Федір Семенович Таран, який розбудував козацький зимівник до рівня станиці Федорівки. Нащадки, які досі живуть в Новій Одесі: Любов Михайлівна Любар, Валерій Валерійович Любар, Михайло Михайлович Осадченко.
Адміністративним центром Вербованого козацького полку стало містечко Новопетровське (нині — однойменне село поблизу міста Нова Одеса). Населення станиць та хуторів, у тому числі й Федорівки, поділялося на військових, державних та власницьких жителів. Перша верства звільнялася від будь-яких податків, а обидві останні сплачували не подушний, а поземельний податок.
Основу господарської діяльності вербованих козаків становило орне землеробство із волами та плугом, велику роль відігравали риболовля й мисливство, а також суміжні із ними ремесла, такі як плетіння із рогози кошиків чи рибальських сапетів, виготовлення із ракушняка жорен для обробки зерна, катків-гарманів, надгробних хрестів. Останні часом являють собою справжні витвори народного монументального мистецтва (в межах нинішньої Нової Одеси такі хрести збереглися в некрополях Федорівки та Кашперівки). Спершу козаки та їхні сусіди — арнаути жили в землянках, але згодом почали будувати хати-мазанки.
У 1785 році організувався Бузький єгерський корпус, командувачем якого було призначено Михайла Кутузова, у складі якого був і козацький Бузький полк.
Близько 1786 року в Федорівці з'являється каплиця. На землях, виділених Вербованому козацькому полку, залишалося багато зимівників. Російська адміністрація всіляко намагалася заохочувати запорожців переселятися до державних слобід, що мало б полегшити контроль над ними, а також вступати до новостворених військових формувань. Головним аргументом тут виступала наявність в слободах церков. При храмах вели сповідальні розписи, копії яких необхідно було надсилати до єпархіальних канцелярій. Зокрема зберігся такий розпис бузької козацької станиці Федорівка за 1790 рік, який є надзвичайно цікавим джерелом для вивчення історії міста Нова Одеса, адже містить пойменні дані про самих козаків, статево-віковий склад їх сімей тощо.
Згідно з архівними документами, на кінець XVIII ст. Бузьке козацьке військо комплектувалося здебільшого українцями, а саме «колишніми Запорожцями» та «вихідцями з полкської України малоросійської породи люди».Земельні суперечки 1-го Бузького та Херсонського легкокінного полків від 6 лютого 1787 // Державний архів Херсонської області
1786 року Бузький козацький полк було поділено на два. 1-й Бузький полк (колишній Нововербований козацький) продовжував очолювати підполковник Василь Петрович Касперов (на його честь називано станицю Кашперівка, нині історичний район міста Нова Одеса).
На 1787 рік у селах Вербованого козацького полку нараховувалося населення чоловічої статі:
Проте на Бузі, враховуючи прикордонне положення, перехід поселян у козаки був значно легшим, ніж на Дону.
Адміністративним центром Бузького козацького війська стало містечко Новопетрівське (Миколаївський район).
У складі єгерського корпусу під командуванням М. І. Кутузова федорівці брали участь у російсько-турецькій війні 1787— 1791 роках, зокрема в обороні Кінбурна, у штурмі Очакова тощо. У 1797 році Бузьке військо було ліквідоване, а козаків переведено на становище державних селян.http://ukrssr.com.ua/mikolayivska/novoodeskiy/nova-odesa-novoodeskiy-rayon-mikolayivska-oblast З 1803 року, коли було відновлено Бузьке козацтво у складі 3 полків по 500 чоловік, Федорівка стала козацькою станицею.
У 1805—1812 роках у Федорівці будується величний новий храм Святого Георгія Побідоносця у стилі рафінованого класицизму.
1817 року (після закінчення російсько-французької війни 1812 року, в якій козаки брали активну участь) жителів селища перетворено на військових поселенців. Запровадження військових поселень викликало хвилю народного гніву.
14 липня 1817 року понад 500 бужців почали повстання проти реорганізації Бузького козацького війська. Генерал-майор Вітт, заручившись 16 липня в Одесі підтримкою 4-го морського полку та артилерії 13-ї піхотної дивізії, спочатку оточив Вознесенськ, а після того направив війська в інші станиці Бузького козацького війська, де спалахували збройні сутички. У вересні 1817 року з повстанням було покінчено, після чого козацький стан ліквідовується і вводиться стан військового поселення. Село Федорівка разом з селами Троїцьке, Кашперівка, Новопетрівське, Себине, Гур'ївка, Баловне та Матвіївка входили до складу Другого Бузького уланського полку. 1829 року полкам Бузької уланської дивізії було надані назви: Ольвіопольський, Вознесенський, Одеський та Бузький, проте й після придушення повстання козаки не припинили опору.
У 1832 році полк Бузької уланської дивізії, що розмістився у Федорівці, став називатися Одеським, а село — Новою Одесою. 1857 року, після ліквідації військових поселень, Нова Одеса стає центром третього округу так званого Херсонського південного поселення. Вона увійшла до Херсонського повіту Херсонської губернії. 1859 року тут жило 2190 людей, на ревізьку душу припадало по 4 десятини землі. У 1860 році Нова Одеса дістала статус містечка. Всі поселенці були наділені землею по 2 десятини на душу.
Вже у якості уланських полків козаки взяли участь у російсько-турецькій війні 1828—1829 років, придушенні повстань в Польщі 1830—1831 років, в Угорщині та Трансильванії 1848 року та Кримській війні 1853—1856 років. Саме улани Одеського полку, а точніше його резервного ескадрону в складі Зведено-резервного уланського полку знищили в бою під Балаклавою легку бригаду Британської кавалерії, відігравши таким чином вирішальну роль у єдиному переможному для російської армії бою на Кримському театрі воєнних дій.
Після 1867 року надільна земля, яку жителі Нової Одеси одержали ще після ліквідації військових поселень, перейшла у власність сільської общини. В той час тут налічувалося 806 ревізьких душ, на кожну з яких припадало 6 десятин землі. Селянські ділянки солончакової землі були розкидані понад річкою Гнилий Єланець та у степу. Сінокісних угідь селяни не мали. Окрім викупних платежів, вони сплачували ще й подушне 1,6—1,7 карбованця. Становище основної маси селянства рік у рік погіршувалося. Опріч феодального гноблення, селяни зазнавали стихійних лих. Особливо жителі Новоодещини постраждали після неврожайного 1873 року. 847 з 3125 жителів містечка не мали хліба та інших продуктів харчування. Протягом 1880—1904 років неврожаї повторювалися через кожні 2-3 роки. Низька культура землеробства, нестача тягла були причиною низьких урожаїв навіть за сприятливих погодних умов. З 1890 по 1900 роки селяни збирали в середньому по 20,8 пуда зерна з десятини.
Багато жителів містечка плели кошики з рогози та лози, які 1890 року навіть експонувалися на виставці у Херсоні. Значного розвитку набуло ремісництво. В цей час у Новій Одесі було 10 ковальських, 6 шевських, 15 чоботарських і 5 шорних майстерень, працювало 20 вітряків. Раз у пів року відбувалися ярмарки, двічі на тиждень — базари. Відбувався зріст населення. У 1897 році тут жили 5504 особи.
Тільки 1860 року в містечку відкрилася волосна школа, де навчалося 25-30 хлопчиків. Вчителювати у ній могли геть випадкові люди. Так, у 1860-1864 роках дітей виховували відставні унтерофіцери, штабскапітани, урядовці і семінарист. Міністерську та церковно-парафіяльну школи, що почали працювати з 1880 року, відвідували переважно діти заможних міщан. Більша частина жителів Нової Одеси не знало грамоти, зокрема, серед жінок лише 10 % уміли писати. Тепер вулиця, де знаходилась перша школа міста, носить назву Шкільна.