Стійкість до вакцин (або резистентність до вакцин, вакцинорезистендність) — еволюційна адаптація патогенів до зараження та поширення через вакцинованих осіб, аналогічно резистентності до антибіотиків. Це стосується як людських, так і тваринних вакцин. Хоча поява низки стійких до вакцин патогенних мікроорганізмів добре задокументована, дане явище є набагато рідкіснишим і викликає меншу стурбованість наукової спільноти, аніж стійкість до протимікробних препаратів. Щоправда, масова вакцинація від коронавірусної хвороби 2019 (COVID-19) оновила активні дискусії через можливість появи стійких до вакцин штамів SARS-Co-2.
Деякі з причин, що призводять до вакцинорезистендністості:
вакцини в основному використовуються для профілактики, тобто до зараження, і зазвичай пригнічують збудника до того, як носій стане інфекційним більшість вакцин спрямовані на декілька антигенних центрів збудника (патогена) різні носії можуть викликати різні імунні реакції на одного і того ж збудника
Найвідоміші випадки резистентності до вакцин стосуються наступних захворювань:
хвороби тварин Хвороба Марека, де після вакцинації з’явилися фактично більш вірулентні штами оскільки вакцина не захищала від інфекції та передачі, а лише від серйозних форм захворювання Yersinia ruckeri оскільки однієї мутації було достатньо для формування стійкості до вакцини пневмовірус пташиного м’яса хвороби людини Streptococcus pneumoniae через рекомбінацію з іншим серотипом, на який вакцина не націлена вірус гепатиту В оскільки вакцина націлена на єдине місце, утворене 9 амінокислотами Bordetella pertussis тому, що вакцина не була націленою на усі серотипи, а пізніше, тому що безклітинні вакцини були націленими лише на кілька антигенів Серед інших, менш задокументованих випадків — пташиний грип, пташиний реовірус, Corynebacterium diphtheriae, котячий каліцивірус, Haemophilus influenzae, вірус інфекційної бурсальної хвороби, Neisseria meningitidis, вірус хвороби Ньюкасла, та свинячий цирковірус типу 2.
Джерела