Північноамериканський план нумерації (NANP) — це план нумерації телефонів для світової зони 1, який включає двадцять п'ять окремих регіонів у двадцяти країнах, насамперед у Північній Америці, включаючи Кариби. Однак, деякі країни Північної Америки, наприклад, Мексика, не беруть участі в NANP.
NANP спочатку був розроблений у 1940-х роках для телефонної системи та незалежних телефонних операторів у Північній Америці для уніфікації різноманітних локальних планів нумерації, які були створені за попередні десятиліття. «AT&T» продовжувала керувати планом нумерації до ", коли управління було делеговане адміністратору Північноамериканського плану нумерації (NANPA). Кожна країна-учасниця формує регуляторний орган, який здійснює контроль над місцевими ресурсами нумерації. Федеральна комісія з питань зв'язку (FCC) також виконує функцію регулятора США. Канадські рішення про нумерацію приймаються Канадським консорціумом з питань нумерації.
NANP поділяє території своїх членів на райони плану нумерації (NPA), які кодуються числами з тризначним префіксом телефонного номера, який зазвичай називають кодом зони. Кожному телефону призначається семизначний телефонний номер, унікальний лише у межах відповідної зони плану. Телефонний номер складається з тризначного коду АТС та чотиризначного номера станції.
Поєднання коду місцевості та телефонного номера служить адресою маршрутизації призначення в телефонній мережі загальнодоступної комутованої мережі (PSTN). Для міжнародної маршрутизації дзвінків Міжнародний союз електрозв'язку (ITU) надала NANP міжнародний код виклику 1. Північноамериканський план нумерації відповідає Рекомендації МСЕ E.164, яка встановлює міжнародну систему нумерації.
Історія З початку свого існування у 1876 р. та упродовж першої половини 20 століття компанія «Bell System» розвивалася переважно з місцевих чи регіональних телефонних систем. Ці системи розширилися за рахунок збільшення кількості абонентів, а також розширення зони їх обслуговування шляхом впровадження додаткових АТС, які були з'єднані міжкомутаторними лініями. Кожна місцева адміністрація відповідала за розробку планів нумерації телефонів, які відповідали б місцевим вимогам. В результаті система «Bell» в цілому переросла в неорганізовану систему, що складається з безлічі різних локальних систем нумерації.
Різноманітність перешкоджала ефективній роботі та об'єднанню АТС у загальнодержавну систему міжміського телефонного зв'язку. До 1940-х років система «Bell» мала на меті уніфікувати різні існуючі плани нумерації, щоб забезпечити єдиний, систематичний підхід до маршрутизації телефонних дзвінків по всій країні та забезпечити ефективне міжміське обслуговування, яке врешті-решт не вимагало залучення операторів комутатора.
Новий був офіційно опублікований у жовтні 1947 року у співпраці системи «Bell» з незалежними операторами телефонів. План розділив більшу частину Північної Америки на вісімдесят шість районів плану нумерації (NPA). Кожному NPA було присвоєно унікальний тризначний код, який зазвичай називається кодом NPA або просто кодом міста. Ці коди були вперше використані операторами міжміських операторів під час набору номерів для встановлення дзвінків між платними службами.
Перший прямий дзвінок, здійснений за допомогою клієнтів, здійснений 10 листопада 1951 року з Інглвуда, штат Нью-Джерсі, до міста Аламіда, штат Каліфорнія. Згодом у країні було запроваджено (DDD). До початку 1960-х років більшість регіонів системи «Bell» були перетворені, і DDD став звичайним явищем у більшості міст США та Канади. До 1967 року кількість присвоєних кодів районів зросла до 129. Стан мережі 1960-х років був відображений у новій назві, що використовується у технічній документації: Північноамериканська інтегрована мережа. У 1975 р. план нумерації був названий Північноамериканським планом нумерації, що призвело до відомої абревіатури NANP.
Іноземна експансія Хоча Бермудським островам та Карибам був присвоєний код міста 809 ще в 1958 році адміністраторами «AT&T», окремі країни-учасниці не мали автономії щодо свого плану нумерації, оскільки вони отримували централізовані префікси АТС, які мали б бути унікальними від інших країн з таким самим кодом міста. Регіонам в Мексиці з великим об'ємом викликів в/з США були присвоєні коди функціональних зон ще в 1963 році з метою маршрутизації викликів, але загальнонаціональна система участі в NANP в кінцевому підсумку зазнала невдачі. У наступні десятиліття NANP розширився, включивши всі Сполучені Штати та її території, Канаду, Бермуди та сімнадцять країн Карибського басейну. За запитом план нумерації був спочатку розширено до Бермудських островів і Британської Вест-Індії.
Не всі держави Північної Америки беруть участь у NANP. Виняток становлять Мексика, Гренландія, Сен-П'єр і Мікелон, країни Центральної Америки та деякі країни Карибського басейну (Куба, Гаїті, Французькі Антильські острови та Карибські Нідерланди, за винятком Сінт-Мартена, де використовується код міста 721). Єдиною іспаномовною державою в системі є Домініканська Республіка. Була запланована участь Мексики, але реалізація припинилася після призначення трьох кодів районів (706, 903 та 905), і Мексика обрала міжнародний формат нумерації, використовуючи код країни 52.
Коди районів, які використовувались, згодом були вилучені у 1991 році. Код міста 905, який раніше використовувався для Мехіко, був поділений з кодом 416 у районі Великого Торонто; код міста 706, який раніше служив мексиканському півострову Каліфорнія, був перепризначений частині північної Джорджії, що оточує регіон Атланти, де зберігся код 404; і код міста 903, який обслуговував невелику частину північної Мексики, був перепризначений до північно-східного Техасу, коли він відокремився від коду 214.
Територія Сінт-Мартен приєдналася до NAP у вересні 2011 року, отримавши код міста 721. Сінт-Мартен поділяє острів із французькою спільнотою Сен-Мартен, який, як і решта французького Карибського басейну, не є частиною NANP.
Адміністрація NANP керується адміністратором Північноамериканського плану нумерації (NANPA, раніше адміністрація). Ця функція контролюється Федеральною комісією з питань зв'язку, яка взяла на себе відповідальність після розпаду системи «Bell», а FCC вимагає заключення контрактів з приватним сектором на роль адміністратора. До розпаду системи «Bell» адміністрування Північноамериканського плану нумерації здійснювала Центральна організація обслуговування «AT&T». У 1984 році цю функцію було передано «Bell Communications Research» («Bellcore»), компанії, створеної відповідно до доручення про продаж, для надання послуг щойно створеним операторам місцевого телефонного зв'язку. 19 січня 1998 року функція NANPA була передана підрозділу IMS компанії «Lockheed Martin» в Вашингтоні, округ Колумбія. У 1999 році контракт був укладений з , компанією, що відділилась для цієї мети від Lockheed. У 2004 році, а потім в 2012 році контракт був продовжений. 1 січня 2019 року компанія «Somos, Inc.» взяла на себе функцію NANPA відповідно до однорічного проміжного контракту, наданого FCC з метою консолідації функції NANPA з адміністратором пулу та визначення довгострокового власника контракту. 1 грудня 2020 року «Somos, Inc.» підписав контракт на 76 мільйонів доларів строком на вісім років.
План нумерації Баченням та метою розробників Північноамериканського плану нумерації була система, за допомогою якої телефонні абоненти у Сполучених Штатах та Канаді могли самі набирати номер та здійснювати телефонний дзвінок будь-якому іншому абоненту без допомоги операторів комутатора. Хоча це вимагало розширення більшості існуючих локальних планів нумерації, багато з яких вимагали набору лише чотирьох або п'яти цифр, або навіть менше у невеликих громадах, план був розроблений, щоб дозволити місцевим телефонним компаніям внести якомога менше змін у свої системи.
Нумерація територій та АТС Новий план нумерації поділив північноамериканський континент на регіональні зони обслуговування, які називаються зонами плану нумерації (NPA), насамперед слідуючи юрисдикційним кордонам штатів США та провінцій Канади. Штати або провінції можна розділити на кілька областей. NPA були створені відповідно до принципів, які, як вважається, забезпечують максимальне розуміння клієнтів та мінімізують зусилля при наборі номера, одночасно знижуючи витрати на обладання. Кожен NPA був ідентифікований унікальним тризначним кодовим номером, який передує місцевим телефонним номерам. Якщо адресат виклику знаходився в межах однієї зони плану нумерації, набирати код міста було не потрібно. Існуючі АТС стали місцевими центрами обміну в загальнодержавній системі, кожному з яких також було присвоєно тризначний номер, унікальний у межах свого NPA. Комбінація коду NPA та коду АТС служила кодом маршрутизації пункту призначення для використання операторами та абонентами для досягнення будь-якої АТС через комутаційну мережу. Через структуру плану нумерації кожен NPA був технічно обмежений 540 АТС.
Хоча обмеження в 540 АТС вимагало, щоб найбільш густонаселені штати були розділені на кілька NPA, це не було причиною для поділу штату. Важливим аспектом стала існуюча інфраструктура маршрутизації викликів, яка розвивалася в попередні десятиліття незалежно від державних кордонів. Підрозділи також намагалися уникнути перетину через завантажені маршрути платного руху, так що більшість платних трафіків залишалися в межах певної зони, а вихідний трафік в одній зоні не був би притоком до платних служб у сусідній зоні. В результаті штат Нью-Йорк спочатку був поділений на п'ять областей, більше ніж інші штати. Іллінойс, Огайо, Пенсільванія та Техас отримали по чотири NPA кожен, а Каліфорнія, Айова та Мічиган отримали по три. Вісім штатів і провінцій були розділені на два NPA.
Традиційно системи комутації АТС були розроблені для обслуговування до десяти тисяч абонентських номерів. Таким чином, абонентам були призначені чотиризначні номери ліній або станцій. Загальна кількість цифр у телефонному номері абонента була округлена до десяти: тризначний код міста, тризначний код АТС та чотири цифри для кожної лінії. Це визначило Північноамериканський план нумерації як закритий план нумерації, на відміну від деяких інших країн, де кількість цифр не була фіксованою. Однак, закритий план нумерації не вимагав від абонента набору всіх цифр. При здійсненні місцевого дзвінка або виклику в межах зони їх нумерації код міста пропускався, що призвело до семизначного набору. Десятизначний набір номера був необхідний лише при здійсненні дзвінків з іноземної зони абонентам в іншій державі або зоні плану нумерації. Винятки існували для спільнот, розташованих на кордонах NPA, так що однаковий місцевий набір номера все ще був можливий в історично сформованих спільнотах.
Початкова система нумерації У 1947 році «AT&T» завершила новий проект загальнонаціональної платної мережі, який встановив оригінальні коди регіонів Північної Америки. Нова організація передбачала 152 коди районів, кожен з яких може обслуговувати до 540 АТС. Спочатку було призначено лише вісімдесят шість кодів районів. Нью-Джерсі отримав перший код NPA в новій системі, . Другий код міста, , був присвоєний округу Колумбія. Розподіл кодів районів було скориговано ще в 1948 р., щоб виправити недоліки в деяких столичних районах, наприклад, область плану нумерації Індіани була поділена, щоб забезпечити більший пул нумерації в передмісті Індіани в Чикаго (). Спочатку державам, розділеним на декілька областей плану нумерації, призначалися коди районів з цифрою 1 у другій позиції, тоді як області, які складалися з цілих штатів чи провінцій, отримували коди з 0 як середньою цифрою. Це правило було порушено на початку 1950-х років, оскільки NPA з цифрою 0 посередині довелося розділити, але до 1995 року всі присвоєні коди регіонів мали лише цифри 0 та 1 у цій позиції.