Почапи — село в Україні, у Золочівській міській громаді Золочівського району Львівської області. Колишній орган місцевого самоврядування — Почапівська сільська рада. Населення становить 339 осіб.
1 серпня 1934 року громада села увійшла до складу об'єднаної сільської ґміни Злочув в Золочівському повіті Тернопільського воєводства.
12 червня 2020 року, відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України № 718-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Львівської області», село увійшло до складу Золочівської міської територіальної громади.
19 липня 2020 року, в результаті адміністративно-територіальної реформи та ліквідації Золочівського району (1940—2020), село увійшло до складу новоствореного Золочівського району.
Населення За даними всеукраїнського перепису населення 2001 року у селі мешкало 338 осіб.
Мова Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року був наступним: + Мовний склад населення с. ПочапиМоваЧисло ос.Відсоток українська 338 99,71 російська 1 0,29+
Топоніми Давні назви села Почапи зафіксовані у формі «Podczapy» — «Подчапи» і не залишають сумніву, що вони пов'язані зі словом «чапи». Однак багатозначність цього слова породжує чимало версій і служить цікавим полем для гіпотез.
За однією з версій, на великих заливних почапівських луках «чапіли» то довгоногі чаплі, вистежуючи поживу для себе і своїх дитинчат, то косарі, що змушені були прокладати штучні стежки або ж робити спеціальні ходаки — «чапи», аби не провалювалися ноги і можна було покласти на покоси траву.
За іншою версією, назва походить від угорського слова «csapas» («стежка»), що пов'язане з дієсловом «csap» — «бити», тобто «торувати шлях», знову ж таки через прилеглі болота над річкою Белзець.
Не менші шанси бути першоосновою назви села Почапи має українське слово «чапера», що в скороченій формі вживалося як «чапа». У давнину слово «чапера» — «чапа» позначало, зокрема, «розсоху» у значені «розвилка». А Почапи якраз розмістилися біля двох важливих розвилок. Одна з них, якщо рухатися з Хильчиць, у Почапах скеровувала подорожніх або до Белзця, або ж до Жулич і Черемошні, а якщо ж рухатися у зворотному напрямку, то на виїзді з села відгалужувалася дорога до села Княжого. У XV столітті найважливішою вважалася ділянка дороги від Княжого до Почапів та Черемошні, адже вона була частиною шляху, що сполучав між собою два головні міста краю — Гологори та Олесько.
«Чап, чап до Почап, гич, гич до Жулич», — казали у давнину місцеві мешканці, натякаючи, що до Почап вела добра бита дорога, а до Жулич — ніяка, бо по ній було важко і їхати, і ходити.
Натомість місцеві жартівники колись казали, що навколишні болота людям по чапи.
Урбаноніми Кількість елементів інфраструктури в селі — це 4 вулиці з 125 будинками.
Вулиці
Білокамінна Головна Польна Шевченка Тараса
Історія Перші письмові згадки У виданні «Історія міст і сіл України. Львівська область» подана інформація, що перша писемна згадка про село датується 1457 роком. Невдовзі, у 1475 році, судові документи фіксують, що власник села Почапи Іван Белзецький судився із своїм сусідом шляхтичем Ігнатом з Хильчиць за «стирту» сіна, вивезеного потай у ночі з почапського лугу. Ще одна згадка про Почапи датована 1488 роком, коли проводилися розмежування між Хильчицями, з одного боку, і Лагодичами та Почапами, з іншогоAkta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej… — T. IX. — S. 132—133..
На північ від річки Золочівки (у XV століття вона називалася «Белзець») знаходилися землі села Лагодичі, що було розташоване на південному заході від Жулицької гори в районі давньої дороги, що вела з села Белзець (Гончарівка) до Жулич. На краю нинішнього Почапського лісу, де від шляху Почапи — Білий Камінь відгалужується теперішня головна дорога до села Жуличі, був розташований давньоруський Лагодицький монастир. Ліс довкола нього називався «Монастирським».
Під час люстрації земель Белзького воєводства у 1531 році було встановлено, що у Почапах оброблялося три з половиною лани землі, тобто близько 70 гектарів, а також працював водяний млин з одним колесом. Мабуть, вже на той час велике значення для місцевих мешканців мав місцевий став, що займав велику площу на північно-східній околиці села.
У люстраційних записах цього періоду відсутня згадка про Лагодичі та Лагодицький монастир. Цілком ймовірно, що вони були знищені під час турецько-татарських набігів на межі XV—XVI століття. Спадкоємцями основних землеволодінь села Лагодичі стали Почапи, а окремі ділянки відійшли до складу сусідніх поселень Белзець, Бужок, Черемошня і Жуличі.
Археологічні дослідження На території села археологи виявили крем'яні знаряддя праці, які належать до періоду пізнього палеоліту. Знахідку виявлено в урочищі «Дубина».
На території села у 1931 році археологом Ярославом Пастернаком були знайдені бронзові прикраси. Знахідки він відносив до нової археологічної культури, яку називав «почапською». Всього таких поховань на території села археолог виявив триБандрівський М. Поховання прото- і ранньоунєтицького типу на Верхньому Придністер'ї і проблема верхньодунайських впливів на захід Українського Лісостепу впродовж періодів BrA1–BrA2 // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. Вип. 15. — Львів: Ін-т українознавства імені І. Крип'якевича НАН України, 2011. — С. 78—108..
У вирі національно-визвольної боротьби «За Україну, за її волю…» Багато мешканців села Почапи починали свій бойовий шлях у перших збройних відділах Української Народної Самооборони, що на межі 1943-1944 року були реорганізовані в регулярні частини УПА тактичного відтинку «Пліснесько» військової округи 2 «Буг». Згодом, після розформування повстанських відділів, вони поповнили боївки збройного підпілля ОУН і проводили боротьбу здебільшого у рідних місцевостях. На полі слави полягли:
Баран Федір (псевдо «Клим»; 1914—1951) — у підпіллі з 1944 року. Охоронець керівника Золочівського окружного проводу ОУН Богдана Кваса (псевдо «Блакитний»); до липня 1950 року), кущовий провідник ОУН. Загинув 21 лютого 1951 року у криївці біля сусіднього села Гончарівка після тривалого бою з оперативною групою МДБ. Бурак Ярослав (псевдо «Хома»; 1923—1947) — стрілець УПА з 1943 року. Проходив військовий вишкіл в сотенного «Іванка» (Котула Іван — командира сотні «Дружинники-II»). По вишколі служив у чоті спеціального призначення (штурмовому відділі) при курені УПА «Дружинники» командира «Шугая» (Григорія Котельницького), керівника Золочівського тактичного відтинку «Пліснесько» ВО «Буг». З 1945 року у боївці, що забезпечувала зв'язки Золочівської округи ОУН. Загинув 5 вересня 1947 року, потрапивши на більшовицьку засідку у селі Під'ярків (Перемишлянський район). Під час перестрілки отримав тяжке поранення і, аби не потрапити живим до рук ворогів, застрелився з власного пістолета. Гаврас Роман (псевдо «Роман»; 1930—1947) — від 1944 року, як юнак ОУН, працював розвідником. У 1946 році, коли за ним починають стежити МДБісти, переходить в підпілля. Бойовик особистої охорони надрайонного провідника ОУН. Загинув 11 грудня 1947 року під час облави біля с. Бонишин. Важко поранений, застрелився з власного пістолета. Гаврис Павло (псевдо «Грубий»; 1906—1946) — під час служби у польському війську отримав звання капрала. З 1941 року — симпатик ОУН, кущовий господарник. Загинув у родинному селі 10 березня 1946 року в криївці від застосованого енкаведистами отруйного газу. Гаврис Ярослав (псевдо «Славко»; (?—1950)) — кущовий провідник ОУН. Загинув 3 жовтня 1950 року. Гломб Володимир (псевдо «Качай»; 1923—1946) — член ОУН з 1941 року, ланковий юнацтва ОУН. Стрілець боївки при крайовому провіднику «Нечаєві», бойовик Золочівського окружного проводу ОУН. Загинув 11 лютого 1946 року у криївці, оточеній енкаведистами. Городецький Володимир (псевдо «Борух»; 1923—1946) — у 1942 році насильно вивезений на роботи у Німеччину, звідти втік та повернувся до рідного села. У 1945 році стає бойовиком надрайонного господарника. Загинув 8 березня 1946 року у криївці, оточеній енкаведистами. Гречаник Василь (псевдо «Чоботар»; 1903—1946) — громадський діяч у Почапах, голова читальні товариства «Просвіта», секретар «Рідної Школи» і «Сільського Господаря». В ОУН — з 1942 року, станичний. Загинув 10 березня 1946 року разом з Павлом Гаврисом (псевдо «Грубий»). Добак Осип (псевдо «Хижий»; 1915—1946) — під час першої радянської окупації емігрував до Німеччини, де вступив в ряди ОУН. По поверненні до рідного села у 1941 році — кущовий провідник ОУН. Загинув 11 лютого 1946 року в родинному селі. Квас Богдан (псевда «Байрак», «Блакитний», «Скоб», «Сокіл», «64»; 1914—1950) — один з організаторів і керівників національно-визвольної боротьби на Львівщині. Активну участь у структурах ОУН розпочав у 1943 році, як заступник референта СБ Золочівського окружного проводу ОУН. У 1944—1945 роках — організаційний референт, у 1945—1947, 1949—1950 роках — керівник Золочівського окружного проводу ОУН, у 1947—1948 роках — член Львівського крайового проводу ОУН. Загинув 6 липня 1950 року у селі Бонишин Золочівського району, потрапивши у засідку оперативної групи МДБ. Квас Осип (псевдо «Старий»; 1920—1946) — у 1944—1945 роках — стрілець-вістун УПА. У 1945—1946 роках — зв'язковий Золочівського окружного проводу ОУН. Загинув 11 лютого 1946 року у криївці в родинному селі. Квасниця Йосип (псевдо «Гонта»; 1922—1954) — у 1944—1946 роках — стрілець сотні УПА «Дружинники», згодом — стрілець боївки керівників Золочівського окружного проводів ОУН Б. Кваса (псевдо «Блакитний»; 1946—1950), І. Червака (псевдо «Олесь»; 1950-1953), а відтак охоронець провідника Золочівського районного проводу ОУН Д. Ходая (псевдо «Антон»; 1953—1954). Загинув 16 червня 1954 року у рідному селі у перестрілці з оперативною групою МДБ. Квасниця Михайло (псевда «Зловіщий», «48»; 1920—1949) — керівник Золочівського надрайонного проводу ОУН (початок 1947—січень 1949). Загинув 19 січня 1949 року під час облави в селі Гончарівка Золочівського району. Кілярська Ірина (Ірена; псевдо «Черемшина»; 1926—1948) — юначка ОУН, кущова юнацтва, зв'язкова, машиністка технічної ланки у надрайонному проводі ОУН. Під час облави на село Бонишин пробивалася з оточення і отримала важке поранення у живіт. Як зазначається в некролозі ОУН, Ірена Кілярська не дозволяла лікарям обробити свої рани, називала більшовиків «босими наймитами» і співала революційні пісні. Померла від втрати крові у Золочівській лікарні 16 лютого 1948 року. Кілярська Людмила (у деяких документах — Галина; псевда «Заграва», «Ірка»; 1924—1951) — зв'язкова члена Центрального проводу ОУН Романа Кравчука (псевдо «Петро»), відтак працювала у підпільних друкарнях на Городоччині. Загинула 15 жовтня 1951 року в у лісовій криївці між селами Дернаки Яворівського району та Заріччя і Бортятин Мостиського району Львівської області, де була розташована підпільна друкарня Яворівського надрайону ОУН. Підпільниці Людмила Кілярська («Ірка») та Марія Дурбак («Настя») — вчинили збройний опір і загинули від кинутих у криївку гранат. Кілярський Зеновій (псевдо «Червоний»; 1921—1945) — як юнак ОУН у 1944 році вступив до підрайонової боївки, пройшов військовий вишкіл у підстаршинській школі «Лісові чорти», де отримує ступінь булавного. Після повернення у рідні терени стає зв'язковим при окружному провідникові ОУН. Загинув 15 лютого 1945 року на почапських полях, коли його криївку виявили облавники. Аби не потрапити живим до рук ворогів, застрелився з власного пістолета.