Слов'я́нська міфоло́гія (мітоло́гія) — порядок міфологічного сприйняття та розуміння навколишнього світу, сукупність вірувань і культів на території розселення слов'янських народів. Більшістю дослідників прив'язується до ширшої індоєвропейської міфології.
Найчастіше під слов'янською міфологією маються на увазі вірування дохристиянської епохи від початку II тис. до н. е. (час розпаду балтійсько-слов'янської єдності) до офіційного затвердження християнства, що відбулося на землях слов'ян у X—XIV ст. Надалі язичництво та християнство утворили синкретичну релігію, в якій християнські світогляд і обрядовість поєднані з місцевими звичаями; відповідно міфи того часу містять як язичницькі, так і християнські складові.
Слов'янська міфологія вирізняється нестачею доказових письмових джерел і великою кількістю усних фольклорних джерел, здебільшого зібраних у XIX ст. Їй властива різноманітність вірувань у духів, людей з надприродними силами, повір'їв, та обмежений пантеон (що зокрема відрізняє її від античної міфології). Хоча кожен слов'янський народ або культура мають власні міфології, в них наявні спільні складові, як-от сюжети, призначення персонажів, уявлення про світобудову. Це зумовлено як спільним походженням і культурними взаємовпливами, так і схожістю природних і суспільних умов проживання давніх слов'ян.
Сучасна слов'янська міфологія представлена національними міфами, частково переробленими стародавніми міфами; слугує основою для неоязичництва та мистецтва.
Джерела досліджень Давня слов'янська міфологія реконструюється згідно з різними джерелами: По-перше, це оригінальні письмові джерела, які хронологічно найбільш близькі до епохи язичництва: середньовічні аннали, написані сторонніми спостерігачами німецькою або латинською мовами, й слов'янськими авторами (міфології польських та чеських племен), повчання проти язичництва («Слово»), й літописи. Особливість у тому, що вони мають лише уривковий опис слов'янської міфології, а оригінали слов'янських міфологічних текстів до нашого часу не збереглися. Тексти візантійських авторів VI—X століть: Прокопій Кесарійський, Феофілакт Сімокатта, Костянтин Багрянородний, Лев Диякон і ін. Західноєвропейські автори IX—XIII століть: Баварський Географ, Тітмар Мерзебурзький, Гельмольд, Саксон Граматик тощо. Арабські автори IX—XIII століть: аль -Масуді, Ібн Фадлан, Ібн Руста та інші. У скандинавських сагах XIII століття, в Старшій і Молодшій Еддах є відомості, які можуть бути використані для відтворення слов'янського язичництва. Давньоруські, західнослов'янські (Козьма Празький з його «Чеської хронікою») і південнослов'янські джерела XI—XV століть: літописи, повчання і настанови проти язичників (Кирило Туровський, Кирик Новгородець та інші) й вставки в перекладну літературу, зокрема в апокрифи. Особливе місце посідає «Слово о полку Ігоревім», в якому відбився значний пласт язичницьких міфів, що згадуються спадкоємцем і носієм язичницької культури — невідомим піснетворцем. Всі ці тексти не містять будь-яких цілісних викладів міфології або окремих міфів. У будь-якому разі слід пам'ятати, що це не виклад міфів, а переказ їхнього розуміння сучасниками-іновірцями. По-друге, письмові джерела XV—XVII століть і фольклорні джерела XVIII—XX століть, які менш наближені до язичництва, але містять у собі ряд відомостей більш ранніх, що не дійшли до нас, джерел, а також розгорнуті записи легенд, казок, билин, заклинань і бувальщин, прислів'їв і приказок, за якими можливо відновити стародавні міфи. Особливе значення мають відомості польських, чеських і німецьких авторів й істориків, які записали місцеві легенди західних слов'ян, що зберегли відомості давньоруських джерел. У Московії XVI—XVII століть деякі відомості записали західні дипломати, військові й мандрівники (Зиґмунд Герберштайн, Адам Олеаріус та інші). Серед фольклорних сюжетів до язичництва зазвичай відносять байки про Святогора, Потика, Вольгу (Волха), Микулу; казки про Кощія Безсмертного, Бабая, Змія Горинича, Бабу-Ягу, Івасика Телесика та багато інших. Труднощі тлумачення цих джерел полягають у тому, що на стародавні уявлення накладаються пізніші шари, вигадки авторів, оповідачів, збирачів фольклору. Серед довірених дослідників фольклору І. П. Сахаров, А. Н. Афанасьєв, Д. К. Зеленін, В. Я. Пропп і інші. Через неточність даних джерел не завжди зрозуміло, що є спадщиною народного християнства, а що — язичництва. А. А. Панченко, критикуючи побудови одірваних від істинності реконструкцій архаїки, пише:..у нас не так вже й багато методів для визначення давнини тих чи інших явищ масової (особливо — усної) культури. «Архаїзми» багатьох культурних форм, що досліджувалися вітчизняними етнологами і фольклористами, — це наукова ілюзія. Те, що вважалося «спадщиною язичництва», нерідко виявлялося порівняно пізнім явищем, яке виникло в контексті християнської культури. <…> Думаю, що прагнення до архаїки є ще одним способом конструювання «чужого» — цього «неясного об'єкта бажання» колоніальної антропологіїА. А. Панченко Сучасні тенденції в антропологічних дослідженнях // Антропологічний форум. 2004. № 1. С. 75, Головним, визначальним матеріалом для вивчення язичництва є етнографічний: обряди, хороводи, пісні, заговори і заклинання, дитячі ігри, в яких виродилася стародавня обрядовість, чарівні казки, які зберегли уривки давньої міфології і епосу; важливий знаковий орнамент вишивки і різьблення по дереву. Цінність етнографічних даних зменшується в міру наближення до сучасностіЯзычество древней Руси. Рыбаков Борис Александрович.. Найбільш надійними і багатими джерелами вивчення слов'янського язичництва як культурної моделі і реконструкції давньослов'янських уявлень залишаються «сучасні» (пов'язані з XIX—XX ст.) мовні, етнографічні та фольклорні свідоцтва слов'янських традицій. Слов'янська міфологія, що дійшла до нашого часу, являє собою часткові відомості, які залишились від первісної слов'янської релігії і зберігались, переважно, в усній творчості народу. Більш доказовими є археологічні джерела: відомості розкопок культових місць, знахідки ідолів, обрядових предметів, прикрас, язичницьких знаків, написів із згадкою про язичницьких богів або поган, залишки жертвоприношень і обрядових дійств. Значний внесок у вивчення язичницьких старожитностей внесли Л. Нідерле, , І. Херманн, Е. Кясовська, Е. Гясовський, В. Лосинська, А. Лапінський, В. Й. Мансікка, В. В. Сєдов, П. Н. Третьяков, Б. А. Рибаков, І. С. Винокур, П. П. Толочко, Д. Н. Козак, Я. Є. Боровський, Б. А. Тимощук, І. П. Русанова, Н. І. Толстой, Л. С. Клейн та інші. Важливими виявляються відомості мовознавства, порівняльного релігієзнавства і вивчення міфологічних сюжетів у інших народів. Окрім всесвітнього авторитету в цій галузі Дж. Дж. Фрезера, можна назвати С. А. Токарєва, В. Н. Топорова і В'яч. Вс. Іванова.
Історіографія
XVIII століття і раніше Ян Длугош у третій чверті XV ст., бачачи прогалину в знаннях про минуле Польщі, спробував порівняти відомі з церковних записів імена місцевих язичницьких богів з римськими богами. Длугошів канон довго побутував в історіографії. Він почасти вплинув на зміст книги «Синопсис…» (1647), виданої в друкарні Києво-Печерської лаври з благословення архімандрита Інокентія Гізеля.
Кінець XVIII ст. характеризувався першими спробами осмислення та опису міфологічної спадщини давніх слов'ян. Дослідники того часу, як і початку XIX ст., не відділяли давню міфологію від тогочасного фольклору і як джерела давніх міфів могли використовувати сучасні їм народні пісні, казки, вірування тощо. Однією із перших праць на тему міфології Східної Європи була «Описание древнего славенского языческого баснословия» (1768) російського драматурга Михайла Попова. Друга значна книга того часу тієї ж тематики — «Абевега русских суеверий» (1786) російського етнографа та історика Михайла Чулкова, за структурою близька до словника.
XIX століття У цілому в слов'янських країнах захоплених творенням національної свідомості за браку доказових джерел компенсувався некритичною довірою до текстів і етнографічних записів, які стосуються минулого. Через це ранні дослідження слов'янської міфології, що проводилися там, часто мали характер збору етнографічних матеріалів у поєднанні з літописними та церковними текстами, з яких робилися або суто описові висновки, або слабко обґрунтовані здогадки.
Інтерес до міфології слов'ян у XIX ст. більшою мірою проявлявся на теренах Російської імперії. Він почався зі спроб реконструювати пантеон вищих божеств давніх слов'ян на основі середньовічних письмових джерел: творів візантійських авторів, нотаток мандрівників, історичних хронік та церковних повчань. На початку XIX ст. з'явилися праці Григорія Глінки та Андрія Кайсарова. Глінці належить перша в історіографії спроба узагальнення матеріалу з міфології східнослов'янських народів. Як було поширено в той час, прогалини в відомостях він свідомо доповнював власними фантазіями. Кайсаров намагався розглядати слов'янських богів у порівнянні з богами класичних античних пантеонів, що було характерною рисою тогочасної славістики. Іван Сахаров збирав по деяких губерніях середньої Росії фольклорний матеріал щодо відьомства, народного лікування, знахарства, що виклав у праці «Сказания русского народа о чернокнижии».
Микола Костомаров у книзі «Славянская мифология» (1846) зробив спробу описати вищу міфологію слов'ян із залученням порівняльного матеріалу з античної, єгипетської, скандинавської, давньоіндійської, зороастристської міфології. Костомаров вважав, що слов'янська міфологія спільна, принаймні, для східних і західних слов'ян. Дослідження Костомарова відбувалося в руслі ідей Кирило-Мефодійовського товариства та зацікавлення архаїчним світоглядом як свідченням давності походження та унікальності слов'янських етносів. Таким чином Костомаров став засновником міфологічної школи в Україні.
У середині XIX ст. виходили друком дослідження барона Дмитра Шеппінга, де він намагався вивести специфіку слов'янського міфологічного світогляду із порівняння слов'янської міфології з іншими індоєвропейськими міфологіями, передусім з балтійською. Шеппінг запропонував своєрідну періодизацію розвитку релігії давніх слов'ян, розділивши її на три етапи — ступінь духів, ступінь антропоморфних богів природних явищ, і ступінь богів-кумирів.
Для авторів-славістів першої половини XIX ст. характерним було прагнення представити релігію предків рівною, або й більш розвиненою за язичницькі релігії інших народів. Тому вони часто перебільшували пантеон, додаючи вигаданих ними богів, часто сприймали за імена богів рефрени, імена та назви, що зустрічалися в приказках, замовляннях.
Протягом 1840 — 1850-х рр. під впливом німецької етнографічної науки і романтичної філософської естетики утвердився порівняльно-історичний метод. Філолог Федір Буслаєв у книгах «Исторические очерки русской народной словесности и искусства» та «Народная поэзия» описував, що міфологічні уявлення слов'ян близькі до ранніх переказів індоєвропейської цивілізації, чиї боги були уособленнями природних.
Виокремилася так звана школа «молодших міфологів», або школа порівняльної міфології, до якої належали Олександр Афанасьєв, Олександр Котляревський та ін. З праць Афанасьєва найбільш відома тритомна «Поэтические воззрения славян на природу» (1865—1869), де стверджував, що всі слов'янські боги, демонічні істоти, духи були відображенням різноманітних природних явищ. Його праці, як і праці попередників, містила спроби реконструкції спільного пантеону з авторськими домислами. Книга проте містить багатий матеріал щодо зокрема українських вірувань. Славіст Олександр Котляревський на широкому індоєвропейському порівняльному матеріалі розглядав давні слов'янські та сучасні йому народні вірування, звичаї, обряди, тією чи іншою мірою пов'язані із культом смерті та поховальною обрядовістю. Він першим у науці пов'язав русалок і мавок з небіжчиками, а не з духами рослинності, чи «водяними німфами», як це було характерно для вчених першої половини XIX ст.