Жуличі

Жу́личі — село в Україні, у Золочівській міській громаді Золочівського району Львівської області. Населення становить 554 особи. До 2020 орган місцевого самоврядування — Почапівська сільська рада.

12 червня 2020 року, відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України № 718-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Львівської області», село увійшло до складу Золочівської міської територіальної громади.

19 липня 2020 року, в результаті адміністративно-територіальної реформи та ліквідації Золочівського району (1940—2020), село увійшло до складу новоствореного Золочівського району.

Перші писемні згадки Найдавніша згадка про село датується 1432 роком у зв'язку з боротьбою населення Олеської землі проти приєднання надбужанського краю до Польського королівства. Серед місцевих шляхтичів («землян»), які підтримали антипольський виступ олеського старости і воєводи Івашка Преслужича Рогатинського (Богдана Рогатинського), згадується Ходько Жулицький. Про це йдеться у грамоті польського короля Владислава ІІ Ягайла від 18 жовтня 1432 року, який обіцяв прощення олеським землянам і повернення їм конфіскованих раніше володінь, у тому числі Ходькові ЖулицькомуProchaska A. Przebaczenie królewskie ziemianom oleskim… — S. 45..

Всі прізвища згаданих у королівській грамоті олеських землян походили від назв навколишніх службових сіл-маєтків Олеського замку, якими вони володіли на правах вислуги, тобто винагороди за військову службу. Зокрема, Демко Жидовський — Ожидовим, Олехно Черемоський — Черемошнею, Дзюрдзьо Струтинський — Струтином, Ходько Жулицький — Жуличами тощо.

Писемні згадки від 1451, 1465, 1467, 1476 і 1488 років фіксують назву села як Жуличе, інколи Жуліче, а в середині XVII століття, під впливом польського називництва, починає вживатися ЖуліцеКвасецький А. Т. Давні згадки про Жуличі і сусідні поселення… — С. 27—29..

Походження назви В основі назви Жуличі лежить скорочене особове ім'я Жул (Жуль). Воно утворилося шляхом усічення слов'янського імені Жулеслав, яке письмово засвідчене у XIV століттіМорошкин М. Славянский именослов… — С. 92.. Первісне значення назви Жуличи (>ичі) — рід (або піддані) Жула (Жуля). Семантичним способом цей патронім перейшов у назву поселення з первісним значенням «населений пункт, який заселяють жуличи(-і)»Худаш М. Л. Українські карпатські і прикарпатські назви населених пунктів… — С. 110—111..

Ойконіми, що формувалися з компонентів складних слов'янських імен і з допомогою суфіксів на -ичі (-ече), на території України письмово засвідчені з XII століття, однак їхній зв'язок з родовим устроєм служить науковцям підставою для висновку, що вони активно почали розвиватися у період I — IV століття нової ери. Очевидно, саме цього періоду сягає також праісторія Жулич.

Археологічні пам'ятки Археологічні дослідження на території Жулич у різні роки XX століття проводили Тадеуш Сулімірський, В. Канівець, Лариса Крушельницька та інші. Ними виявлені археологічні пам'ятники трьох культур, а саме: культури шнурової кераміки, поморсько-кльошової культури і висоцької культури, що свідчить про постійний інтерес давніх людей до місцевості на лівому березі Західного БугуЖуличі. Василь Пачовський: збірник історико-краєзнавчих праць… — С. 72—73..

Жуличі у XV—XIX століттях Грамота польського короля Владислава II Ягайла від 18 жовтня 1432 року свідчить, що Жуличі на той час були службовим маєтком Олеського замку і належали військовому шляхтичу («землянину») Ходькові Жулицькому. Більшість олеських землян на чолі з Олеським старостою і воєводою Олеського замку Івашком Рогатинським відмовилися скласти зброю і присягнути на вірність польській короні, то вони або загинули, або ж, якщо вижили, то знову ж здебільшого були позбавлені своєї власності. У будь-якому випадку Ходько Жулицький чи його спадкоємці в давніх актах більше не згадуються.

Натомість виступає Отта Жулицький, або Отта з Жулич' — прокуратор (управляючий) жулицького маєтку, що належав до Олеського маєткового «ключа» Яна СененськогоКвасецький А. Т. Давні згадки про Жуличі і сусідні поселення… — С. 27.. Це свідчить, що Жуличі належали до складу тих поселень, які після приєднання Олеської землі до Польської корони були передані Янові Сененському спочатку у користування, а 1440 року — у вічне володіння.

Після смерті Яна Сененського Жуличі переходять у власність його синові Павлові Сененському з Олеська. 17 квітня 1488 року львівський підкоморій Павло з Олеська провів розмежування свого села Жуличі (Жуличе) від села Лагодичі (Лагодиче), що належало Яну Белзецькому. Того ж 1488 року «Павло з Олеська, дідич Золочева» провів розмежування між, з однієї сторони, Лагодичами і Почапами, а з другої сторони — Хильчичами (Хильчицями).

1532 року — власник Станіслав Сененський продає Жуличі разом з іншими селами Золочівського ключа яворівському старості Анджею Гурці.

1617—1619 — розмежування маєтку Городилів Золочівського ключа Якуба і Яна Собеських з маєтком Жуличі Яна та Ядвіги, уродженки Язловецької, Белжецьких.

1649 року — присяжний (помічник сільського старости) з Жулич Яцько Бобичів разом з представниками сіл Белжець (Гончарівка) і Буг (Бужок) (усі належали шляхтичам Белжецьким), заявляють у львівському суді, що внаслідок спустошення сіл і церков, вимирання людей і забрання в неволю не змогли зібрати встановлених поборів (податків) у повному обсязі, а лише 13 злотих з Белжця (Гончарівки), 16 злотих з Буга (Бужка) і 3 злотих з Жулич.

Від Белжецьких Жуличі перейшли до Білокамінського ключа родини Вишневецьких, з якими Белжецьких пов'язували родинні зв'язки. Після смерті останнього з роду Вишневецьких Михайла Сервація Білокамінський ключ успадкували Радзивілли. Спочатку власником був Кароль Станіслав Радзивілл, а згодом його племінник Домінік Радзивілл, який був поранений під час відомої в історії Битви під Лейпцигом 1813 року і незабаром помер. За часів господарювання його вдови Теофілії Білокамінський ключ почав занепадати і потрапив до списку державних божників. Було виставлено на аукціон право на трирічну оренду маєтків. У судових документах виділявся значний економічний потенціал Жулицького маєтку. Відзначалося, що Білий Камінь разом з присілком Вендичівка, селами Бужок і Черемошня, а також частиною села Ушня приносять щорічний дохід у розмірі 2887 флоринів, а самі Жуличі — 1853 флорини. Тому, як можливий варіант, пропонувалася самостійна оренда фільварку у ЖуличахЖуличі. Василь Пачовський: збірник історико-краєзнавчих праць… — С. 92..

Наступними власниками Жулич були львівський адвокат Юзеф Малиш, землевласники Фелікс Богуш і Йозеф Шнайдер, а з 1893 року — латинське чернече згромадження «Сестер милосердя».

У «Словнику географічному Королівства польського та інших слов'янських теренів», зазначається, що наприкінці XIX століття власникам маєтку належало: ріллі — 256 га, луків і городів 28 га, пасовищ — 185 га, лісу — 74 га; мешканцям села належало: ріллі — 582 га, лук і городів — 212 га, пасовищ 120 га. У 1890 році було 163 хати, 1103 мешканці гміни (громади), 4 хати, 9 мешканців на двірському обшарі (994 греко-католики, 76 римо-католиків, 42 юдеї; 834 русини, 238 поляків). Римо-католицька парафія — у Білім Каменю, греко-католицька — на місці (в Жуличах), деканат Золочівський. До парафії належали Городилів і Єлиховичі.

1 серпня 1934 року громада села увійшла до складу об'єднаної сільської ґміни Злочув в Золочівському повіті Тернопільського воєводства.    

Товариство «Просвіта» Умови заснування Читальня товариства «Просвіта», заснована в Жуличах 21 листопада 1903 року на церковне свято святого Михаїла. Першим головою був обраний жулицький парох отець Юстин Гаврисевич, заступником — Антін Лущак, секретарем — Яків Гураль, касиром — Йосиф Підлиський, бібліотекарем — Михайло Квасниця. Членами записалися 63 мешканці села. Серед засновників товариства були жуличани не лише греко-католицького, але й римо-католицького віросповідань.

Автор хроніки про тридцятилітню діяльність Жулицької читальні товариства «Просвіта» отець Василь Кедринський записав свідчення від жуличанина Теодора Іватіва, що вперше товариство «Просвіта» було створене ще за отця Николая (Миколая) Пачовського, а саме 1888 року.

2 листопада 1890 року представницька делегація з Жулич брала участь в урочистих зборах з нагоди заснування і відкриття «Рускої народної читальні» у містечку Сасів. Морально підтримали сусідів у їхньому важливому починанні отець Григорій Комарянський, який на той час заступав хворого пароха Жулич Миколая Пачовського, учитель жулицької школи Заруцький, а також кілька прихожан з Жулич — вочевидь членів місцевої читальніРух в руских товариствах // Діло. — 1890. — 5 лист..

Перша читальня в Жуличах проіснувала недовго. Очевидно, вона припинила свою діяльність у зв'язку зі смертю отця Миколи Пачовського, який відійшов у вічність в січні 1891 рокуЖуличі. Василь Пачовський: Збірник історико-краєзнавчих праць… — С. 30..

Тривалий час новозаснована у 1903 році читальня товариства «Просвіта» містилася у приміщеннях, які за символічну працю надавали місцеві господарі, а саме Григорій Шеремета, Василь Питльований, Юлія Квас, Кость Мазурик, але вже 1910 року товариства «Просвіта» та «Спілкова торгівля» разом придбали в центрі села земельну ділянку і розпочали будівництво Народного дому, який впорядкували вже після закінчення Першої світової війни.

Знакові події в житті Жулицької читальні товариства «Просвіта» 1904 року — засновано касу взаємодопомоги; 1910 — організовано товариство «Січ» (багаторічний отаман — Ілько Гураль) — одне з чотирьох на Золочівщині; 1911 — представницька участь жулицьких товариств у святкуванні 100-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича на Білій горі; 1913 — Шевченківське свято. Голова товариства о. Володимир Лешньовський виголосив промову «Життя і праця Тараса Шевченка». Вирішено засалити алею з дерев, як пам'ятник Кобзареві. Того ж року засновано товариство «Сільський господар»; 1919 (12 січня) — загальні збори товариства з нагоди постання Західно-Української Народної Республіки і запланованого об'єднання ЗУНР з УНР. Девіз зборів — «Нехай жиє народня Україна»; 1926 — засновано товариство «Луг»; 1928 — під час святкування 25-ліття жулицької організації товариства «Просвіта» було урочисто відкрито пам'ятник землякам, полеглим у лавах Українських Січових Стрільців і Української Галицької Армії. Засновано кооперативу «Сторожиха»; 1930 — засновано кружок товариства «Рідна школа»; 1933 — святкування 30-річного ювілею жулицької організації товариства «Просвіта»; 1934 — голова Читальні Ілярій Підлиський оштрафований на 25 злотих гривни за тризуб, який жандарми зняли зі стіни Народного дому; 1937 — львівська газета «Наш прапор» і американська газета «Свобода» повідомили, що «якась злочинна рука підклала вогонь під «Народний Дім» у Жуличах, що в ньому мали приміщення всі українські товариства. Згорів не лише дах дому, але і всі надбання товариств, цебто кооперативні товари, читальняна бібліотека, книги діловодства, театральні прилади…»; 1938 — польська влада зупинила відбудову Народного дому, хоча жулицькі земляки-емігранти зі США і Франції зібрали необхідні кошти.

Значну увагу товариство приділяло діяльності своєї бібліотеки і влаштуванню відчитів (рефератів), організації фестин і вечорниць з декламаціями та концертами, постановці вистав. У 1923—1931 роках аматорський кружок під керівництвом Климка Гнипа, Луця Радзіховського, Зенона Лешньовського здійснив постановку більше 20 п'єс, серед них — «Сватання на Гончарівці», «Наталка Полтавка», «Дай серцю волю — заведе в неволю», «Ой не ходи Грицю», «Жертва темноти», «Пан майстер Копитко», «Украдене щастя», «Невольник» та ін. Серед жулицьких самодіяльних артистів особливо виділялася професійною грою Євгенія Швець.

Друга світова війна і національно-визвольна боротьба Червона армія У 1940 році на службу до лав Червоної армії призвали Миколу Гавришківа, Михайла Гураля, Мирона Веселовича, Івана Петляра, Іллірія Гнипа, Стаха Самика, Мирона Булку. Потім всі вони потрапили на фронт.