Перша османсько-венеційська війна — війна, що велася між Венеційською республікою та її союзниками та Османською імперією з 1463 по 1479 рік. Проведена невдовзі після захоплення османами Константинополя та інших залишків Візантійської імперії, вона призвела до втрати кількох стратегічних венеційських володінь в Греції та Албанії, зокрема островів Негропонте (Евбея), який протягом століть був венеційським протекторатом та Лемнос, а також фортець Аргос на Пелопоннесі та Авлона (Вльора) і Скутарі (Шкодер) на албанському узбережжі Адріатичного моря. Війна також стала поштовхом для швидкого розвитку османського флоту, який зміг кинути венеційцям і лицарям госпітальєрам виклик в боротьбі за панування в Егейському морі. Проте, незабаром після закінчення війни, Венеційській республіці вдалося відшкодувати свої територіальні втрати завоюванням в 1481 році островів Закінфу і Кефалонії у неаполітанців та придбанням в 1489 році Кіпрського королівства хрестоносців у Катерини Корнаро.

Передумови

Після Четвертого хрестового походу (1203—1204) землі Візантійської імперії були розділені між кількома західними католицькими («латинськими» або «франкськими») державами хрестоносців, що поклало початок періоду, відомому грецькою як Латинократія. Незважаючи на відродження Візантійської імперії під керівництвом династії Палеологів наприкінці XIII століття, багато з цих «латинських» держав дожили до піднесення нової сили, Османської імперії. Головними серед них були володіння Венеційської республіки, яка заснувала розгалужену морську імперію, контролюючи численні прибережні володіння та острови в Адріатичному, Іонічному та Егейському морях. У своєму першому конфлікті з османами Венеція вже втратила після тривалої облоги в 1430 році місто Салоніки, але мирний договір залишив інші венеційські володіння недоторканимиFinkel (2006), pp. 40–41.

У 1453 році османи захопили столицю Візантії Константинополь і продовжували розширювати свої території на Балканах, у Малій Азії та Егейському морі. Сербія була завойована в 1459 році, а останні рештки Візантії на материку, Деспотат Морея та Трапезундська імперія були підкорені в 1460—1461 рокахFinkel (2006), pp. 60–62. Генуезькі колонії Лесбос і Хіос вже до 1455 року стали османськими данниками, але не дивлячись на це, до 1462 року османський флот захопив Лесбос разом з контрольованими ним островами Лемнос, Тасос, Самофракія, Імброс і Тенедос ці території увійшли до складу Османської імперіїFinkel (2006), p. 60. Таким чином, просування османів неминуче становило загрозу володінням Венеції в південній Греції, а після османського завоювання Боснії в 1463 році — також і на узбережжі Адріатичного моря, яке Венеція звикла вважати своєю "внутрішньою" Затокою і зоною своїх стратегічних інтересівFinkel (2006), p. 63Shaw (1976), pp. 64–65.

Початок війни За словами грецького історика Міхаеля Крітобула, військові дії почалися через втечу албанського раба османського полководця з Афін до венеційської фортеці Корон (Короні) зі 100 000 срібних акче зі скарбу свого господаря. Втікач прийняв християнство і тому венеційська влада відхилила вимоги османів про його видачуSetton (1978), p. 241. Використовуючи це як привід, у листопаді 1462 року Тураханоглу Омер- бей, османський полководець у центральній Греції, напав і майже зумів взяти стратегічно важливу венеційську фортецю Лепанто (сучасний Нафпакт). 3 квітня 1463 року намісник Мореї Іса-Бег Ісхакович внаслідок зради заволодів венеційським містом Аргос.

Хоча Венеція, залежна від торгівлі з османами, у минулому не бажала протистояти їм у війні, наполягання папського легата, кардинала Бессаріона, і палка промова видатного члена Ради Ветторе Каппелло змістили шальки терезів, і 28 липня Сенат з мінімальною перевагою проголосував за оголошення війни ПортіSetton (1978), p. 243. Папа Пій II використав цю можливість, щоб сформувати ще один хрестовий похід проти османів: 12 вересня 1463 року Венеція уклала союз з королем Угорщини Матяшем Корвіном, а 19 жовтня — союз з Папською державою та герцогом БургундськимФіліпом Добрим Setton (1978), p. 249. Згідно з його умовами, після перемоги Балкани мали бути розділені між союзниками. Морея та західне грецьке узбережжя (Епір) повинні були відійти Венеції, Угорщина отримувала Болгарію, Сербію, Боснію та Волощину, Албанське князівство під керівництвом Скандербега мало поширитись на Македонію, а на решті європейських османських територій, включаючи Константинополь, мала бути відновлена Візантійська імперія під керівництвом вцілілих членів родини ПалеологівShaw (1976), p. 65. Розпочалися також переговори з іншими суперниками османів, такими як Караманіди, Узун Хасан і Кримське ханство.

Новий союз розпочав двосторонній наступ проти османів: венеційська армія під командуванням Алвізе Лоредана висадилася в Мореї, а Матіас Корвін вторгся в Боснію. У той же час Пій II почав збирати армію в Анконі, сподіваючись очолити її особисто.

Компанії в Мореї, Егейському морі та Боснії (1463—1466)

На початку серпня венеційці повернули Аргос і зміцнили Коринфський перешийок, відновивши стіну Гексаміліон і оснастивши її багатьма гарматамиSetton (1978), p. 248. Потім вони взяли в облогу фортецю Акрокорінф, яка контролювала північно-західний Пелопоннес. Венеційці неодноразово вступали в зіткнення з захисниками та з силами Омер-бея, поки 20 жовтня не зазнали великої поразки, що призвело до поранення та подальшої смерті маркіза Бертольо д'Есте (сина Таддео д'Есте). Відтак венеційці були змушені зняти облогу і відступити до Гексаміліона та Науплії (Нафпліон). У Боснії Матіас Корвін захопив понад шістдесят укріплених місць і 16 грудня, після 3-місячної облоги зумів взяти її столицю — ЯйцеSetton (1978), p. 250.

Османська реакція була швидкою і рішучою: султан Мехмед II відправив проти венеційців у Морею сухопутну армію на чолі зі своїм великим візиром Махмуд-пашою Ангеловичем, а для того, щоб протистояти венеційському флоту, який погрожував увійти до протоки Дарданелли, султан доручив створити нову базу для османського флота, заклавши в затоці Золотий Ріг верф Кадірга Лімані (названу в честь особливого типу галер — «Kadirga»), а також збудувати два форти для охорони цієї бази на вході в протоку Дарданелли — Кілідулбахр і СултанієSetton, Hazard & Norman (1969), p. 326.

Морейський похід виявився швидким і переможним для османів. Хоча повідомлення, отримані від Омер-бея, попереджали про силу та вогневу міць венеційських позиції на Гексаміліоні, Махмуд-паша вирішив напасти, сподіваючись застати їх зненацька. Коли османська армія підійшла до перешийка, венеційське військо, деморалізоване і вражене дизентерією, залишило свої позиції і відпливло до Науплії. Османи зруйнували Гексаміліон і вторглись до Мореї. Аргос впав, і кілька фортів та поселень, які визнали венеційську владу, знову повернулися під османську зверхність. Заган-паша був повторно призначений губернатором Мореї, тоді як Омер-бею було надано армію Махмуд-паші і було доручене завдання заволодіти венеційськими володіннями на півдні Пелопоннесу, зосередженими навколо двох венеційських фортець — Корон (Короні) і Модон (Метоні).

Султан Мехмед II, який слідував за Махмуд-пашою з іншою армією, щоб підсилилити авангардне військо, досяг Зейтуніона (Ламія), перш ніж був поінформований про успіх свого візира. Він негайно розвернув свою армію на північ, до Боснії. Проте спроба султана повернути Яйце в липні та серпні 1464 року зазнала невдачі, і османи поспішно відступили перед наближенням армії Корвіна. Нова османська армія під керівництвом Махмуд-паші змусила Корвіна відступити, але Яйце не було знову взято османами ще протягом багатьох років. Однак смерть Папи Пія II 15 серпня в Анконі означала кінець Хрестового походуSetton (1978), p. 270.

Тим часом для майбутньої кампанії 1464 року, республіка призначила командувачем сухопутної армії в Мореї Сигізмондо Малатесту, правителя Ріміні та одного з найталановитіших італійських генералівSetton (1978), pp. 251—252. Проте сили, доступні йому разом з найманцями та стратіотами, були обмежені, і під час свого перебування в Мореї він не зміг досягти помітних успіхів. Після прибуття в Морею в середині літа він почав атаку на османські форти і в серпні-жовтні тримав в облозі Містру. Однак йому не вдалося взяти замок, і він був змушений залишити облогу, коли до міста наблизилася допоміжна османська армія на чолі з Омер-беємSetton (1978), pp. 252—253. Маломасштабна війна тривала з обох сторін, з атаками та контратаками, але через нестачу живої сили та грошей венеційці залишалися в основному обмеженими своїми укріпленими базами, в той час як армія Омер-бея переміщалась по сільській місцевості. Найманці та стратіоти, які працювали у Венеції, були незадоволені відсутністю плати, тоді як Морея дедалі більше ставала спустошеною, оскільки села були занедбані, а поля залишалися недоглянутимиSetton (1978), pp. 253—255. Нестаток постачанням у Мореї змусила Омер-бея відійти до Афін восени 1465 рокуSetton (1978), p. 284. Сам Малатеста, розчарований умовами, з якими він зіткнувся в Мореї, і дедалі більше прагнув повернутися до Італії та зайнятися сімейними справами та триваючою ворожнечею з папством, залишався майже бездіяльним протягом 1465 року, незважаючи на відносну слабкість Османської імперії. гарнізони після виведення Омер-бея з півостроваSetton (1978), pp. 255—257.

В Егейському морі новий венеційський адмірал Орсато Джустініані навесні 1464 року намагався взяти Лесбос і протягом шести тижнів облягав його столицю Мітилену, але прибуття 18 травня османського флоту під керівництвом Махмуд-паші змусило його відступитиSetton (1978), p. 251. Ще одна спроба захопити острів невдовзі також зазнала невдачі і Джустініан помер у Модоні 11 липня. Його наступник Якопо Лоредан провів решту року в безрезультатних демонстраціях сили перед Дарданеллами.

На початку 1465 року Мехмед II надіслав до венеційського сенату мирні пропозиції, який, не довіряючи мотивам султана, відхилив їхSetton (1978), p. 273. Незабаром після цього венеційці опинилися втягнені в конфлікт з лицарями-госпітальєрами Родосу, які напали на венеційський конвой, що перевозив мавританських купців з єгипетського Мамлюцького султанатуSetton (1978), p. 277. Ця подія розлютила мамлюків, які ув'язнили всіх венеційських підданих, що жили в Леванті, і погрожували вступом у війну на боці Османської імперії. Венеційський флот під керівництвом Лоредана відплив на Родос з наказом звільнити маврів, при необхідності навіть силою. Проте потенційно катастрофічного конфлікту між двома найпотужнішими християнськими державами Егейського моря вдалося уникнути, і купців було звільнено під венеційську опіку.

До 1465 року маніоти, брати Кладас, Крокоделос і Епіфаній, очолювали венеційські загони стратіотів в боротьбі проти турків у Південному Пелопоннесі. Вони передали Вардунію та їхні землі у венеційське володіння, в яких Епіфаній виконував обов'язки губернатора.