Дмитро́ Іва́нович Чиже́вський (, Олександрія, нині Кіровоградської області — 18 квітня 1977, Гайдельберг, ФРН) — український і європейський науковець-енциклопедист; культуролог-славіст, філософ, літературознавець, релігієзнавець, лінгвіст, дослідник української і слов'янської літератур, історії культури, філософії, релігійної думки й слов'янської духовності. Дослідник німецької славістики, її полігістор.
Життєпис
Дмитро Чижевський народився 23 березня 1894 року (за старим стилем) у дворянській родині з числа нащадків заможного козацтва і українського шляхетства, представників однієї з гілок давнього роду Чижів (Чиженків, Чижових). Рідною мовою в родині Чижевських був місцевий діалект російськоїСвітлана Орел. Дмитро Чижевський: шлях до України // ZN.UA, 26.09.2014. Його батько, Іван Костянтинович, відставний артилерійський офіцер царської армії, мав шляхетське походженняза твердженням фонду «Русский мир» його батько походив з польської шляхти і за політичними поглядами був революціонером-народником. За участь у народницькому гуртку його було виключено з військової академії, заарештовано і після дворічного ув'язнення в Петропавлівській фортеці заслано на Північ, а потім на батьківщину, в Олександрію. Під час першої російської революції його було обрано міським головою Олександрії, проте він майже відразу після цього помер.
Мати, Марія Єршова, походила з російських дворян, була педагогом і художницею — ученицею Чистякова і РєпінаСлавіст із Олександрії Клара Гудзик.
Дмитро Чижевський належав до тих інтелектуалів, світогляд яких формувався під впливом духовного світу родини. Батько, Іван Чижевський брав активну участь у земському русі, став членом кадетської партії. В одній зі своїх біографій Дмитро Чижевський відзначав, що духовні інтереси його батьків досить рано обумовили його власну спрямованість.
В 1911—1913 роках вивчав математику і астрономію в Петербурзькому університеті. В 1914 він змінив місце навчання та фах — перевівся на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира, який закінчив у 1919 році.
У передреволюційному Києві Дмитро Чижевський брав участь у діяльності студентських та робітничих гуртків. Брав участь у революції 1917 (член Української Центральної Ради). Був активним членом партії меншовиків та представником цієї партії в Малій Раді українського уряду (1918), мав перспективу стати міністром праці України. Паралельно він викладав філософію в Київському університеті, та мовознавство на Вищих жіночих курсах. Як згадує товариш Чижевського Панас Феденко, ще тоді в спілкуванні та листуванні вони свідомо перешли на українську мову.
Після зайняття Києва більшовиками Чижевського було ув'язнено й засуджено до смертної кари. Завдяки випадковості йому вдалося врятуватися.
1921 року, після окупації УНР військами більшовиків, виїхав до Німеччини, де у Гайдельберзькому та Фрайбурзькому університетах поглиблював студії філософії у Ясперса, Гайдеггера, Гуссерля та інших. До політики більшовиків, яка тоді проводилася на Україні філософ ставився вкрай негативно, він вважав її жорсткою, несправедливою і тотальною.
З 1924 року викладав у Празі: в Українському вищому педагогічному інституті імені Михайла Драгоманова, а з 1929 року — в Українському вільному університеті. Був дійсним членом Слов'янського інституту у Празі. Згодом знову в Німеччині викладав в університеті в Галле (1932—1945), зосереджуючись на філософії; зокрема досліджує вплив Гегеля на слов'янську науку і вплив німецької філософії на російську літературу. Працюючи над німецькою містикою, віднайшов у архівах численні рукописи чеського філософа і педагога Яна Коменського і сам зацікавився містицизмом у творах Сковороди, Гоголя і Достоєвського.
З 1945 року — вже в Мюнхені. По війні він — чинний професор-гість () у Марбурзі (1945—1951). У 1951—1956 роках працює на посаді професора Гарвардського університету (США), завідує філософським відділом Української вільної академії наук у Нью-Йорку. З 1956 року й до кінця життя обіймає посаду професора, керівника Інституту славістики Гайдельберзького університету (ФРН). Дмитро Чижевський — дійсний член Гайдельберзької Академії (з 1962) і почесний її професор (з 1968) й одночасно почесний професор (з 1970) у Кельні. На своїх посадах у Галле, Марбурзі і Гайдельберзі заснував і розбудував славістичні інститути.
Ювілейні збірки на його пошану вийшли у 1954 і 1966 роках. Помер 18 квітня 1977 році у Гайдельберзі, (ФРН).
Родина 1919 року одружився з єврейкою Лідією Ізраїлівною Маршак — своєю соратницею по партії, студенткою медичного факультету університету.
Донька — Тетяна Маршак (1924—1986), професор славістики державного університету Вейна (Детройт, штат Мічиган, США).
Наукова діяльність У багатогранній науковій діяльності Чижевський виявив велику ерудицію і зробив значний внесок у дослідження історії літератури, у критику, філологію, естетику й філософію (російську, українську, словацьку, чеську, польську й німецьку, хоча з 1000 наукових розвідок найбільша частка — близько 200 — присвячено Україні). Наукові праці із славістики, історії літератури, філософії, філології. Дмитро Чижевський — автор фундаментальних праць «Філософія на Україні», «Нариси з історії філософії на Україні», «Гегель в Росії», «Філософія Сковороди», «Історія української літератури від початків до доби реалізму» та інших. Автор «теорії стилів». З вересня 1949 — професор Гарвардського університету. 1956 року Д. Чижевському пропонують очолити інститут славістики Гайдельберзького університету, на що він охоче погоджується. Фактично він і створив цей інститут, оскільки до приходу вченого той існував лише номінально. Ця робота стала справою його життя. «Він віддав інститутові всю душу, інститут був для нього домом, дружиною і дитиною», — писав його сучасник француз Андре де Вінценз. У рекордний строк бібліотека інституту зібрала понад 30 тисяч томів. З 1962 — член Гайдельберзької Академії, член-засновник Української вільної АН в США.
Наукова діяльність відтоді стала основою його життя: професор Українського вільного університету, викладач університетів Галле, Єни, Марбургу, Гайдельбергу, Кельна. Паралельно вчиться у мислителів XX століття К. Ясперса та М. Хайдеггера (основоположники екзистенціалізму), Е. Гуссерля (фундатора феноменології). Науковець був самовідданим бібліофілом (наприклад, у Гарвард привіз із собою 13 тисяч рідкісних книг, фактично зібраних зі всієї Європи).
Дослідження бароко Чижевський першим відкрив слов'янське і зокрема українське бароко, а історію української літератури намагався побудувати як історію стилів: підкреслюючи початковий зв'язок з візантійською культурною сферою та вказуючи на співзвучну зміну стилів з західними впливами (з XVI століття).
Разом з тим феномен українського бароко вчений ставив у загальноєвропейський контекст, не вичленовуючи лише стилістику, а підкреслюючи тотальність барокового мислення у ті часи.
У праці «Літературний український барок» він писав: "Часто дивуються, як представник модерної астрономії Кеплер міг разом з тим займатися астрологією, — часто роблять спроби, ігноруючи синтетичний характер культури барока, з'ясувати це «протиріччя» так, що Кеплер, мовляв, займався астрологією для заробітку, а астрономією з власного наукового переконання. Коли трохи заглибитися в читання творів великого швабського вченого, легко побачити, що таке пояснення є цілковитою помилкою: науковий ідеал Кеплера сполучав в собі і стару, і нову науку. Самий стиль суто астрономічних творів Кеплера стоїть в різкому протиріччі до наукового стилю нашої сучасности: Кеплер сполучує надзвичайну екзактність спостережень та віру в абсолютну точність числових, геометричних закономірностей у світі з вірою у всебічну гармонію світу, яка відкривається не лише емпіричному дослідженню, а так само і дедукції, навіть фантазії, напівмістичній інтуїції вченого…
Організація українського філософського процесу Дмитро Чижевський вперше здійснив систематизацію історико-філософського процесу в Україні (започаткували цей напрям дослідження Кл. Ганкевич та В. Щурат). Його загальне бачення становлення й розвитку історії української філософії відзначає реальний початок історико-філософського українознавства як самостійної галузі.
Суспільно-політичні погляди і переконання В еміграції Дмитро Чижевський вже не займався політикою, проте мав певні переконання, які постійно проявляв у своїх діях.
Дмитро Чижевський завжди принципово відрізняв українську культуру і мову від російської (т. зв. «великоросійської») і від своїх німецьких колег за фахом вимагав слідувати цьому. В приватному житті та в стосунках з колегами він навпаки — ніколи не ділив людей за етнічною ознакою.
З іншого боку, українські кола були незадоволені науковими стосунками вченого з російською діаспорою, дорікали йому за недостатній патріотизм. Чижевський вважав культурні зв'язки між людьми і народами більш важливими, ніж політичні, всіляко підтримував і розвивав ці зв'язки без огляду на національність.
Водночас радянські та східнонімецькі славісти посилили пропагандистську кампанію проти нього, звинувачуючи вченого в українському націоналізмі і засуджуючи та замовчуючи його праці. Протягом всього життя Дмитро Чижевський вкрай вороже ставився до радянської влади і не приховував цього. Інколи він дозволяв собі влаштовувати скандальні публічні демонстрації. У 1968 році Чижевський, піднявшись на трибуну міжнародної наукової конференції для виголошення запланованої доповіді, заявив про неможливість виступати в присутності вчених з Радянського Союзу, оскільки вони паплюжать науку. За збігом обставин цей демарш трапився у Празі, за тиждень до того, як у місто вступили радянські танки.
У кінці життя світогляду Дмитра Чижевського був притаманний космополітизм. Вчений був палко переконаний, що «найважливішим культурним чинником є особисті зв'язки людей, передусім через кордони, що є в Європі такі затісні для націй…Культурні зв'язки народів я вважаю вагомішими за політичні».
Премія імені Чижевського Національна Академія Наук України в 1997 році заснувала «Премію імені Д. І. Чижевського» — за видатні наукові роботи в галузі філософських наук.
Становлення і розвиток чижевськознавчих студій в Україні й закордоном 1 етап (30-ті — 40-ві рр. XX ст.) — поява перших позитивних рецензій (П. Біциллі, С. Гессена, М. Лосського, Г. Флоровського, С. Франка) на праці Д. Чижевського та публікація коротких заміток і повідомлень про його доповіді, які він прочитав у різних наукових гуртках і товариствах, що були написані пересічними слухачами; 2 етап (50-ті — 70-ті рр. XX ст.) — видання ювілейних збірників на пошану Д. Чижевського (1954, 1964, 1974 рр.); публікація статей про його коменіологічні, славістичні, українознавчі дослідження на філософську й літературознавчу тематику; укладання бібліографічного покажчику праць вченого; публікація посмертних споминів та некрологів (1977 р.). Для цього етапу характерними є видання поодиноких статей радянських науковців (О. Білецький, О. Гигор'єв, Р. Данилевський, В. Кулєшов) з різкою критикою його «націоналістично-буржуазної» концепції української й російської літератури; 3 етап (80-ті — 90-ті рр. XX ст.) — дослідження філософської й літературознавчої спадщини Д. Чижевського європейськими дослідниками; робота з каталогізації й опису його бібліотеки у Гайдельберзі та Галле. Початок 90-х рр. ХХ ст. — період вивчення й інтерпретації життя, діяльності й поглядів Д. Чижевського в Україні. Характерними рисами цього періоду є проведення конференцій й семінарів, присвячених українському славісту, виконання дисертаційних досліджень з вивчення його філософської спадщини, видання окремих праць Д. Чижевського («Нариси з історії філософії на Україні», «Історія української літератури», «Реалізм в українській літературі»);