Си́мон Васи́льович Петлю́ра, ім'я при народженні — Семе́н Васи́льович Петлю́раПеленська О. Пам'ятник Симону Петлюрі у Польщі вшановує народи, які воювали із більшовицькою Росією // Радіо Свобода. — 2020. — 12 лист. (, Полтава — , Париж, Франція) — український державний, військовий та політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик. Член Генерального секретаріату Української Центральної Ради на посаді генерального секретаря з військових справ (28 червня — 31 грудня 1917 року), політв'язень за часів правління Павла Скоропадського (27 липня — 12 листопада 1918 року), один з організаторів та лідерів антигетьманського повстання (листопад — грудень 1918 року), по завершенню якого став Головним отаманом військ Української Народної Республіки (УНР). 2-й очільник Директорії УНР, а від 12 листопада 1920 року — одноосібний правитель країни.

На початку Першої світової війни виступив із підтримкою уряду Миколи II, стверджував що українці, перебуваючи у статусі громадян Російської імперії, зобов'язані стояти на її захисті. Однак ближче до завершення конфлікту змінив свої погляди, ставши спершу автономістом, а після жовтневого перевороту більшовиків — самостійником. Учасник усіх Всеукраїнських військових з'їздів, на яких висловлював думку про необхідність формування національних армійських частин. З травня 1917 року — перший очільник Українського генерального військового комітету, а з червня того ж року — перший генеральний секретар військових справ УНР. На цій посаді став одним із фундаторів українських збройних сил.

Після приходу до влади гетьманців (30 квітня 1918 року) потрапив в опалу, а згодом став одним з організаторів повстання проти Скоропадського (листопад 1918 року). Після повалення останнього очолив війська та флот УНР та увійшов до складу Директорії. У цей період виступав за безкомпромісну боротьбу з більшовиками, через що постійно конфліктував із Володимиром Винниченком, який волів шукати компромісу з ворогом.

Після поразки у війні з більшовиками підписав Варшавський договір (1920) із Польщею з метою залучити останню як союзника у війну з Радянською Росією та завдяки цьому відновити самостійність України. Однак, попри надуспішну кампанію у квітні-червні 1920 року, внаслідок якої вдалося повернути контроль над Києвом, надалі новосформована коаліція почала зазнати поразку за поразкою, що урешті-решт призвело до зради з боку Юзефа Пілсудського.

Після остаточної поразки Української революції Симон Петлюра емігрував до Франції, де продовжував вести активну антибільшовицьку діяльність, через що 25 травня 1926 був убитий московським агентом.

Термін «петлюрівці», що є похідним від його прізвища, активно використовувався в радянській, а пізніше і російській пропаганді, як ярлик для позначення українських націоналістів та вигаданих ворогів народу.

Життєпис

Ранні роки

Семен Петлюра народився в передмісті Полтави, нині Україна (тоді Російська імперія). Був третім сином у родині, загалом мав одинадцятьох братів і сестер, троє з яких померли в дитинстві.

Батько, Василь Павлович Петлюра (? — 1909), був міщанином та з козацького роду Петлюр та, маючи три екіпажі та двох найманих працівників, займався візницькою справою.

Мати, Ольга Олексіївна (? — 19 січня 1919 року), походила з давнього полтавського роду Марченків та до одруження мешкали поблизу полтавського Хрестовоздвиженського монастиря. Її батько, овдовівши, постригся в ченці та взяв ім'я Аркадій. Він став одним зі співзасновників Київського Іонівського скиту, помер у сані ієромонаха.

Родина Петлюр мешкала в старому трикімнатному будинку № 20 по Загородній вулиці (тепер — вулиця Капітана Володимира Кісельова). Усі діти в сім'ї отримували виховання в українській релігійній духовно-побутовій атмосфері.

Навчання

У віці 13 років розпочав навчання — спочатку в церковнопарафіяльній школі, а згодом і в Полтавській духовній семінарії (1895—1901).

У 1900 році, перебуваючи під великим враженням від виступу Миколи Міхновського, що відбувся в Полтаві на святкуванні річниці з дня народження Тараса Шевченка, вступив до лав Революційної української партії (РУП).

У 1901 році брав участь у Всеукраїнському студентському з'їзді, представляючи громаду Полтавської духовної семінарії, хоча на той час вже був виключений із навчального закладу за свою політичну діяльність.

Навесні 1902 став одним з організаторів виступу полтавських семінаристів, які вимагали скасувати систему шпигунства, звільнити наглядачів, увести до програми українознавчі предмети. Їхні вимоги були сформовані в спеціальній петиції, під якою було зібрано близько 200 підписів. За цей протест із закладу спершу було виключено лідерів заворушень, а коли вся семінарія збунтувалася проти таких дій з боку влади й учні почали бойкот викладів, то додатково ще близько півсотні семінаристів було вигнано, а середні класи навчального закладу — закрито. Незабаром ці ж активісти взяли участь у антиурядових селянських виступах.

Петлюра же на чолі групи виключених семінаристів 17 квітня 1902 року прибув до Решетилівки Полтавського повіту, де влаштував мітинг. Після придушення руху жандармерія порушила кримінальну справу проти організаторів дійства. Рятуючись від неминучого арешту, Семен разом із приятелем та ідейним однодумцем Прокопом Понятенком восени виїхав на Кубань.

На Кубані На новому місці взяв участь в організації в Катеринодарі осередку РУП — «Чорноморської вільної громади». Того ж року розпочав журналістську діяльність, дописував до періодичних видань. Перша його стаття, присвячена стану системи народної освіти на Полтавщині, була опублікована в 1902 році у львівському «Літературно-науковому віснику», головним редактором якого був Михайло Грушевський.

Під час свого перебування на Кубані Симон працював учителем у початковій школі в станиці , згодом — у Катеринодарському початковому міському училищі. У 1903 році влаштувався в археографічну експедицію члена-кореспондента РАН Федора Щербини, який за дорученням наказного отамана Кубані Якова Малами займався впорядковуванням архівів Кубанського козацького війська.

Проте невдовзі царська охранка вийшла на слід «полтавських біженців». Симона Петлюру ув'язнили в Катеринодарській в'язниці. Друзі посприяли його звільненню під грошову заставу, яку за сина вніс батько.

Повернення в Україну

Звільнившись, Петлюра вирішив не випробовувати долю, а втікати за кордон. Восени 1904 року, змінивши ім'я та прізвище на Святослав Таґон, разом із Понятенком спершу перебував у районі Крем'янця, а потім нелегально переправився через кордон. Згодом виїхав до Львова, де на той час розташовувався Закордонний комітет РУП. З березня по жовтень 1905 року редагував партійний часопис «Селянин», працював у «Літературно-науковому віснику», «Записках НТШ», «Волі».

У грудні 1904 року на конференції РУП у Львові виступив проти об'єднання з Російською соціал-демократичною робітничою партією (РСДРП). Декілька місяців навчався на університетських курсах українознавства. Налагодив контакти з Іваном Франком, Володимиром Гнатюком та провідниками місцевих українських партій.

Після оголошення в жовтні 1905 року політичної амністії в Російській імперії повернувся додому. Працював у «Громадській думці», після її заборони — у газеті «Рада». На II з'їзді РУП, на якому партія отримала нову назву — Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), був обраний до її Центрального комітету. Тоді ж вступив у конфлікт з одним із лідерів партії Володимиром Винниченком, переконавши з'їзд не обирати того на посаду редактора центрального друкованого органу через «нестійкість, богемність і політичні хитання». Зрештою він домігся свого і Винниченко не був обраний делегатами. Від цього моменту між ними починається боротьба, яка триватиме понад десятиліття та досягне свого піку у 1919 році, коли обоє перебуватимуть у складі Директорії УНРЗгодом, через особисту неприязнь, задавнені порахунки та нездійснені амбіції, Винниченко написав твір у трьох томах «Відродження нації». Ця праця і зроблені в ній висновки мали чи не вирішальний вплив на радянську і зарубіжну історіографію, оскільки широко використовувалися як доказ помилковості стратегії і тактики Центральної Ради. Доктрина Винниченка про відсутність у Центральній Раді соціалістичної політики, яка, мовляв, і призвела до її повалення власним народом, стала однією з найбільш уживаних аргументів більшовицької пропаганди, отже, й історичної науки. При цьому Винниченко замовчав свою особисту роль, а відповідно, і відповідальність за перебіг тогочасних подій..

У січні 1906 року разом із Миколою Поршем та Прокопом Понятенком виїхав до Санкт-Петербурга редагувати центральний орган партії щомісячник «Вільна Україна». Після публікації шести випусків видання припинилося, а Симон влітку 1906 року повернувся до Києва. З липня того ж року — секретар київського щоденника «Рада», від літа 1907 року до 1908 року — співредактор легального соціал-демократичного часопису «Слово».

Російський період У 1908—1910 роках проживав у Петербурзі. Під час життя у місті брав активну участь в українському русі, зумів домовитись про запровадження в журналі «Мир» українського відділу. Виступав на 50-х роковинах із дня смерті Тараса Шевченка в залі Дворянського зібрання на Михайлівській площі. Був присутній на похованні товариша, авіатора Левка Мацієвича, який загинув у авіакатастрофі під час польоту поблизу Санкт-Петербурга на очах десятків тисяч глядачів, поклав до його могили вінок з україномовним написом на синьо-жовтій стрічці.

На початку 1911 року переїхав до Москви, де його чекала Ольга Більська — полтавка, студентка Московського університету. Їхнє знайомство відбулося на вечірці українського земляцтва наприкінці 1908 року й переросло у роман, який закінчився шлюбом (цивільним із 1910-го і зареєстрованим у 1915 році). У 1911 році в подружжя народилась донька Леся (1911—1941). Оскільки сім'я потребувала грошей, Петлюра влаштувався рахівником у товаристві убезпечення «Россия». Незабаром на кошти українських громад заходився видавати журнал «Украинская Жизнь» (1912—1914). Поступово з пересічного рахівника і журналіста перетворився на відомого громадського діяча. Федір Корш пророчив йому світову славу:Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Петлюра — видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра — безмірно вищий за те, що про нього думають. Він — з породи вождів, людина із того тіста, що колись, у давнину, закладали династії, а за нашого демократичного часу стають національними героями… Буде він вождем народу українського. Така його доля.Під час Першої світової війни своє ставлення до війни виклав у статті-відозві «Війна і українці». У цій публікації доводив, що українці, перебуваючи у підданстві Російської імперії, зобов'язані лояльно виконують свій обов'язок перед нею та висловлював надію, що в майбутньому ставлення царської влади до українського питання зміниться.

На початку 1916 року добровільно вступив на службу до Всеросійського союзу земств, перебував на посаді Уповноваженого головного Всеросійського земського з'їзду, голови Контрольної колегії Земського союзу на Західному фронті. Того ж року з сім'єю поселився в Мінську, де перебував штаб Західного фронту. Після повалення самодержавства Петлюра виступив ініціатором та організатором проведення в Мінську Українського з'їзду фронту (квітень 1917 року), на якому він був обраний головою Української фронтової ради, а та, своєю чергою, делегувала його на I Всеукраїнський військовий з'їзд (5—8 травня 1917 року) в Києві.

1917—1918 роки