Українсько-білоруські переговори про державний кордон 1918 — двосторонні перемовини в Києві у квітні 1918 року, викликані територіальною проблемою через тогочасну відсутність чіткого кордону між Білоруссю та Україною. Закінчилися безрезультатно, не привівши до делімітації кордону.

Історія Переговори зумовило прагнення Народного секретаріату (уряду) Білоруської Народної Республіки (БНР), проголошеної 3-ю Статутною грамотою Ради БНР 25 березня 1918 незалежною державою, домогтися міжнародного визнання й перегляду північно-західного кордону Української Народної Республіки, визначеного 2-ю статтею основного тексту Берестейського мирного договору УНР із державами Четверного союзу 9 лютого 1918. Того самого дня Рада БНР сформувала дипломатичну делегацію на чолі з істориком О. Цвікевичем, що, прибувши в Київ 10 квітня 1918, сповістила Раду народних міністрів УНР про зміни в статусі Білорусі й попрохала призначити комісію від МЗС УНР для спільного розроблення й укладення договору про державні кордони між обома республіками. На пропозицію голови Ради народних міністрів УНР Всеволода Голубовича уряд УНР ухвалив зняти з обговорення питання юридичного визнання БНР, одночасно повідомивши делегацію Цвікевича, що нічого «принципово не має проти… і буде вживати заходів до переведення цієї справи в життя законним шляхом»; для переговорів і підписання угоди про міждержавний кордон було сформовано делегацію на чолі з членом ревізійної комісії Української Центральної Ради Анастасієм Ліхнякевичем. Цвікевич запропонував визначення лінії кордону «на основі етнографічного розселення обох народів», у випадку необхідності цей принцип міг доповнюватися економічною і географічною доцільністю; водночас голова білоруської делегації заявив про невизнання Берестейського мирного договору РСФРР з державами Четвертного союзу 4 березня 1918 і під приводом відсутності білоруських делегатів на Берестейській мирній конференції поставив під сумнів входження до складу УНР Берестейського, Кобринського і частин Більського та Пружанського повітів Гродненської губернії (Берестейська земля). Українська делегація, опираючись на засади міжнародного права, наголосила, що кордон УНР на захід від Вигонівського озера не підлягає перегляду з огляду на його міжнародно-договірне оформлення, а як вихідну точку на сході на пленарному засіданні 20 квітня 1918 запропонувала повітовий центр Чернігівської губернії Мглин (нині місто Брянської області РФ). Істотні розбіжності виявилися і під час розгляду кордону по Прип'ятському басейну: радник делегації УНР Т. Петрівський, посилаючись на російські та німецькі діалектологічні карти, стверджував, що за етнографічним принципом він має проходити на північ від Прип'яті, а Цвікевич доводив, що Прип'ятський басейн «належить етнографічно до Білорусі» і володіння ним для БНР «з огляду економічного є… питанням життя і смерті».

Ліхнякевич пояснив, що «залізниця Пінськ—Гомель мусить бути українською» з військово-стратегічного погляду: «Коли б Україна знала, що її сусідом навічно буде Білорусь, ми, може, сказали б що інше»; що ж до білоруського населення Прип'ятського басейну, Речиці та Гомельщини Ліхнякевич нагадав, що йому не загрожує асиміляція, оскільки «на Україні узаконена персонально-національна автономія». У білоруських делегатів не знайшлося вагомих заперечень, тому вони погоджувалися тимчасово передати в користування Києву залізницю Берестя (нині місто в Білорусі) — Брянськ (нині місто в РФ). На засіданні 21 квітня 1918 Ліхнякевич зазначив, що власне факт проведення двосторонніх переговорів свідчить про фактичне визнання Києвом Білоруської Народної Республіки, але офіційно це можливо лише після порозуміння із союзниками — Центральними державами, передовсім Німеччиною, чиї війська окупували Білорусь. Тоді наступного дня секретар делегації БНР Симон Рак-Михайловський під приводом відсутності кворуму (очікувалося прибуття як експерта професора-історика М. Довнар-Запольського) відмовився від ведення переговорів, але висловив прохання «всіма засобами» посприяти участі білоруських представників в українсько-російських мирних переговорах, що планувалися тоді в Курську (нині місто в РФ). Зрештою, з огляду на бажаний спільний дипломатичний виступ делегацій обох народних республік, білоруська сторона пішла на певні поступки в запропонованому нею проєкті «Прелімінарного договору між УНР і БНР у питанні про державні межі».

Уряд гетьмана Павла Скоропадського відмовився поновити переговори про державний кордон; натомість 14 серпня 1918 Рада Міністрів Української Держави під головуванням М. Василенка постановила прилучити Гомельський повіт до Чернігівської губернії, а «повіти Річицький, Пінський і Мозирський об'єднати в осібну Поліську округу з адміністративним центром у Мозирі».

Див. також Білорусько-український кордон Українсько-білоруські відносини Поліська розмежувальна лінія

Примітки

Джерела Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон України. К., 2000 Матвієнко В. М. Українська дипломатія 1917—1921 років: На теренах постімперської Росії: Монографія. К., 2002 Панько О. Питання державного кордону в білорусько-українських переговорах 1918 р. В кн.: Проблеми слов’янознавства, вип. 52. Львів, 2002 Солдатенко В. Українська революція й білоруське національно-державне відродження 1917—1918 рр. «Гістарычна-археалагічны зборнік» (Мінск), 2010, вып. 25