При́лбичі — село в Яворівському районі Львівської області (Україна). Розташоване за 12 км у південно-східному напрямку від Яворова, або за 2,5 км від автомобільної траси Львів-Краковець при перетині нею с. Терновиця. Місце народження митрополита Андрея Шептицького. Чисельність населення 2363 особи.
Походження назви села
На увагу заслуговують дві версії, одна із яких має наукове обґрунтування в праці Михайла Худаша «Походження українських карпатських і прикарпатських назв населених пунктів». У ній автор пояснює назву села «Прилбичі» від «префіксально-суфіксального утворення з префіксом при-, коренем -лб- (<лъбъ „лоб“) і суфіксом -ица. Прилбиця в апелятивному значенні так звана місюрка або чолова надлобна частина шолома»М. Худаш «Походження українських карпатських і прикарпатських назв населених пунктів» (Київ, Наукова думка, 1991 р, стор. 188). Можливо, що в сиву давнину мешканці поселення займалися виготовленням «прилбиць» для лицарських шоломів. Про виплавку металу з болотної руди і його обробку свідчать археологічні дані. В урочищі Коблів розкопано дві землянки, у яких виплавляли залізо з болотної руди.
Друга версія про походження назви села Прилбичі, на нашу думку, також заслуговує уваги. Вихідним словом в ній взято слово «Лбиця» — ймовірна назва гори, яка тепер є частиною села під назвою Велика Гора. Це і є найдавніша частина села. Можна припустити, що саме вона колись могла називатися «Лбицею». Північний схил гори доволі стрімкий. З-під нього беруть свій початок джерела, які і утворюють невелике водоймище, прозване Теплицею. (Правда, зараз воно досить замулене, запущене і навіть частково штучно засипане). Поселення біля гори «Лбиця» могло і одержати назву При-лбиця. До слова, у давніх архівних документах («Aktach Grodzkich і Ziemskich») зустрічаються варіанти назви Прилбичі і Прилбиця.
Археологічні дослідження
Археологічні дані дають підстави робити висновки, що навколишня місцевість була заселена вже в сиву давнину, у кам'яну добу. Це підібрані знахідки, вироблені з каменю (сокира кремінна без просвердленого отвору, дві з просвердленими отворами, гранітні), кремінні пластинки — ножі, наконечник списа, верхня частина зернотертки, кістяна проколка, уламки глиняного посуду, ліпленого без гончарного круга. Уламки глиняного посуду давньоруського періоду зустрічаються в багатьох місцях села, особливо на території Великої Гори.
В урочищі Клибанка знайдено верхню частину зернотертки і кремінну пластинку у формі наконечника списа. Все це свідчить про раннє заселення навколишньої місцевості.
Найдавніші письмові відомості про Прилбичі
Перша письмова згадка про село Прилбичі доволі пізня, датована 1376 р. У ній говориться, що «Гербурт з Фельштина (тепер с. Скелівка), що коло Добромиля, надав ленний правом Прилбичі з трьох груп забудовань над ставом і Віжомлю».«Źródła Dziejowe. Polska XVI Wieku» T. XVIII, cz. II, s. 8.
Ще в одному з документів говориться про те, що в 1437 р. городоцький міщанин Сморж подав в суд на власника Прилбич і Брухналя (тепер с. Терновиця) Гербурта і вимагає покарання за те, що на території Брухналя селяни «ловили слід» і зловили Сморжевого злодія, але Гербурт випустив злочинця на волю, а за старим звичаєм повинен передати його цьому ж городоцькому міщанину СморжевіActa Grodzkie i Ziemskie, T. XIV, dok. N 1888 і 1903. Присуд в цій справі невідомий.
В документі за 1453 р. йдеться про гострі суперечки між сусідами: Ясвічем із села Мужиловичі, Іваном Бердехівським, Миколаєм Гербуртом з Прилбич, городоцьким бургомістром і державцем з ЯвороваActa Grodzkie i Ziemskie, T. XIV s. 366, N 2798.
У іншому документі йдеться про ревізію, яку проводила польська адміністрація часів Казимира IV Ягеллончика у 1469 р. У цій ревізії Гербурт з Фельштина пред'явив документ на право володіння селом Прилбичі, а також Брухналем, с. Чолгині, та частиною Підлуб.
Рання історія села
У минулі століття сільське довкілля було доволі лісистим. У люстрації за 1515 рік зазначено, що в Прилбичах є чотири лани орної землі. Решту, очевидно, становили ліси і луки. Також документується піп (отже, уже тоді була церква)Zródla dziejowe. Tom XVIII. Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. Cz. I. Ziemie ruskie. Ruś Czerwona. s. 168 — Warszawa: Sklad główny u Gerberta I Wolfa, 1902. — 252 s.. Про наявність лісу свідчать і деякі назви урочищ, а саме: Дубиська, Новини, а також Свидь. Свидь — це не що інше, як освоєна земля. Під час меліоративних робіт в 60-ті роки XX століття на урочищі Стависько було виявлено в ґрунті ряд морених дубів, деякі з них так добре збереглися, що були використані як будівельний матеріал. Зберігся переказ про те, що з Дубиськ, з тодішнього лісового масиву, брали дуби для будівництва церкви.
Найбільше правдоподібно, що сучасне урочище Стависько, яке з часу побудови Яворівського ВО «Сірка» знову стало водоймою, у ті далекі часи було лісистою місцевістю, до часу побудови Яном, Анджеєм і Миколаєм Гербуртами містечка Брухналя (1514 р.). Місто було оточене кріпосним валом і водяним ровом. Для наповнення рову водою був споруджений став, який тягнувся від Брухналя в сторону прилбицького лісового масиву понад річку Гноєнець. Підмиті водами ставу дуби опинилися на дні ставу, де і були занесені мулом. Та десь уже в XVII—XVIII ст. містечко Брухналь втрачає своє значення, старіють і руйнуються його укріплення. Великий став перестає існувати.
В 1589 р. Ян Гербурт з Брухналя, львівський хорунжий, продав увесь маєток королівському скарбничому Янові Дульському. Цей продаж підтвердив король Сигізмунд III ВазаPrzyłbice… S. 215.
Після смерті Яна Дульського Прилбичі з усіма прилеглими маєтками успадкувала одна з його дочок Ельжбета — дружина Мацея Конопацького, а під кінець першої чверті XVII ст. Владислав Дульський продав увесь прилбицький «кущ (ключ)» Якову Бобовському (тут трохи незрозуміло, як від Конопацького маєток повернувся назад до Дульського). Уже у 1634 р. сини Бобовського продали прилбицький кущ Миколаю Стогнєву. М. Стогнєв був бездітним і увесь маєток записав своїм чотирьом приятелям при умові його неподільности. Трьом із них він призначив по 20000 зл., які повинен був їм сплатити четвертий. Ним був Домінік Александер Казановський — староста богуславський, а пізніше також воєвода брацлавський, який помер в 1649 р. Його вдова Анна з Потоцьких гербу Срібна Пилява одружилася вдруге, а маєток віддала своєму зятеві — сину доньки Маріанни (Анни Марії) Станіславу Яну Яблоновському, що став пізніше коронним гетьманом.
Як засвідчують архівні документи, у добу Хмельниччини 1648 р. село Прибличі істотно потерпіло від воєнних дій, хоч тут і не було відкритих бойових сутичок. Союзники Хмельницького, татари, багатьох селян забрали в ясир і спалили частину села. Частина населення вимерла від епідемії чуми. Про це свідчить заява королівських збирачів податку, датована 1649 р. Вони повідомляли, що не можуть зібрати з села належного податку через ці лиха. Із селян належало зібрати 68 злотих, а було зібрано лише 18. Про те, що село було спустошене і не було можливости сплатити всі податки, селяни присягали 3 липня 1649 р.Центральний державний історичний архів України у м. Львові, ф.9 (Львівський городський суд, Актові книги), опис 1.. Разом із цими повідомленнями, у 1654 році в Прилбичах була побудована церква Собору Пресвятої Богородиці, принаймні саме ця дата була написала над одними із дверей храму.
Загони українського козацько-селянського війська проходили ще раз цими місцями під час другого походу в 1655 р., переслідуючи польсько-шляхетське військо на шляху Городок-Яворів. Загін королівського війська на чолі з «Реверою» Потоцьким готувався до бою у містечку Брухналь, але поспішно утік у бік Яворова, помилково прийнявши підхід іншого загону польського війська з боку Судової Вишні за ворожий. У «Р». Потоцького склалося враження, що Брухналь оточують війська Б. Хмельницького.
Через часті татарські і турецькі набіги місцевість була знищена і незабаром добра частина прилбицького куща перейшла до Александера Людвіка Незабітовського. Він держав Прилбичі заставним правом. Після смерті А. Л. Незабитовського землі перейшли до його дружини, а від неї — до онучки Катажини, одруженоз з В. Урбанським. У родині Урбанських маєток затримався аж до середини XVIII ст.
Вотчина Шептицьких Через борги Урбанські продали маєток дружині Модеста Гумецького Терезі, а вона перепродала греко-католицькому перемишльському єпископові (1750—1779) Атанасію Шептицькому.. Відтоді Прилбичі стають родинним гніздом Шептицьких аж до 1939 року.
Часи Австро-Угорщини
У 1772 р. в результаті першого поділу Польщі Галичина відійшла до Австрії. Очевидно, у зв'язку з цим проводився новий облік земельних угідь та їх власників. Були складені так звані Йосифінські метрики. Вони визначали розмежування угідь із сусідніми селами, перераховували усі господарства, села, зазначали скільки моргів поля (морг — 0,59 га) належало кожному селянинові і дідичу, і в яких угіддях та який розмір оплати належиться з кожного морга і в цілому з господарства. Під першим номером у Прилбичах визначались угіддя дідича Василя Шептицького. У селі тоді нараховувалось 95 господарств. Окремо визначалися громадські угіддя (пасовиська, вигін і ліс) та церковні.
У 1820 р. були складені нові так звані Францисканські метрики. У них вже перераховано 119 господарств. В цих метриках також зазначено скільки і яких угідь є в кожного селянина та яку кількість зерна зобов'язаний здати кожний, або яку суму сплатити грошима замість здачі зерна. Це свідчить про те, що поширювалась тенденція до заміни натуральної ренти грошовою, тобто до розвитку товарно-грошових відносин. Метрики підписані дідичем Петром Шептицьким та 9 селянами. Правда, всі дев'ять селян поставили лише хрестики замість підписів. Він свідчить, що серед селян існувала суцільна неписьменність.
У 1830–1831 роках Прилбичі не оминула епідемія чуми. Щоб уникнути зараження, померлих витягали з хати гаками, клали на воза чи сани і везли на спеціально відведений цвинтар далеко за селом на вигоні. Десь до середини XX століття стояв там ще дерев'яний хрест, а зараз і не всі знають, що там був цвинтар.
За графа Івана Шептицького
На час скасування кріпацтва (1848 р.) в селі нараховувалось вже 137 селянських дворів, які володіли 1162 моргами орної землі. Згідно з державним законом про звільнення селян з кріпацтва, дідич Іван Шептицький впорядковував свої земельні угіддя і присадибну ділянку. Кільком селянам-сусідам виділив нові ділянки під садиби, а за рахунок старих заклав парк-сад, який в дуже хорошому стані проіснував до приходу більшовиків восени 1939 року.
На честь скасування кріпацтва в селі поставлений пам'ятний хрест з каменю та металу на схід від церкви при дорозі. Там тоді починалось церковне і дякове поле, що тягнулось смугою до Стависька. Згодом там був розташований цвинтар, хрест цей зараз на цвинтарі. Це врятувало його від знищення під час акції руйнування придорожніх хрестів, організованої Львівським обкомом КПУ у 1969 році.
У період після реформи помітно розвивається товарний спосіб виробництва. Уже в 50-ті XIX ст. роки Іван Шептицький відкриває ґуральню за 20-25 м на північний схід від ставу. Для постачання ґуральні водою був проведений водогін від джерел, що б'ють з-під Великої Гори. Для водогону застосовувались дерев'яні саморобні труби, які прокладалися через громадські угіддя в центрі села. 3 часу побудови ґуральні частина продукції реалізовувалася в корчмах, яких було декілька в околицях.
1 жовтня 1861 року у Львові Іван Шептицький повінчався з Софією Фредро, донькою відомого польського драматурга Александра Фредра. У Прилбичах народилися семеро їх синів.
У 1870 році графа Івана Шептицького було обрано сеймовим послом від Яворівщини.Шептицький І. // Яворівщина і Краковеччина — історико-мемуарний збірник. — Нью-Йорк — Париж — Сідней — Торонто, 1984. — Т. XXXVII. — C. 99-100. В час депутатства Івана Шептицького у Галицькому сеймі, йому вдалося домогтися будівництва кам'яної дороги від села до сполучення з асфальтованою трасою Яворів — Судова Вишня.