Борис Всеволодович Ігнатович (22 березня (3 квітня) 1899, Слуцьк, Мінська губернія — 4 квітня 1979, Москва, CPCP) — білорусько-український радянський фотограф, майстер документальної фотографії, репортер, кінооператор, журналіст, новатор і педагог. Започаткував радянську авангардну фотографію 1920—30-х та фотожурналізм. Один з найзначніших художників і «формалістів» свого часу.
Біографія Родина Борис Ігнатович народився 4 квітня 1899 року в місті Слуцьк (Мінська губернія) в сім'ї вчителя математики старших класів гімназії. Батько — Всеволод Євстахійович Ігнатович (1864—1904), уродженець Вітебська (Вітебська губернія) з родини дворянського стану. Мати — Марія Михайлівна Ігнатович (1875—1942), уродженка села Красний Кут, Катеринославської губернії (тепер Луганська область) з родини сільських наймитів.
Навчання З 1908 по 1914 рік Ігнатович навчався в гімназії в місті Лодзь (Польща), аж до перших місяців Першої світової війни і битви за Лодзь між німецькою та російською арміями. З 1914 по 1917 рік — в гімназії Луганська. Після раптової смерті батька, родина залишилася фактично без засобів до існування з чотирма дітьми.
З 1912 по 1918 роки давав приватні уроки для оплати підручників і фінансово підтримував мати.
У березні 1917 року, за два місяці до отримання атестата зрілості, Борис Ігнатович був виключений з Луганської гімназії за видання рукописного журналу «Шантрапа» і участь в революційних заворушеннях: гімназисти організували страйк, зірвали заняття і влаштували масові вуличні протести, Ігнатович йшов попереду старших класів і ніс червоний прапор. Борис Ігнатович поїхав в Петроград, до старшого брата Мстислава, який навчався в Морському інженерному училищі. В 1918 році він закінчив зі срібною медаллю Виборгськую гімназію і повернувся до Луганську, де працював журналістом в газеті «Північно-донецький комуніст».
Професійна діяльність У 1919—1920 роки вступив до лав РКП (б), працював літературним співробітником харківської газети Червона Зірка і київської Всеіздат, відповідальним редактором уфимской газети «Червона Башкирія», завідував обласним відділом Російського телеграфного агентства в Стерлітамаку. Як один з перших членів, створеного Російського Союзу радянських журналістів, брав участь в 1918 році в Першому Всесоюзному з'їзді журналістів. У 1921—1922 роках працював заступником редактора, а потім редактором московської газети «Гірник», за публікацію нібито неперевірених «рабкоровських листів» читачів з провінції був переведений з членів РКП (б) в кандидати і відсторонений від посади редактора.
Незабаром Ігнатович переїхав у Ленінград, де завідував редакціями ленінградських гумористичних журналів «Дрезина», «Смехач» і «Бузотера». Там він зустрів художника Володимира Васильовича Лебедєва і захопився фотографією, практикуючись в техніці фотозйомки на кишеньковому фотоапараті "Кодак".
Навесні 1923 року, в розпал НЕПу, Борис Ігнатович зробив свій перший репортажний кадр. Він сфотографував письменника Михайла Зощенка за покупкою яблук у редакції журналу «Смехач» в Петрограді, попросивши прийшов до редакції письменника і одного попозувати.
У 1925 році Ігнатович був відновлений в рядах РКП (б) і повернувся в Москву, де працював завідувачем редакцією журналу Робочий тиждень, ілюстративному додатку до газети «Труд». У 1926 році придбав свої перші професійні фотокамери: дзеркальний «Неттель» 9х12 і величезний металевий «Фогтлендер» 10х15. Брав участь у виставці фоторепортажу, організованої Асоціацією московських фоторепортерів при Будинку друку в Москві.
У 1927 році вступив до редакції знаменитої в ті роки московської газети «Біднота» на посаду більд-редактора, знімав репортажі про сільське життя, про Волховстрой, перші турбіни. У 1928 році за завданням редакції знімав Лудорвайський процес над кулаками в Удмуртії.
З 1929 року — професійний фоторепортер журналів «Сучасна архітектура», авангардного по дизайну «Даешь», в якому були опубліковані 13 авторських фотонарисів, «Радиослушатель» і «Иллюстрированной рабочей газеты». Одним з перших в Радянському Союзі став знімати німецької малоформатної камерою «Лейкою». Серія кадрів, знятих цією камерою, опублікована на сторінках журналів «Советское фото» («З новим урожаєм», «Червоноармієць», «Груповий портрет», «На оборі») і в журналі «Даешь». У 1929 році тільки в журналі «Советское фото» двічі надруковані його фото на обкладинках і ще 16 кадрів в десяти номерах. У 1929 році брав участь у фотовиставці Товариства друзів радянського кіно (ОДСК) в Москві, на якій під час розвішування експозиції познайомився з Олександром Родченко. Брав участь у виставці художньої фотографії в Відні (Австрія) і модерністської виставці Фільм і Фото в Штутгарті (Німеччина).
У 1930 за сценарієм Есфірі Шуб зняв на кіностудії Союзкінохроніка кінонарис "Сьогодні", частина кадрів якого була опублікована в журналі "Кино и Жизнь" (1930, № 21), а також брав участь у створенні одного з перших звукових фільмів "Олімпіада мистецтв". У 1931 році працював фоторепортером видавництва "Изобразительное искусство", в якому для спеціального випуску журналу «СРСР на будівництві», разом з фотографом Миколою Штерцером, зробив велику фотосерію аерозйомки Ленінграда з літака-розвідника Р-5 («СССР на стройке». № 11, 1931).
Разом з Олександром Родченко, з 1930 року, керував фотосекцією групи «Жовтень», яка виникла на основі однойменного об'єднання представників різних жанрів і видів мистецтв. Фотосекція стала самостійним творчим фотографічним об'єднанням, яке відоме в історії радянської фотографії як Група жовтня. Брав участь в 1931 році в виставці групи в московському Будинку друку. На сторінках головного фотографічного журналу країни "Пролетарское фото"«Декларацию о создании РОПФ (в 1931 году, в противовес авангардным течениям в фотографии было создано Российское общество пролетарских фотографов) подписали С. Фридлянд, А. Шайхет, М. Альперт, Я. Халип и др., всего 10 репортеров. Они же развернули бурную административную деятельность: стали проводить заседания, выборы руководства, делать доклады» Валерий Стигнеев. Историк фотографии, публицист, фотограф була розгорнута люта кампанія проти новаторів, так звані «відгуки широкої громадськості» з номера в номер таврували «формалістичні прийоми» жовтенят, і на початку наступного, 1932 року опрацювання відступників від пролетарського методу в фотомистецтві досягла свого апогею до розпуску групи в квітні 1932 року. Наступ на авангардну фотографію, санкціонований партійними інстанціями, був цілком зрозумілий, авангард не вписувавася в ідеологічні канони.
У 1932 році Борис Ігнатович був обраний головою Московської асоціації фотокореспондентів.
У 1932—1934 роках, працюючи кінооператором Союзкінохронікі, зняв документальний нарис «Як працюють Кукринікси», а також документальний фільм режисера А. Єгорова «Електрифікація СРСР». У 1934—1935 роках завідував відділом ілюстрацій газети «Вечірня Москва», співпрацював з газетами «Правда», «Робітнича газета», «Праця», «Комсомольська правда», журналами «Нарпит», «Прожектор», «Червона нива», «Огонёк», «Зміна», «Радянське фото». В середині 1930-х років особливу популярність придбала так звана Бригада Ігнатовича, що знімала для газет «Вечірня Москва», «Будуємо», «Наші досягнення», «Будівництво Москви» і агентства фотоінформації Союзфото , в яку, в 1937 році, входили Е. Лангман, Я. Бродський, Л. Бать, Ольга Ігнатович і Єлизавета Ігнатович, всього 41 штатний кореспондент.
У 1935—1936 роках Ігнатович створив серію про стаханівський рух і фотосерію «Козаки». З 1936 по 1937 роках працював фоторепортером газети «Комсомольская правда». У 1937—1938 роках брав участь у Першій Всесоюзній виставці фотомистецтва, що пройшла в московському Державному музеї образотворчого мистецтва ім. А. С. Пушкіна, ленінградському Державному Російському Музеї та київському Державний музей образотворчого мистецтва. У 1937—1941 роках працював штатним фоторепортером журналу «Будівництво Москви», продовжуючи співпрацювати з журналом «СССР на стройке». У 1938 році брав участь у виставці радянського фотомистецтва в Каунасі (Литва), а в 1938—1939 роках — в міжнародній фотовиставці у Великій Британії.
У 1941 році, з перших днів Німецько-Радянської війни, Борис Ігнатович невідступно слідував за бойовими частинами, як військовий фотокореспондент газети «Бойовий Прапор» 30-ї армії на Калінінському фронті. У своїх фоторепортажах Ігнатович відбив „живі“ хроніки і особи війни: саперні роти і польові кухні, ескадрон кавалеристів, брянських партизанів, снайперів, розвідників і фронтових цирульників. Це були батальні сцени на передовій, замальовки побуту, групові та персональні портрети.
У 1943—1944 роках Ігнатович був відряджений Студією військових художників імені М. Б. Грекова на Західний і Брянський фронти, працював в партизанських загонах Брянщини. У жовтні 1944-го Ігнатович зняв «другий візит» Вінстона Черчилля до Йосипа Сталіна в МосквуС 9 по 19 октября 1944 года Черчилль находился в Москве на переговорах со Сталиным, которому предложил разделить Европу на сферы влияния, однако советская сторона, судя по стенограмме переговоров, отклонила эти инициативы, назвав их «грязными».. У 1945 році фотографував маршала Георгія Жукова на Конференції в Потсдамі при підписанні Потсдамської декларації.
У 1945—1950 роках Ігнатович продовжив працювати в студії імені М. Б. Грекова військовим фотографом. У 1950 році демобілізувався в чині капітана, до цього часу відносяться перші досліди Ігнатовича в кольорової фотографії. Знімав пейзажі, приділяв багато часу портретної фотографії. У повоєнні роки зняв великі фотосерії портретів творчої інтелігенції та військової еліти країни: провідних вчених, академіків, письменників, поетів, художників, скульпторів, артистів, лауреатів Сталінських премій, маршалів і героїв Радянського Союзу.
У 1950—1951 роках працював фотокореспондентом видавництва «Правда» і журналу «Огонёк» і фотохудожником виробничо-технічних майстерень Всесоюзної сільськогосподарської виставки (ВСХВ), де в 1952 році організував лабораторію кольорової фотографії, брав участь у кількох виставках кольорової фотографії.
У 1953—1954 роках працював фотохудожником видавництва «Ізогіз», брав участь у московській виставці «Фотомистецтво СРСР за 40 років». Працював фотографом-художником в «Журналі Мод» в 1954—1955 роках, в «Стройиздат» в 1955—1956 роках, завідував відділом у видавництві «Мистецтво». У 1957 році, коли було відновлено видання журналу «Радянське фото», близько року працював в ньому літературним співробітником. У 1959—1965 роках керував фотостудією на заводі «Серп і молот», консультував у фотостудії клубу «Трудові резерви», вів секцію фоторепортажу в найбільшому фотоклубі країни — легендарному московському «Новаторі», брав участь у всіх звітних виставках клубу.
У 1969 році Борис Ігнатович отримав «право» на велику персональну виставку в Москві , після 46 років «країнового визнання», цензури, заборон та ідеологічної критики, експериментування і наставництва, безперервних публікацій у всій мейнстрімівській пресі, участі практично у всіх групових фотовиставок всередині СРСР і за його межами, в тому числі персональних (Німеччина 1929 року, Австрія 1929 року, Велика Британія 1939 Чехословаччина 1947 і Югославія 1949 1958). Фотовиставка стала ювілейною, до 70-річчя Ігнатовича, і була організована Московської організацією Спілки журналістів СРСР в квітні 1969 року в Центральному Будинку журналіста. До неї увійшли багато знакових роботи Ігнатовича, які вдалося відстояти у худради і організаторів, унікальні для того часу, за якістю авторської друку і розміром відбитків. Виставка 1969 року став найбільшою і останньою прижиттєвої персональною виставкою художника в Москві.
У 1972 році відбулася персональна виставка Ігнатовича в Вільнюсі (Литва), організована першим в країні Товариством фотомистецтва Литовської РСР, під егідою якого був створений перший Музей фотографії в Шяуляє. У 1975 році Ігнатович брав участь в двох ювілейних виставкових експозиціях, приурочених до 30-річчя Великої Перемоги та 60-річчю Жовтневої Революції в Москві.