Соколі́вка — село в Україні, у Буській міській територіальній громаді Золочівського району Львівської області. Населення становить 780 (01.01.2016 р.) осіб. Орган місцевого самоврядування: Буська міська рада.
Географія У селі бере початок річка Пуста, права притока Радоставки.
Історія села Соколівка
Середньовіччя (XI–XV ст.) Одне з найдавніших поселень Галицької держави. Перші спогади про нього належать до 1016 року, часів київського князя Святополка (Окаянного), сина Володимира Великого, коли воно належало до Белзького князівства. Після смерті батька Святополк оженився на доньці польського короля Болеслава Хороброго — Марині та захопив Київ. В битві з військом Ярослава Мудрого у травні 1016 року під Любачем він зазнав поразки і втік до Кракова, шукаючи захисту в тестя. Польський король надав зятеві Белзьке князівство. Тоді Святополк у неприступних болотах, мальовничому місці Соколівці, на високому пагорбі (недалеко від нинішньої околиці Кудляки) заснував дерев'яний замок. У 1018 році Болеслав пішов походом на Київ. Недалеко від Буська військо Ярослава було розбите. Болеслав разом із Святополком захопили Київ, король навіть повісив свій меч на Золотих воротах, а Ярослав Мудрий був змушений втікати до Новгорода. Святополк, втративши іноземну підтримку, не втримався в Києві, бо був розбитий сильнішим військом Ярослава Мудрого на річці Альті. Втікаючи від Ярослава, він пробував оборонятися в Соколівському замку, але й тут був розбитий, а в червні 1022 року загинув. Затримавшись у замку, Ярослав Мудрий полював на диких турів у тих лісах, де тепер хутір Сокіл. Саме там, як переповідав давню легенду П. Зробок, князь натрапив на соколині гнізда і на льоту вбив стрілою сокола, якого повісив над своїм наметом, сказавши, що це урочище називатиметься Сокіл. Залишивши свого тисяцького Кудиляка, який був із половців, у замку, Ярослав Мудрий повернувся до Києва. А замок цей був зруйнований у 1241 році татаро-монголами, від яких люди переховувались у лісових хащах. Навіть досі за полем, що між Грабиною і Переволочном, збереглася назва Дебра, хоч яри вирівняли за колгоспних часів.
У 1335 році Перемишльське князівство завоював польський король Казимир Великий, а в 1364 році він захопив Белзьке князівство, зокрема й Соколівку. У 1383 році король спровадив до Соколівки жидів-купців. Відтоді вона почала перетворюватися на купецьке містечко, через яке проходив торговий шлях між Сходом і Заходом.
У 1648 році під час Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького через Соколівку проходили козацькі загони полковників Івана Чарноти та Семена Пободайла. Повертаючись з-під Замостя, у Соколівці в рукопашному бою Чарнота загинув. (До речі, ім'я цього козацького полковника було присвоєно як псевдо в роки Другої світової війни сотнику УПА Іванові Гайвасеві, двоюрідному братові Ярослава Гайвася — помічника і заступника провідника ОУН (М) полковника Андрія Мельника, який перебував у гітлерівському концтаборі. Іван Гайвась загинув у зимі 1944 року в сутичці з донськими козаками, що були на службі в німців.) У 1649 році через село з Топорова проходили війська польського короля Яна Казимира на допомогу обложеним у Збаражі військам князя Яреми Вишневецького. У 1651 році тут стояли війська князя Любомирського, які йшли під Берестечко на з'єднання з головними частинами війська короля Яна Казимира.
У 1662 році поневолювати Україну пішли польські гетьмани, але були розбиті під Чигирином козацькими військами гетьмана Петра Дорошенка. Втікаючи від погоні, польський гетьман Стефан Чарнецький постійно відступав на Волинь, але був змушений повернути на Соколівку, де його війська були вщент розбиті в серпні 1663 року. Тоді ж загинув, на думку деяких авторів, і сам гетьман у місцевості, яка і досі називається Ставищем (Стависьком) біля Сокола. Використовуючи цей факт, польська влада в 1930-х роках навіть намагалася перейменувати містечко на Соколівку Гетьманську.
У 1685 році Соколівці було надано магдебурзьке право, і вона стала відомою як торговий центр, містечком. Його зростанню сприяло й те, що польський поміщик Мар'ян Крушельницький збудував на Соколі водяний млин, а в Соколівці — бровар, де тривалий час виробляли пиво. До наших днів є вулиці Замчисько, Бровар, що нагадують про ті історичні події.
Перша письмова згадка про село знайдена за 23.05.1645 р. як «намір Станіслава Конєцпольського заснувати місто Соколів на спадковім бродськім ґрунті у руському воєводстві». У 1687 р. містечко переходить у власність Миколи Коссаковського у 1761 р. до Катерини Потоцької. Саме вона рекомендує на посаду священника Юрія Тарнавського обіцяючи при тому збереження попередніх прівелеїв для міщан. Наступними власниками Соколівки були князь Євген Лігве, Владислав Богоровський, доктор права.
Перша письмова згадка про церкву датується 1649 р. в якій «Федь Пашко і Гаспер Вельжинський свідчать, що через спустошення і спалення церкви і греблі ордою не працює млин, вмирають люди, не можуть вчасно сплачувати податки». Пізніше згадується про церкву «Вознесіння Господнього» побудовану в 1730 р.
Дерев'яна церква Вознесіння Господнього, фото 20-40 роки XX століття.
Ранній новий час (XVI–XVII ст.) 3 1539 року в Соколівці проживала родина Супранівських, що започаткувала тут відливання гармат і церковних дзвонів. Вона породичалася згодом з іншими відомими галицькими родами, своєю чергою пов'язаними з родиною Маркіяна Шашкевича. Ливарня Супранівських у Соколівці існувала 400 років. З цієї родини у XX ст. вийшли літератори В. Супранівський, В. Чучман, І. Чуяк-Супранівська.
Землі, які колись належали М. Крушельницькому, дотепер називають Крушильною. Вони лежать над річкою, що перетинає Лабач (П. Зробок казав, що річка так називається, хоч у літературі її називають ще Рікою, Ярославкою, Каналом, вона впадає у Стир).
У пана Крушельницького орендував землі (був посесором) Моше Вагнер. З цим ім'ям досі пов'язують назву річки Мошківки, яка тече через Крушильну і Велику гряду, де пізніше землі було осушено.
Новий час (кінець XVIII — початок ХХ ст.) У 1846 році в Соколівці поблизу цвинтаря було споруджено військові казарми, призначені для розміщення підрозділу австрійської кавалерії — гусарського (уланського) полку. Надалі будівлі втратили своє функціональне призначення та поступово зруйнувалися; їхні залишки зберігалися до 1927 року. Перші документально зафіксовані відомості про місцеву школу датуються 1858 роком; на той час вона функціонувала як однокласний навчальний заклад з одним учителем. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття чисельність вірян греко-католицької парафії зростала і, за наявними обліковими даними, становила 2118 осіб у 1888 році, 2149 осіб у 1900 році та 3122 особи у 1912 році. Поряд з українським населенням у поселенні проживали також представники інших конфесійних і етнічних груп, зокрема римо-католики, чисельність яких у 1912 році становила 105 осіб, а також єврейська громада — 368 осіб. Зазначені демографічні показники супроводжувалися поступовим економічним розвитком поселення.
Через бідність ґрунтів головним заробітком мешканців було: торгівля (до 20 крамниць різного призначення) ремесло (бондарство, виробництво цегли, відоме дзвонарство), в місті влаштовувався щорічний двотижневий ярмарок, був відомий по продажу коней яких привозили з Росії. В першій половині ХХ ст. активізується і суспільно-політичне життя містечка. Найкращі спогади залишив про себе о. В.Кальба (парох греко-католицької церкви Вознесіння Господнього), який поселився в Соколівці приблизно 1901 р. Він, істинний цінитель історії рідної землі, громадський діяч, меценат. Своїми зусиллями відкриває початкові школи, хати-читальні, запрошує вчителя, який готує здібних дітей міщан для здачі екзаменів-екстерном за курс гімназії. Отець В. Кальба ініціатор заснування в м. Соколівка товариства «Сільський господар», «Віра», «Сокіл», він запросив до містечка лікаря, який безплатно опікувався хворими. Його стараннями і матеріальною підтримкою почали діяти Рогатинська, Буська, Яворівська гімназії. Після виборчої реформи в Австро-Угорщині о. Володимир стає активним агітатором за українських кандидатів у Віденський сейм.
У період виборів 1907 р. в село прислали солдатів під керівництвом комісара Слонецького, якого було поранено з вогнепальної зброї, арештовано невинну людину. Священник поїхав в відділок поліції що у м. Олесько рятувати міщанина, але був арештований. Матеріали інспірованої справи сьогодні знаходяться в Львівському обласному архіві. Через кілька днів не маючи ніяких доказів о. В.Кальбу відпускають. Після повернення з під арешту пароха зустрічають на станції Ожидів його парафіяни. На руках виносять з вагону поїзда, на спеціально зроблених фотелях несуть до села. У 1911 р. о. Кальба стає ініціатором побудови пам'ятного знака на Білій горі у Підлиссі та вшанування культу Маркіяна Шашкевича. Створено спеціальний комітет при товаристві «Просвіта». Організовано збір пожертвувань, розроблений проект пам'ятного знака, організовано роботи по насипанню ґрунту на пагорб, організовано програму свята відкриття пам'ятного знака. Свято відбулося 29 жовтня 1912 р. Згодом 4 листопада 1912 р. о. В.Кальби не стало.
Новітній час (ХХ ст.: війни та тоталітарні режими) Дзвони з ливарні Супранівських розходились по Галицькій околиці. Процес відливання відбувався при спостереженні замовників, приходили і мешканці села. Ливарня припинила своє існування наприкінці 40х рр. Супранівський Володимир — спадкоємець ливарні 1939 р. обирається громадою села головою сільської ради, депутатом так званих Народних Зборів Західної України.
З приходом німецьких військ В.Супранівський обирається односельчанами на посаду громадського голови (солтиса) і на ній перебуває до квітня 1942 р., деякий час не працює, а в 1943 р. за протекцією відомого на Золочівщині адвоката Теодора Ваньо влаштовується на посаду секретаря сільської громади (ляндимайнде) в сусідньому с. Ожидів.
Володимир Супранівський був досить освіченою людиною, він займався перекладацькою працею. Такі переклади В.Супранівського як «Тарас Бульба», «Мазепа», «Запорожці у Сарогоссі» були конфісковані польською поліцією, а потім з сільського музею працівниками КДБ, дві книжки — «Орися» та «Потомки запорожців» довгий час зберігалися у Петра Зробка (вдома). Він працював також над перекладом на українську мову творів Кнута Гамсуна, І.Вазова, Янки Купали. З листопада 1944 року їде у підпілля. До останнього часу доля його не була відома. Із знайдених архівів у родинній садибі можна встановити останні записи зроблені В. Супранівським 1956 р., є припущення що помер в тому ж 1956 р. і похований рідними сестрами Галею та Анелею на батьківській садибі.
У Науковій бібліотеці Львівського національного університету ім. І. Франка збереглася його книжка «На вічну пам'ять Тарасові Шевченкові». Детальнішу інформацію про історію села Соколівки можна знайти в працях дослідників: Петра Зробка, Богдана Зробка, Романа Баранського, Івана Паламара, в матеріалах зібраних Марією Стирською і Наталією Дубенською та історико-краєзнавчому музеєві Соколівської середньої школи.
Соколівка в період першої радянської окупації та початку німецької окупації (1939–1941) у межах Золочівської округи ОУН У дисертації Михайла Романюка «Золочівська округа ОУН у національно-визвольному русі (1937–1953)» (Львів, 2015) назва «Соколівка» фігурує в описі подій на терені Золочівської округи ОУН у 1939–1941 роках у зв’язку з діяльністю підпілля ОУН, репресивними практиками радянських органів та каральними акціями німецької окупаційної влади. У дослідженні згадується, що низка населених пунктів, пов’язаних із районними проводами ОУН, зокрема Соколівка, у певні періоди перебували в зоні організаційної відповідальності Олеського районного проводу ОУН, попри належність до тодішнього Пониковицького району.https://shron1.chtyvo.org.ua/Romaniuk_Mykhailo/Zolochivska_okruha_OUN_u_natsionalno-vyzvolnomu_rusi_19371953.pdf?