Гідрографія України описує всю сукупність внутрішніх вод країни в рідкому, водотоків (річок, струмків, каналів) і водойм (озер, водосховищ, ставів, боліт і прибережних маршів), та твердому стані, як на земній поверхні, так і під нею (підземні води), також прилеглих вод Світового океану (Чорне і Азовське моря, затоки, бухти тощо), що омивають її територію.

Водний баланс

Прибережні води Береги України на півдні та південному сході омивають води Чорного (понад 1630 км²) та Азовського морів (км²), що дає великі можливості щодо використання їхніх природних ресурсів, транспортного сполучення водами Світового океану з іншими країнами. Природні комплекси морів сильно впливають на природні умови прибережних територій.

Чорне море

Чорне море — внутрішнє море Атлантичного океану, через Босфорську протоку, Мармурове море і протоку Дарданелли воно з'єднується із Середземним морем, а через Керченську протоку — з Азовським. Загальна площа Чорного моря — 422 тис. км²; об'єм вод — 547 тис. км³; максимальна глибина — 2245 м; середня — 1256 м. Чорне море омиває береги 6 держав: України, Росії, Грузії, Туреччини, Болгарії та Румунії. Акваторією моря проходить умовна межа між Європою та Азією. Положення Чорного моря на перехресті торговельних шляхів здавна обумовило його велику роль у розвитку прилеглих територій.

Западина Чорного моря сформувалася в епоху альпійського горотворення на місці опускання однієї з ділянок прадавнього океану Тетіс. Близько 9,5-7,5 тис. років тому на місці Чорного моря було велике прісноводне озеро вдвічі менше за площу сучасного моря, яке, після ряду тектонічних рухів, почали затоплювати морські води через протоку Босфор. Ця подія докорінно змінила природу озера, перетворивши його на внутрішнє море і затопивши величезні території на півночі (ділянки Східноєвропейської платформи та Скіфської плити). Тут сформувалася широка смуга (до 200 км) морського шельфу з глибинами до 100 м. У прибережній смузі моря видобувають будівельні матеріали (галька, гравій, пісок), на шельфі розвідані поклади природного газу.

Береги Чорного моря слабко порізані; великі затоки та бухти майже відсутні, єдиний великий півострів — Кримський (26,8 тис. км²). Він поєднується з материком вузьким Перекопським перешийком, на захід від якого найбільша Каркінітська затока (8,7 тис. км²), а на схід — солона затока Азовського моря Сиваш (2,5 тис. км²). На сході Кримського півострова невеликий Керченський півострів (приблизно 3 тис. км²). У береги Кримського півострова вдаються Каламітська затоки на заході та Феодосійська затока на сході. На північно-західному узбережжі, між Дунаєм і Дніпром багато лиманів (Дністровський, Дніпровсько-Бузький та інші). Усі чорноморські острови лежать поблизу берегів, найбільші з них: Джарилгач (56 км²), Довгий, Березань, Зміїний.

Чорне море розташоване в межах двох кліматичних поясів: помірного (на півночі) та субтропічного (на півдні) із жарким сухим літом та відносно теплою вологою зимою. Середня температура повітря в січні в північно-західній частині 0…–3 °С, поблизу берегів можливе утворення криги, через значне надходження прісної води від великих річок. Влітку поверхневі води прогріваються до +24…+26 °С, на мілководді до +29 °С.

Солоність поверхневого шару води в Чорному морі — 18 ‰. У загальній схемі течій Чорного моря виділяються два величезні замкнуті кругообіги, що рухаються проти годинникової стрілки. Особливістю природи моря є наявність сірководню в нижньому безжиттєвому шарі (глибше 100—150 м) чорноморської води.

Флора Чорного моря представлена водоростями: зостера, цистозейра, ульва, філофора. У північно-західній частині Чорного моря зосереджене велике скупчення водорості філофори. Там створено ботанічний заказник «Філофорне поле Зернова». Видовий склад тварин порівняно небагатий, який через погіршення екологічного стану помітно скоротився. В акваторії моря відомо близько 180 видів риб. Найбільш поширені дрібні: тюлька, хамса, шпроти, бички. Рідкісними стали скумбрія, кефаль, камбала, тунець, майже зовсім зникли осетрові. Акули представлені єдиним видом — катран. Придонні бентосні організми представлені мідіями, устрицями, рапанами, креветками. Морські ссавці представлені рядом видів дельфінів: афаліна, білобочка, азовка. Прибережні заболочені території (дельта Дунаю, прибережні солоні лагуни-лимани) — важливі місцями міграції та розмноження численних рідкісних та зникаючих видів птахів.

Екологічні проблеми загострились через надмірну господарську діяльність у прибережній зоні, неощадливе ставлення до морських природних ресурсів. У прибережній зоні розташована велика кількість курортних та промислових міст, сільських поселень, ведеться видобуток корисних копалин, що продукують великі обсяги забруднених стоків. Для відновлення екологічної рівноваги природного комплексу моря усі причорноморські країни підписали Стратегічний план дій щодо реабілітації та захисту..

Азовське море

Азовське море — омиває південно-східні береги України (1472 км). Як і Чорне, воно є внутрішнім морем басейну Атлантичного океану. Це наймілкіше (максимальна глибина 15 м, середня — 7 м), найпрісніше (10—12 ‰) та найбільш віддалене від Світового океану море. Воно з'єднане з Чорним морем вузькою (5—7 км) і мілкою (5—13 м) Керченською протокою. Площа моря 39 тис. км², об'єм вод — 290 км³.

У геологічному плані Азовське море лежить на затоплених ділянках Східноєвропейської платформи та Скіфської плити, що обумовлює рекордно малі глибини улоговини моря (до 15 м). Улоговина морського дна за своєю формою нагадує блюдце з наростанням глибини в напрямку центру. У північно-західній частині моря наявні поклади залізних руд. Дно моря потенційне на нерозвідані нафтогазові родовища. У затоці Сиваш видобувають кам'яну сіль, оксид магнію, бром, лікувальні грязі. Щорічно, внаслідок випаровування, до вод солоної (солоність подекуди сягає 270 ‰) лагуни Сиваш надходить близько 12 млн тонн солей. Солоність затоки подекуди сягає 270 ‰. Від XVI століття українські чумаки прямували до берегів Сиваша, щоб виміняти в кримських татар сіль.

Береги Азовського моря на заході, півночі та сході — низинні, з довгими вузькими піщанисто-черепашковими косами (Арабатська Стрілка, Федотова, Обитічна, Бердянська, Білосарайська, Крива), що відділяють мілководні затоки (Сиваш, Таганрозька) й лимани (Молочний, Утлюцький). На півдні береги переважно урвисті. Вузькою Генічеською протокою затока Сиваш сполучається з Азовським морем.

Азовське море лежить в південній частині помірного поясу з м'якою похмурою зимою та дуже теплим, відносно сухим літом. Середні температури повітря січня –1…–6 °С, липня — +22…+24 °С. Середньорічна кількість опадів зменшується із заходу на схід від 500 до 340 мм. Мілководна й невелика за розмірами водойма швидко прогрівається (+25…+28 °С, біля берегів до +32 °С), а її води інтенсивно перемішуються по всій глибині; взимку так само легко воно охолоджується, вкриваються кригою (у суворі зими все море). Теплі й лагідні води моря та мілководні пляжі створюють комфортні умови для створення курортно-рекреаційної бази Приазов'я. Слабка солоність поверхневих вод Азовського моря обумовлена ізольованістю та значним припливом річкових вод (Дон, Кубань), що оновлюють його води повністю за 8 років. В останні десятиліття спостерігається тенденція до збільшення солоності, через зростаюче використання вод річок на потреби іригації сільськогосподарських масивів.

Видовий склад рослинного і тваринного світу Азовського моря бідніший, ніж у Чорному морі, але його потенційна біопродуктивність, через кращу освітленість мілкіших вод, більш інтенсивне перемішування та насичення киснем, набагато більша. За таких умов швидко розвиваються планктон та бентосні організми: молюски, рачки, що слугують поживою для риб. У середині XX століття щорічний вилов риби сягав 300 тис. тонн — найвищі показники серед морів Світового океану. З тих часів значно змінились не лише обсяги, але й якісний склад. Цінні види риби (осетер, севрюга, камбала, кефаль, білуга) замінили види, що колись йшли на кісткове борошно для підгодівлі сільськогосподарських тварин і підживлення ґрунту (хамса, тюлька, бички, піленгас). Ссавці представлені одним видом дельфінів — азовкою. Серед рослин переважають діатомові, бурі, червоні та зелені водорості, морська трава.

Окрім зменшення продуктивності планктону, внаслідок обміління головних річкових артерій азовоморського басейну, лімітуючим фактором стали слугувати медузи, що стали запливати з Чорного моря. Хижий вид-вселенець молюск рапана витіснив природних фільтрувальників води — мідій та устриць. Одночасно кількість неочищених стічних вод від промисловості (Маріуполь, Таганрог, Азов, Ростов-на-Дону), з полів, водного транспорту та приморських курортів тільки збільшувалась, що, разом із браконьєрством, призвело до колапсу рибного господарства в регіоні, море опинилося на межі екологічної катастрофи.

Річки

В Україні налічується більше 63 тис. річок загальною довжиною понад 206 тис. км. Серед них 3,3 тис. річок мають довжину понад 10 км. Великих річок (довжиною 500 км і більше) налічується 15: Дунай (загальна довжина 2850 км), Дніпро (2201 км), Дністер (1362 км), Десна (1130 км), Сіверський Донець (1053 км), Прут (967 км), Тиса (966 км), Південний Буг (806 км), Сейм (784 км), Прип'ять (775 км), Західний Буг (772 км), Псел (717 км), Горинь (659 км), Інгулець (549 км), Серет (513 км). Загальний похил території України з півночі на південь, тому переважна більшість річок несе свої води до Чорного й Азовського морів. Лише невеличка частина мають стік до Балтійського моря та належать до внутрішнього стоку. Найбільше значення мають річкові системи Дніпра (286 тис. км²), Південного Бугу (64 тис. км²), Сіверського Дінця (55 тис. км²), Дністра (54 тис. км²), Дунаю (31 тис. км²).

Поєднання кліматичних (кількість та інтенсивність опадів і температура) і геоморфологічних (склад гірських порід, їх розміщення, рельєф) чинників утворюють неповторні особливості окремих річок. Найгустіша мережа річок у регіонах із найбільшою кількістю опадів — у Карпатських (до 1,1 км/км²) та Кримських горах (0,6—0,7 км/км²); найнижча — на півдні (у степах між річками Дніпро і Молочна він наближається до 0) й південному сході України. Більшість річок України рівнинні, течуть із півночі на південь та з північного заходу на південний схід і мають невелику швидкість течії (0,2—0,5 м/с). Невелика кількість гірських річок мають значно більшу швидкість течії (1—2 м/с).

Найбільші показники річкового стоку у карпатських річок — середньорічний показник 18,65 км³ води. Найбільший об'єм стоку у Дніпра — 44,2 км³/рік, у Дністра — 6,6 км³/рік. Середні витрати води Дніпра біля Києва — 1370 м³/c, в гирлі — 1700 м³/c. Загалом показник річкового стоку річок змінюється відповідно до коливань кількості опадів і температури повітря. Ці показники важливі при будівництві гребель, мостів, зрошувальних систем.

У природі річки слугують головною ланкою у великому кругообігу води, являють собою середовище існування різноманітних організмів (гідробіонтів). Не менш важлива роль річок для господарської діяльності людини. Річки є головним джерелом прісної води для населення, сільського господарства та промисловості постачальником відновлюваних біологічних ресурсів, водними шляхами сполучення. Більшість великих міст України розташовані на річках, передусім на Дніпрі.

Кількість річкових терас у долинах рівнинних річок України невелика, від 2 до 7. Твердий стік, або кількість твердих речовин, що переноситься водним потоком, залежить від характеру течії та ґрунту, рельєфу, наявності рослинного покриву, атмосферних опадів. Найвищі його показники у гірських річок Карпат і Криму. Їхні річища неглибокі та більш прямі, повторюють конфігурацію ущелин, долини здебільшого вузькі з крутими схилами, заплави вузькі, а коли річка прорізає тверді породи, зовсім відсутні.